Машку він впізнав не відразу: настільки вона покращала і змінилася.
У неї вже було все, що повинна мати до її віку успішна жінка: краса, квартира, іномарка і престижна посада. Дітей у неї не було.
Побачивши Машку у Сергія обірвалося серце і впало кудись у живіт: мабуть, там у нього була душа….
…Сергій Поляков стояв і дивився у вікно на сусідку Машку, яка йшла по двору: дівчина йшла на заняття у ВНЗ — вони знали один одного з раннього дитинства. І навіть ходили в одну групу в дитячому садку…
Хлопчик того дитячого садкового ранку був зайнятий важливою справою: збирав будиночок з конструктора і раптом відчув удар по потилиці.
Ззаду стояла Машка Коняхіна з дитячим пластиковим молоточком, що видавав при ударі неприємні звуки.
Молоточок гучно квакнув і відскочив від кучерявої потилиці Сергія. Хлопчик покрутив біля скроні пальцем, як завжди робив його дідусь, і коротко запитав:
— Чого тобі?
— Давай одружимося, Поляков! — запропонувала дівчинка.
— Не хочу, бо ти б’єшся, — резонно відповів Сергій.
— Коли одружимося — я перестану! — Машка була справжньою жінкою і вже почала вміло торгуватися.
— Ні! — коротко відповів вихованець дитсадка Поляков, який мав для відмови дуже вагомі причини.
Якби він був би трохи старшим, то відповів би якимось гостреньким слівцем.
Але хлопчик був ще занадто малий, тому обмежився коротким «Ні».
– Ну, даваааай, – простягнула дівчинка. – Будемо грати разом. А то мені нудно, а братика батьки не купують. А у тебе є братик?
«Ось яка наївна, – подумав хлопчик, – Хіба дідусям і бабусям продають братиків?»
Батьків у нього не було: вони загинули три роки тому в автомобільній аварії.
А баба з дідом жили погано. Після втрати дочки, мами Сергія, дід почав прикладатися до пляшки.
І навіть, іноді, давав бабі Тані прочуханки. А вони були одружені.
Отже, якщо хлопчик одружиться, то у нього є ймовірність перетворитися на такого ж неприємного старого.
Так, логічний ланцюжок був побудований правильно: одружуватися не варто!
І, до того ж, не доведеться ділитися з дружиною морозивом та іграшками.
І заспокоєний тим, що все робить правильно, Сергій продовжив добудовувати будинок.
У тверезому стані дід був абсолютно нормальною людиною – тим Петром, якого любила баба Таня.
Він читав хлопчикові казки на ніч, водив на батути і вчив з ним букви. Але все змінювалося після вживання зайвої чарки.
«Перед обідом – чарка для діда!» – так говорив він і плескав у долоні, і через п’ять хвилин за столом сидів зовсім інший чоловік.
У кволому тілі звідкись з’являлися сили – якось дід навіть розтрощив кулаком стару міцну на погляд аптечку з ебоніту, що висіла на стіні.
Волосся дибки вставали, надаючи дідусеві схожості з сивою кульбабою.
З рота сипалися нехороші слова. Про те, що вони – погані, хлопчикові пояснили після одного випадку.
Вони з подругою Машкою займалися своїм улюбленим заняттям: щось будували з Лего.
І ця дурна Машка все робила не так. І тоді Сергій ласкаво їй сказав:
— Машка, с.., хто ж так будує?
Причому, абсолютно не підозрюючи про справжнє значення слова, яким дід часто називав бабусю.
І вибухнув скандал. Увечері вихователька вичитувала бабусю — вона відводила і приводила онука — що дитина приносить з вулиці нехороші слова.
І бабуся, і Сергій не сказали, що це, зовсім, і не з вулиці: хлопчик ріс кмітливим і розумів, що це буде не на його користь.
А бабі було просто елементарно соромно.
Літня жінка провела з онуком виховну роботу:
— Виженуть тебе з дитячого садка — не вийде ходити на підробіток. Тому, вдома буде менше грошей.
І я не зможу купувати тобі смаколики та подарунки, — цього було достатньо, щоб її онучок все зрозумів.
Але не треба забувати, що залежність — це не розпуста, а хвороба. А хворобу треба лікувати, причому добровільно, за згодою пацієнта — інакше нічого вийде.
Дід Петя, як і будь-яка залежна людина, себе хворим не вважав. І в тверезому стані погоджувався лікуватися.
Але, швидше за все, щоб дружина відстала. А під дією біленької до нього краще було не підходити.
Так вони і жили: спали окремо, а діти були – це прислів’я якнайкраще відображало їхнє існування.
Життям те, що відбувалося, можна було назвати тільки з великою натяжкою.
У школі Поляков і Коняхіна опинилися в одному класі і, звичайно, сіли за одну парту. Не сказати, щоб сильно дружили: так, дай списати і все.
Думка хлопчика про одруження не змінилася – адже найголовніше в людині закладається в дитинстві.
Коли йому було одинадцять, пішов з життя дід. Печінка не впоралась… У нього почалася печінкова недостатність: ще б пак – стільки років здоров’я псувати!
Точніше, він пішов у засвіти не від цирозу, а від кишкової кровотечі, яка є наслідком цього захворювання: впав на вулиці без свідомості через гостру крововтрату.
А її відразу розпізнати не змогли – хтозна, від чого у нас на вулиці люди падають! Таке життя нині, і не захочеш, а впадеш.
Поки його приводили до тями, поки з чимось хоч розібрались – час було втрачено.
Після його відходу в будинку запанувала довгоочікувана тиша. І Сергій зайвий раз переконався, що краще себе не пов’язувати узами шлюбу.
— Бабусю, я коли виросту, з тобою жити буду! — обіцяв хлопчик, що затих після похорону, бабі Тані.
— Що ти, любий, — зітхала баба Таня. — Знайдеш собі паняночку, народиш мені правнуків!
— Не знайду — не хочу бути таким, як дід! — уперся онук.
— Так не пий — і не станеш таким! — не розуміла логіки Сергія літня жінка.
Але хлопчик стояв на своєму: не одружуся!
Час минав, і після закінчення школи шляхи Сергія і Маші розійшлися: вони вступили до різних інститутів.
І тут для обох почалося багате інститутське життя, яке закрутило і понесло.
Зрідка вони передзвонювали один одному:
— Як ти?
— Кльово! А ти?
— І я. Може, перетнемося якось?
— Звичайно! Тільки, давай пізніше…
А потім Машка вийшла заміж за однокурсника. І запросила на весілля Сергія.
А він раптом відчув щось на зразок ревнощів. Як воно так — Машка виходить за когось заміж?
Адже вона пропонувала тоді, в дитячому садку, це зробити йому!
Хоча, він же одружуватися не збирається, тому, нехай виходить. Але «неприємний післясмак» залишився.
Молодята після весілля переїхали, і Сергій втратив подружку з поля зору.
Іноді до нього доходили чутки про дівчину, і він дізнався, що через рік вона розлучилася.
Але до батьків не повернулася, бо їй вдалося розміняти квартиру – Машка завжди відрізнялася розумом і кмітливістю.
А потім молодий чоловік одружився. Так, зрадив своїм дитячим принципам і одружився.
Це сталося вже на останньому курсі ВНЗ. Вони обоє прийняли пристрасть за справжнє кохання.
А коли все це минуло, виявилося, що подружжю нема про що розмовляти.
Добре ще, що з дитиною вирішили почекати, хоча баба Таня давно хотіла погратися з правнуками.
Останнім часом вона дуже змарніла. Довго сиділа і думала свої думки, яких у старих безліч: думай, хоч цілий день – не передумаєш.
До того ж, після весілля онука вона залишилася одна, бо молоді почали знімати житло.
І тут прийшла самотність… І прийшло відчуття непотрібності: адже для літніх людей затребуваність – основне. А бабуся Таня виявилася незатребуваною.
На наступний день після розлучення свого Сергійка і його повернення додому, вона пішла… до свого Петра, який її явно зачекався. І тепер вже молодий чоловік залишився один.
Так минуло ще п’ять років. Сергій Юхимович вже досить успішно працював в одній з фірм.
Іноді заводив романи з панянками, але без довгострокових зобов’язань і шлюбних уз, відразу попереджаючи про це.
Тому більшість інтрижок закінчувалася, ще не почавшись: всі дами хотіли заміж.
І тут настала ювілейна дата: з моменту закінчення школи минуло вже десять років.
І, традиційно, з цього приводу планувався вечір зустрічі випускників: йому зателефонував колишній однокласник.
І Сергій вирішив піти — вперше за десять років, потай сподіваючись зустріти свою подругу Машку.
Останнім часом він думав про неї все частіше і частіше. До того ж, у нього був припасений для неї невеликий подаруночок, який чекав свого часу.
Машку він впізнав не відразу: настільки вона покращала і змінилася.
У неї вже було все, що повинна мати до її віку успішна жінка: краса, квартира, іномарка і престижна посада. Дітей у неї не було.
Побачивши Машку – її тепер називали Марією Іванівною – у Сергія обірвалося серце і впало кудись у живіт: мабуть, там у нього була душа.
Чоловік не думав, що зустріч принесе йому таке щастя. Дівчина теж була рада бачити старого друга.
І після цього все і всі перестали для них існувати.
Молоді люди пішли у вільний незачинений клас і почали розмовляти – а сказати один одному потрібно було багато.
І коли перший обмін новинами вже відбувся, Сергій дістав подарунок – щось, схоже на квітку, загорнуту в тонкий папір.
— Невже ти нарешті вирішив подарувати мені квіти? — зраділа Маша, бо це був перший раз за весь час їхнього знайомства.
У тонкому папері виявилася зовсім не квітка: в нього був загорнутий старенький кольоровий молоток — той, який при ударі видавав неприємні квакаючі звуки.
— Ну ти даєш, Поляков! Невже, той самий? Як тобі вдалося його тоді винести? — здивувалася вражена Маша.
Так, питання було, звичайно, цікавим: у Сергія в дитячому віці був дуже маленький зріст, тому заховати молоточок було проблемою.
— Ручку засунув у штани, решту — під пахву — тоді ж нікого не обшукували! А ще ніхто не подумав, що хороший хлопчик краде з дитячого садка іграшкові молотки!
І Сергій радісно подивився на дівчину, яку він, виявляється, давно і дуже сильно любив!
А поважна Марія Іванівна раптом кудись зникла: перед ним знову була подруга дитинства Машка, в очах якої з’явився колишній вираз.
І ця Машка раптово вдарила його, як тоді, але вже по лобі принесеним молотком і запропонувала:
— Давай одружуйся, Поляков!
До речі, Сергій Юхимович теж зник: його відкинуло в той далекий час, коли всі були щасливі тільки тому, що вранці світило сонечко.
І вихованець дитсадка Сергій Поляков щасливо посміхнувся і відповів:
— А давай, Коняхіна!
