– Чоловіче, не штовхайтеся. Фу. Це від вас смердить?
– Вибачте. – пробурмотів чоловік, відсуваючись. І ще щось собі під ніс. Незадоволене і сумне.
Він стояв і перераховував на своїй долоні якісь копійки. Напевно, на пляшку не вистачає.
Рита мимоволі вдивлялася в обличчя чоловіка. Дивно… він не був схожий на людину, що постійно прикладається до горлечка.
– Чоловіче… вибачте, я не хотіла. – щось не давало їй розвернутися і піти.
– Все гаразд.
Він підвів на неї очі, пронизливо сині, ні грама не вицвілі.
Хоча, чоловік був десь Ритиним ровесником, судячи з усього. Нічого собі… таких очей вона не бачила навіть у молодості ні в кого.
Рита міцно взяла його під лікоть і відвела вбік від невеликої черги до каси.
– У вас щось сталося? Може, допомога потрібна? – вона намагалася не морщитися.
Рита нарешті зрозуміла, чим пахне від чоловіка. Просто застарілим запахом поту.
Він мовчав, сховавши свої руки з монетками в кишеню. Йому було ніяково говорити про те, що з ним сталося.
Говорити з жінкою. З незнайомою. З такою симпатичною і добре одягненою.
– Мене Рита звати. А вас як?
– Юрій.
– Так потрібна допомога?
Вона раптом зрозуміла, що практично нав’язується. Якомусь бомжу нав’язується.
А він раз глянув на неї своїми синіми очима і більше намагається не дивитися. Ну, і добре.
Вона вже зібралася йти, як він раптом вичавив із себе.
– Мені потрібна робота. Не знаєте, де тут можна підробити? Може, по ремонту чогось. Або по господарству. Селище у вас велике, гарне, та от я нікого не знаю. Вибачте…
Рита слухала мовчки, і в кінці Юрій вже знову бурмотів собі під ніс. Розхвилювався.
Вона думала, чи можна пускати в дім кого заманеться?
Якраз затіяла заміну плитки у ванній, син обіцяв сам зайнятися, просив не запрошувати майстрів.
Але він вічно зайнятий на роботі, поки дочекаєшся його…
– Плитку класти вмієте? – запитала вона у Юрія.
– Умію.
– Скільки візьмете за санвузол 10 кв. м.
Чоловік крякнув. Очевидно, був вражений площею туалету.
– Потрібно подивитися. А взагалі, скільки дасте.
Юра робив ванну дуже старанно і акуратно. Спочатку запитав дозволу прийняти душ – Рита була рада, що він сам здогадався.
Залишалося сподіватися, що він не залишить їй ніякої зарази. Вона дала Юрію старі речі покійного чоловіка, свої він виправ.
Ремонт чоловік зробив за вихідні. Збив стару плитку, акуратно прибрав. Інструменти протер і поклав, як вони були.
Взяв у руки кельму і шпатель, а до ночі неділі нова плитка блищала і переливалася зі стін і підлоги.
Рита трохи нервувала, що Юрій закінчує. Він, судячи з усього, бездомний.
Залишити його ще на ніч у себе? Якось дивно. Випроваджувати опівночі теж якось не дуже.
У ту ніч вона толком не спала – зачинилася в кімнаті та все прислухалася. Але Юрій, мабуть, втомився і міцно спав на дивані у вітальні.
– Приймайте роботу, Маргарита! – покликав він.
Що там говорити? Ремонт був зроблений ідеально.
– Юра, а хто ви за професією? – запитала Рита, милуючись красою.
– Вчитель фізики. Ворошиловградський пед закінчив.
– Луганський, ви маєте на увазі?
– Тоді він був Ворошиловградський. А з приводу плитки… кожен поважаючий себе чоловік повинен вміти робити такі речі. Ну… я так думаю.
Рита кивнула, дістала з кишені підготовлені гроші. Вона не скупилася. Дала стільки, скільки планувала заплатити найманим будівельникам.
Юра, не дивлячись, не рахуючи, поклав гроші в кишеню і пішов взуватися. Його одяг висох, і він уже переодягнувся у свій.
– Та зачекайте! Це що, ви просто так ось і підете? – трохи навіть обурено сказала Рита.
– А що таке? – здивувався він і знову підняв на неї свої нереально сині очі.
– Та хоч поїжте! Ви працювали стільки. Чай один пили – відволікатися не хотіли.
Юрій трохи попереминався з ноги на ногу і махнув рукою.
– Гаразд. Не відмовлюся, дякую.
Рита з ним за компанію з’їла шматочок риби, хоч зазвичай після шостої вечора ні-ні. Просто виявилося, що з ним приємно спілкуватися.
Юра був чарівним, приємним співрозмовником. Ще й дуже розумним. Ось тільки таким загубленим.
Цей наліт загубленості ніяк не сходив. Не змивався душем, не розвіювався теплом і задушевною розмовою. Мабуть, для такого потрібен був час.
– Юра, а що ж все-таки з вами сталося? Вибачте, що питаю.
Він помовчав і відповів:
– Знаєте, якщо я почну розповідати – це буде виглядати героїчно, безглуздо, награно.
Я стільки подібних казок чув за останні вісім років. Ось тільки моя казка була в реальності. Навіщо вам це?
– Просто мені дивно… що такий чоловік, і в такому дивному становищі…
Юра подивився на неї дуже уважно, а потім вони одночасно встали зі своїх місць. Заметушилися.
Він пішов у бік дверей, вона потрапила йому на шляху. Зіткнулися, а далі все сталося само собою.
Рита й не думала, що в п’ятдесят три може статися щось подібне. Думала, що пристрасть – справа молодих. Нежартівлива, кипляча і палюча пристрасть.
Потім він розповів їй, що вісім років тому сунувся виручати одного свого учня, талановитого, але з неблагополучної сім’ї, якого втягнули в погану компанію.
Хлопець і сам був не радий, але так просто вибратися з напівкримінальної компанії не міг.
І тоді класний керівник, Юрій Олексійович, пішов розбиратися з головним з цієї зграї. Там був двадцятидворічний покидьок без будь-яких принципів.
Вони й розмовляти не стали – напали на Юру. Ось тільки він все життя для себе займався дзюдо.
Розкидав він їх хвацько, та тільки одного, того, найголовнішого, вкрай невдало. Хлопець влетів у бетонну стіну і зламав хребет. Не вижив.
Юрій сам викликав і швидку, і поліцію, будучи впевнений, що все, що йому можна інкримінувати – перевищення необхідної самооборони.
Та й чи можна це назвати перевищенням, якщо вони накинулися на нього натовпом.
Відсидів Юра за старою статтею, вийшов достроково на чотири роки за зразкову поведінку. А дали йому багато, аж дванадцять років.
– І там люди живуть. – тільки й сказав він про ті місця.
Ну, а вдома виявилося, що ніхто його не чекає. Мати вже пішла на той світ, а до того продала свою квартиру і доживала у його брата. Дружина брата відразу сказала:
– Щоб цього злочинця тут і духу не було.
А його, Юрина, власна дружина давно з ним розлучилася і вийшла заміж за іншого. Тоді він поїхав до іншої області. Але тут йому не щастило просто катастрофічно.
Юра хотів нормальну роботу, але його туди брати не поспішали після стількох років строгого режиму.
Намагався просити роботу у жителів селища, куди заблукав випадково, але натрапляв на здивування, огиду, місцями агресію.
Дійшло до того, що ночувати було ніде і ні на що – знайомий, у якого він ночував перші тижні, ввічливо попросив Юру не зловживати гостинністю.
– Давно? – запитала Рита, дивлячись на Юру.
– Так… вже два тижні.
Зараз Рита думала, як це – два тижні ніде не жити.
У темряві, при світлі вогнів з вулиці, було простіше зізнаватися в тому, у чому вирішив-таки зізнатися Юра.
Жінка пустила його до свого ліжка. Тут вже нерозумно мовчати.
– Так а паспорт у тебе є?
– Є. – хмикнув він. – Прописки немає. Від цього більша частина проблем.
Юра залишився. І все було у них чудово, він влаштувався на роботу.
Правда, не за фахом, але на перших порах і цьому був радий. Продавець у магазині господарських товарів – для початку згодиться.
А у вихідні – графік був два через два – Юра підробляв репетитором, поступово набираючи учнів.
Так, у мирі та любові, минуло два з половиною місяці, а потім до Рити приїхав син.
Оцінивши ситуацію, він викликав матір на розмову за межі будинку.
– Ти, це… давай, позбудься його.
– Чого? – здивувалася Рита.
Вони давно вже не втручалися в життя одне одного.
– Позбудься, кажу. Не потрібен тобі голодранець. Ти думаєш, чого він з тобою тут кружляє? Жити йому ніде. А ти – дурепа!
Рита дала сину ляпаса.
– Не смій! Не лізь в моє життя.
– Мамо, ти забула, напевно. Я твій спадкоємець. І я не хочу нічого ділити ні з якими лівими мужиками.
А якщо ти за нього заміж вийдеш? Станеться щось з тобою, а він буде претендувати.
– А чого це ти мене ховаєш? – зло і ображено запитала Рита. – Що ти тут зібрався успадкувати? Та я тебе ще переживу.
– Мамо, не змушуй мене поводитися некрасиво. Я тобі все одно життя спокійного не дам. Я дбаю про свої інтереси.
Ти не можеш мене звинувачувати. Якби ти знайшла пристойного чоловіка, з достатком, я б тобі ні слова не сказав. А так…
– А-а… так у нас, значить, пристойність вимірюється достатком? Та що з тобою? Хіба я тебе так виховувала?
– Мамо… я тобі вже все сказав. – Діма був як ніколи серйозний. – Приїду через тиждень, щоб його тут не було. Потім не скаржся, я попередив.
Рита увійшла в будинок, стримуючи сльози.
– Він в органах працює? – запитав Юра.
– Вибач, що не сказала…
– Та ти не повинна була. Що ти?
– Він слідчий у прокуратурі. Він хороший, Юра. Просто, занадто обережний. І переживає за мене.
– Що робити думаєш? – він уважно подивився на неї.
Рита присіла до столу. Що робити? Вона не знала. Що Дімка життя не дасть, якщо сказав, це він може.
Що він зробить? Та хоч би Юру назад у в’язницю засуне, якщо мати сама не прожене його.
Рита не хотіла вірити в те, що син може так вчинити, але хто його знає. Він, здається, не серйозно налаштований.
– Весна… – сказав Юра. – Нічого не придумала? Давай тоді я скажу.
Рита кивнула, стримуючи сльози. Вона відчувала себе в глухому куті.
Розлучатися з Юрою їй не хотілося. Але прирікати і себе, і його на можливі проблеми, на конфронтацію з Дімою, теж не хотілося.
– Я накопичив грошей. Ти ж мене не питала. На ділянку тут мені, звичайно, не вистачить. А ось трохи далі… кілометрів на двадцять, вже вистачить.
Поставимо поки вагончик. І почнемо будуватися потихеньку.
Репетиторство я продовжу, а без роботи можу і обійтися. Побудую нам будинок своїми руками. Що скажеш?
Рита вражена мовчала. Він почав переживати.
– Я розумію, що ти звикла до комфорту. Але це тимчасові незручності. А потім я все тобі відбудую і облаштую.
– Юра… у мене теж є заощадження. Я можу вкласти в будівництво. – задумливо сказала Рита.
– Я не смію тебе про таке просити.
– Та ти й не просиш! Я сама пропоную. Це ж для нас.
Юра підійшов до неї, вона сиділа на стільці. Обійняв за голову, притиснув до себе, поцілував у маківку.
Рита відчувала тепло, надійність і любов. Хто знав, що вона може прийти навіть у їхньому віці…
Вони все зробили швидко. Оформили угоду. Юра наполягав, щоб власником була Рита, але вона не погодилася.
– У мене є нерухомість. Те, що нас звідти вижили, не означає, що у мене її немає. А у тебе нічого.
Не треба на мене. У мене спадкоємець! – з сарказмом сказала вона, згадавши Дімині слова.
Вони поставили вагончик, провели світло, і Юра, засукавши рукави, взявся за будівництво будинку.
З’ясувалося, що Ритиних накопичень не вистачає, і він з потрійною силою засів за репетиторство.
Облаштував собі куток, де не було видно, що він викладає дистанційно з вагончика. Всі гроші вони вкладали в будинок. По цеглинці.
Теплими літніми вечорами вони розстеляли на своїй ділянці ковдру і лежали на землі, дивлячись на зірки.
– Що ти відчуваєш? – запитував Юра, обіймаючи Риту.
– Я відчуваю друге дихання. – відповідала вона.
– Це я відчуваю друге дихання. – сміявся він. – А ти повинна відчувати мою любов.
Вона відчувала. Звичайно, відчувала.
Рита заїхала додому за речами. Наставала осінь, потрібно було забрати одяг, теплі ковдри, дещо з посуду.
Вдома вона застала Діму, який сидів у кухні.
– О, привіт, синку. А я на хвилинку! Як твої справи?
Він поглянув на квітучу матір. Засмаглу і схудлу.
– Мамо, у чому справа? Ти не дзвониш.
– Та… у нас же начебто не прийнято. Ти зайнятий на роботі. Сам дзвониш.
– А чому я тебе вдома не можу застати?
– Я тут не живу. Ось, заїхала дещо взяти. Можна, сподіваюся?
Діма вражено мовчав. Мати стала якоюсь іншою. Крім зовнішніх змін. Вона стала… легшою, чи що. Щасливішою.
– Синку, ми добудуємо дім, і я тебе обов’язково запрошу в гості. А зараз, вибач, мені ніколи.
Рита вже накидала дві сумки речей. Пробігаючи повз Діму вона чмокнула його в щоку і понеслася далі.
– Мамо, що з тобою? – окликнув він.
Рита повернулася від дверей, широко посміхнулася і відповіла.
– Друге дихання, Дімуль. А ще любов. Звичайно ж, любов! Бувай, любий. – вона засміялася і вибігла з дому.
Часу було обмаль, вони сьогодні будували ганок.
