У повній тиші кімнати телефон видав короткий сигнал, підсвічуючи стелю холодним синім світлом. Була друга година ночі.
Лариса обережно простягнула руку до тумбочки, намагаючись не потривожити чоловіка, але Віктор уже підвівся на лікті, його очі були широко розплющені.
– Хто пише в такий час? – запитав він хрипким шепотом, прислухаючись до власного питання.
Його голос звучав рівно, але щось в інтонації змусило Ларису завмерти. Ніби він боявся почути відповідь.
Вона мовчки повернула екран телефону так, щоб чоловік побачив фотографію.
На знімку був хлопчик років десяти: світловолосий, з веснянками на носі і посмішкою, до болю знайомою.
Віктор зблід. У тьмяному світлі нічника його обличчя здавалося маскою, позбавленою виразу.
– Звідки… – він запнувся, проковтнув клубок у горлі. – Звідки це у тебе?
– Я знаю все, Вітя, – тихо промовила Лариса, немов розмовляла сама із собою. – Про Кирила. Про Надю з Полтави. Про аліменти, які ти платив до минулого року.
Її голос був дивно спокійний, занадто спокійний для такої розмови. Так говорять люди, які давно прийняли свій біль і тепер просто констатують факти.
– Ларо… – почав він, простягаючи руку, але вона м’яко, але рішуче відсунулася.
– Дозволь домовити. Я знаю, як його звати, коли він народився – на два тижні раніше терміну, в березні.
Знаю, що у нього алергія на цитрусові, а футбол – улюблене заняття. І я знаю, що його мами не стало ще від раку рік тому.
Віктор сидів нерухомо, дивлячись кудись повз неї. Його пальці машинально м’яли край ковдри – стара звичка, яка видавала його нервозність.
– А давно ти знаєш про них?
– Три роки, – відповіла вона без вагань. – Пам’ятаєш, коли ти забув телефон перед діловою поїздкою?
Прийшло повідомлення від неї. Не змогла втриматися, прочитала листування.
Лариса пам’ятала той день, ніби це сталося вчора. Як тремтіли її руки, коли вона гортала повідомлення.
Як важко було дихати, дізнаючись нові деталі. Як потім вона просиділа на кухні, механічно помішуючи чай, який вже охолов.
– Чому ж мовчала всі ці роки?
– А що я мала зробити? – Вона слабо посміхнулася. – Влаштувати скандал? Подати на розлучення?
У нас тоді дочка готувалася до випускного класу. Їй потрібна була стабільність, розумієш?
– Вибач, – його голос затремтів. – Я повинен був розповісти тобі все відразу. Але боявся…
– Чого? – Лариса похитала головою. – Що я не прийму правду? Що піду? Вітя, ми двадцять п’ять років разом. Хіба ти думав, що я не зможу впоратися з цим?
Чоловік мовчав, опустивши погляд.
– Що тепер? – запитав він через деякий час.
– Тепер? – Лариса знову поглянула на фотографію. – Тепер нам потрібно взяти його до себе.
– Що?! – Віктор мимоволі підвищив голос. – Як можна так раптово вирішити?!
– Вітя, він твій син! Мати пішла з життя, а він живе в дитячому будинку майже рік. Ти дійсно думаєш, що я дозволю твоїй дитині рости без сім’ї?
– А Катя? Як ми пояснимо їй все це?
– Правду скажемо. Вона доросла, зможе зрозуміти.
Вона не додала, що вже кілька місяців спілкувалася з дочкою. Що саме Катя, студентка першого курсу, наполягла на тому, щоб знайти брата.
– А якщо він нас не прийме? Якщо буде ненавидіти мене?
– Значить, будемо чекати, поки звикне. Скільки буде потрібно.
Віктор дивився на дружину, і йому здавалося, що він бачить перед собою зовсім іншу людину.
Дівчина, з якою він познайомився двадцять п’ять років тому, перетворилася на жінку, яку час зробив не тільки мудрішою, але й сильнішою.
За три роки Лариса не тільки подолала біль від зради, але й навчилася любити сина Віктора так, ніби він був її власним. Це здавалося неймовірним.
– А чому ти мене взагалі любиш? – раптом запитав він, дивуючи навіть самого себе.
Вона тихо засміялася:
– За те, що ти справжній. З усіма своїми страхами, комплексами і навіть з цими секретами. Давай спати, – м’яко додала вона, торкнувшись його плеча. – Завтра нас чекає непростий день.
– Чому?
– Тому що ми їдемо у Полтаву до твого сина. Я вже домовилася з директором дитячого будинку.
Віктор спробував щось відповісти, але вона вже відвернулася, вкриваючись ковдрою.
За хвилину її дихання стало рівним – як завжди, вона могла легко заснути, ніби перемикала вимикач.
Він же продовжував лежати, дивлячись у темряву, розмірковуючи про те, як дивно складається життя.
На ранок їх розбудив дзвінок Каті:
– Мамо, тато, я вже зібрала речі! Буду через годину!
– Які речі? – пробурмотів ще не прокинувшись Віктор.
– Ну які?! – в голосі дочки чулося нетерпіння. – Адже ми не на день, може, їдемо! І ще треба підготувати кімнату для Кирила.
Я читала, що хлопчикам його віку подобаються супергерої. Може, купимо постільну білизну з Людиною-павуком?
– Катя, – Віктор сів на ліжку, здивовано дивлячись на дружину, – ти знаєш?
– Звичайно, знаю! – вигукнула дочка. – Ми з мамою шукали його пів року. І взагалі, тату, ти серйозно думаєш, що я не помітила б, що у мене є брат?
Ми ж з ним як дві краплі води схожі! Я бачила твої старі фотографії.
У трубці почулися шерехи.
– Ой, я склала список того, що потрібно купити. І ще – може, перевести його в нашу школу?
Вона чудова, та й поруч з будинком. Тоді я зможу приглядати за ним.
Віктор слухав дочку і відчував, як ком підступає до горла. Лариса підійшла ззаду і обійняла його за плечі.
– Все буде добре, – прошепотіла вона. – Побачиш.
Через три години вони вже були в дорозі. Катя спала на задньому сидінні, міцно стискаючи список покупок.
Лариса уважно вивчала документи – вона завжди ретельно готувалася до важливих зустрічей.
– Думаєш, він схожий на мене в житті, як на фото? – порушив мовчання Віктор.
– Скоро дізнаємося, – відповіла вона, стискаючи його руку. – Головне – не поспішати з подіями. Йому потрібен час, щоб звикнути.
– А якщо… – почав він.
– Ні про які «якщо» не може бути й мови, – твердо перервала вона. – Це твій син. Наш син. Просто йому потрібен час, щоб це зрозуміти.
Віктор кивнув, зосередившись на дорозі.
У голові спливали уривки спогадів: остання зустріч з Надею, її листи, рідкісні знімки сина.
Як він міг бути таким боягузом? Чому не наполіг на праві частіше бачитися з Кирилом? Чому дозволив дитині рости без батька?
Через п’ять годин вони дісталися до Полтави. Ще година пішла на пошуки дитячого будинку — старої двоповерхової будівлі, загубленої на околиці міста.
— Готовий? — запитала Лариса, коли машина зупинилася.
— Ні, — чесно зізнався він. — Але це вже неважливо, правда?
Катя не стала чекати і першою вискочила з автомобіля:
– Чого ви там застрягли? Я хочу швидше зустріти брата!
У кабінеті директора витав змішаний аромат кави і квітів. Повна жінка в строгому костюмі уважно перевіряла їхні документи.
– То ви біологічний батько? – вона підняла погляд на Віктора через окуляри. – Чому з’являєтеся тільки зараз?
– Я… – почав він, затинаючись. – Не знав про те, що Надія пішла з життя. Вона приховувала, що хворіє.
– А якби вона залишилася живою? Ви так і продовжували б мовчки платити аліменти? – її голос прозвучав різко.
– Олена Петрівна, – м’яко втрутилася Лариса, – ми розуміємо ваші побоювання. Однак зараз важливо інше: Кирило має сім’ю, яка готова його прийняти.
Директорка важко зітхнула:
– Ви повинні знати: він хороша дитина. Розумний, спокійний. Але дуже замкнутий після втрати матері. Майже перестав спілкуватися з іншими.
– Ми можемо побачитися з ним прямо зараз? – нетерпляче запитала Катя.
– Він на футбольному тренуванні у дворі.
Вони вийшли на вулицю. На маленькому полі кілька хлопчаків грали у футбол.
Віктор відразу впізнав сина — той стояв у воротах, зібраний і зосереджений, ніби весь світ навколо зник. Він був точною копією батька в дитинстві.
— Кирило! — покликала директорка. — Підійди, будь ласка.
Хлопчик повільно попрямував до них, обережно дивлячись на незнайомців. На щоці було видно свіжу подряпину, футболка була забруднена травою.
– Привіт, – почав Віктор, роблячи крок вперед. – Я твій тато.
Кирило інстинктивно зробив крок назад, його очі наповнилися страхом:
– Мама казала, що тато пішов у засвіти.
– Ні, хлопче, – тихо промовив Віктор. – Я живий. І я тут, щоб забрати тебе додому.
– Навіщо? – голос хлопчика затремтів. – Мені ніхто не потрібен. І я нікому не потрібен…
– Це неправда! – вигукнула Катя, вклинившись у розмову. – Ти нам дуже потрібен! Я завжди хотіла мати брата. І ось ти є!
Вона продовжувала говорити швидко, емоційно жестикулюючи. Кирило слухав її, широко розплющивши очі.
У його погляді поступово розчинялася недовіра, поступаючись місцем цікавості. Занадто багато нового обрушилося на нього за лічені хвилини.
– Знаєш що? – запропонувала Лариса, звертаючись до хлопчика. – Давай просто почнемо знайомитися.
Без поспіху, без тиску. Поступово станемо ближчими, добре?
– А можна я візьму свою футбольну форму? – несподівано запитав Кирило. – І книгу про піратів? Вона моя улюблена.
– Звичайно, можна, – відповів Віктор, відчуваючи, як клубок підступає до горла. – Бери все, що хочеш.
Пізніше вони сиділи в невеликому кафе вчотирьох. Кирило обережно їв піцу, час від часу кидаючи швидкі погляди на нових родичів.
Катя активно демонструвала йому фотографії їхнього будинку, своєї кімнати, розповідала про школу.
Лариса спостерігала за тим, що відбувається, ледь помітно посміхаючись.
– А навіщо ви мене шукали? – несподівано запитав Кирило.
– Тому що ти частина нашої родини, – відповіла Лариса просто і щиро.
Увечері, в готельному номері, коли діти мирно спали в сусідній кімнаті, Віктор притягнув дружину до себе:
– Як тобі вдається бути такою мудрою?
– Припини, – посміхнулася вона, погладивши його по щоці. – Просто я люблю тебе – з усіма твоїми помилками, з твоїм минулим, з твоїми дітьми. Це все робить тебе тим, хто ти є.
Наступні тижні пролетіли непомітно: нескінченні ходіння по інстанціях, збори документів, зустрічі з психологами.
Кирило почав приїжджати на вихідні – спочатку обережно, а потім все більше розкриваючись.
Катя взяла на себе роль старшої сестри: допомагала з домашніми завданнями, возила на тренування, знайомила з містом.
– Знаєш, – одного вечора сказала вона батькові, – він дуже схожий на тебе. Не тільки зовні – характером теж!
Віктор посміхнувся. Він і сам помічав схожість: у тому, як син хмуриться, розмірковуючи над завданням, або як закушує губу, коли хвилюється.
Однак незабаром сталося те, чого вони всі побоювалися. У школі один з однокласників дізнався історію Кирила.
– Підкидьок! – кричали йому за спиною. – Нікому не потрібний!
Він повернувся додому з потемнілим обличчям і саднами на кісточках пальців.
– Що сталося? – співчутливо запитала Лариса, обробляючи рани перекисом.
– Нічого, – буркнув він, опустивши голову.
– Кирило…
– Вони кажуть, що ви мене взяли з жалю! – випалив він раптово. – Що я вам не рідний! Що справжня сім’я зовсім не така!
Лариса відклала вату і сіла поруч із сином:
– А що для тебе означає справжня сім’я?
Хлопчик мовчав, дивлячись у підлогу.
– Колись я вважала, що сім’я – це тільки мама, тато і їхні діти, – почала вона. – Але потім зрозуміла: сім’я – це коли люди самі вибирають бути разом. Кожен день заново.
– Але тато ж не вибирав. Йому треба було, – пробурмотів Кирило.
– Помиляєшся, – втрутився Віктор, який стояв у дверях і чув всю розмову. – Підійди сюди.
Він обійняв сина міцно і дбайливо:
– Я дійсно був неправий. Повинен був бути поруч з самого початку. Але тепер я тут. І щодня я обираю бути твоїм батьком – не тому що зобов’язаний, а тому що хочу.
Кирило схлипнув, притиснувшись до батька…
…Через рік Кирило повністю влився в нову школу, завів друзів. Разом з Катею вони затіяли ремонт його кімнати – тепер там з’явилися плакати з футболістами і книжкові полиці.
Хоча іноді він все ще замикався в собі, такі моменти ставали все рідше.
А потім сталося диво. На шкільному концерті, де Кирило брав участь у сценці, він, помітивши Ларису в залі, радісно вигукнув:
– Мамо! Мамо, бачила, як я грав?
Вона завмерла, не вірячи своїм вухам. А він уже біг до неї, сяючи щастям – їхній син.
Вдома вони дістали старий фотоальбом з дитячим портретом Віктора і поклали поруч нові фотографії.
– Дивіться, як схожі! – захоплено вигукнула Катя. – Прямо як близнюки!
– Дозвольте і мені подивитися, – протиснувся між ними Кирило. – Ух ти! Тату, а ти тут точно такий самий, як я!
– Ні, – посміхнувся Віктор. – Це ти точна копія мене.
Вони довго гортали альбом, згадуючи смішні історії, будуючи плани на майбутнє.
Лариса спостерігала за ними і думала про те нічне повідомлення, яке перевернуло їхнє життя. Тепер воно стало початком чогось прекрасного.
