Стукіт у двері пролунав у той момент, коли Антоніна Михайлівна готувала собі сніданок.
Ще з вечора вона зробила сирники, а потім їх заморозила. А вранці, розігрівши, готувалася насолодитися улюбленою стравою.
Але не тут-то було…
— Кого це так рано принесло? — буркнула вона, виглядаючи у вікно. Але, мабуть, нічого не чекала.
І нехай Антоніна Михайлівна і була одна на дачі, страшно їй не було. Все ж ранок, та й навколо сусіди.
Он, Іванови взагалі все літо на дачі живуть. А Тамарка, сусідка з іншого боку, тільки вчора приїхала. Значить, раніше ніж через тиждень точно не поїде.
Антоніна Михайлівна відчинила скрипучі двері і тут же сильно здивувалася.
– Доброго ранку, мамо!
На порозі, широко посміхаючись, стояв зять.
– Льошка, ти чого це? – запитала вона. – Ще й так рано. А моя дочка де?
У Олексія змінився вираз обличчя за лічені секунди, він засумував, а Антоніна Михайлівна важко зітхнула.
— Проходь, давай, там якраз сирники готові.
— Сирники… — простягнув зять. — З варенням?
— З варенням, — посміхнулася Антоніна Михайлівна.
Поки Льоша смакував сніданок, жінка спостерігала за ним. Існує думка, що теща і зять повинні воювати. Але тільки не в їхній родині.
Олексій був сиротою при живих батьках. Виховували його бабуся і дідусь, поки його мама намагалася влаштувати своє особисте життя, а батько взагалі невідомо де був.
Коли Льоша познайомився з Ірою, дочкою Антоніни Михайлівни, бабуся хлопця ще була жива. Але до їхнього весілля вона не дожила…
Антоніна Михайлівна пам’ятала, як Олексій наступного дня після весілля тихо запитав її:
— А можна я вас мамою називатиму?
І Антоніна Михайлівна із задоволенням погодилася.
Олексій не тільки називав тещу мамою, він ставився до неї, як до матері. При цьому його рідна мати все ще була жива, але з нею чоловік спілкуватися не хотів, та й вона не горіла бажанням.
Олексій виявився ідеальним зятем, і незабаром Антоніна Михайлівна і справді полюбила його, як сина.
Він завжди був готовий прийти на допомогу, хоч теща і не зловживала його добротою.
Коли Антоніна Михайлівна захворіла, Олексій відпросився з роботи, щоб привезти їй ліки. Він, напевно, дбав про свою “другу маму” навіть більше, ніж її рідна дочка.
Іра була хорошою, доброю, але трохи розпещеною. І Антоніна Михайлівна це розуміла, як і розуміла, що вона винна в тому, що Іринка виросла такою.
Балувала вона її, багато чого дозволяла. А потім і чоловік, Льошка, став балувати.
Він добрий, в ньому багато любові, яку не було на кого виплеснути. Ось і ділився він цією любов’ю.
Але якщо сьогодні зять тут, а дочки немає, значить, щось сталося. Антоніна Михайлівна навіть не здивувалася, що Льошка до неї на дачу приїхав. А куди йому ще подітися?
Нагодувавши зятя як слід, теща все ж зважилася дізнатися, що ж в їхній родині сталося.
— Розповідай, Олексій, що це ти до мене раптом зранку примчав?
Чоловік нахмурився, а потім почав поспішно говорити.
— Вибачте, мамо, але ваша дочка зовсім мене довела! Зібралися ми з нею, значить, ввечері в ресторан сходити.
Вирішив я трохи її побалувати, свято влаштувати. А то що, весь час вдома сидимо? Думав, буде чудовий вечір, відпочинемо, потім, може, прогуляємося. Все-таки літо, ночі теплі.
— І що сталося?
— Та все почалося ще вдома. Спочатку вона ніяк не могла вибрати, що їй одягти. У підсумку, ми в ресторан запізнилися, і наш столик віддали. Знаєте, це дорогий ресторан, там столик дуже складно забронювати.
Ну, Іра і почала скандалити, ще й мене звинуватила, що не подзвонив і не попередив, що ми затримуємося.
Антоніна Михайлівна, розуміючи все, важко зітхнула. Це в стилі її дочки.
— В результаті пішли ми в інший заклад, простіший. І їй там все не подобалося. Весь вечір вона бурмотіла, була чимось незадоволена. Я мовчав, терпів…
А потім, після вечері, запропонував прогулятися. А вона давай лаяти, що я такий неуважний, і не помітив, що у неї туфлі на високих підборах.
Ну, я психанув і викликав таксі. А вдома все висловив їй, сказав, що вона не цінує мою турботу і любов.
Ми посварилися ще раз, і я першим ранковою електричкою поїхав до вас на дачу. Розлучуся з нею, їй-богу, — в серцях додав Олексій. — Вже б подав на розлучення, та як я вас кину!?
Антоніна Михайлівна похитала головою.
Ось не лупила вона в дитинстві доньку за капризи, вважала, що ні в якому разі не можна на дитину руку піднімати. Намагалася багато з нею розмовляти, пояснювати.
А, мабуть, ременя все ж потрібно було дати, щоб вона розуміла, коли свої капризи потрібно проковтнути, а не виливати невдоволення на близьких людей.
— Так, добре, ти не переживай. Я їй ще дам, — промовила теща. — А ти відпочинь поки, поспи. А то я тебе знаю, напевно, всю ніч очей не зімкнув.
— Та нічого, — махнув Олексій рукою. — Ще встигну виспатися. Я дивлюся, там гілка яблуні ось-ось на дроти впаде. Піду її підпилю.
А потім ганок полагоджу, а то там однієї сходинки майже вже немає. Дякую за сніданок і за те, що вислухали, мамо. Піду працювати.
Зять, переодягнувшись у зручний одяг, який не шкода було зіпсувати, пішов займатися справами. Антоніна Михайлівна дивилася йому вслід і посміхалася.
Ось же Іра, дурненька, не розуміє, який скарб з нею поруч. І рукастий, і добрий, і турботливий. А вона все носом воротить.
Ну, нічого. Зараз Антоніна Михайлівна їй подзвонить і прочитає лекцію. Не дивлячись на те, що доньці вже двадцять п’ять. Якщо треба, то і ременя всипе, якщо у свій час шкодувала її.
Але дзвонити Антоніні Михайлівні не довелося, Іра сама зателефонувала їй.
— Слухаю, — сухо промовила мама.
— Мамо, привіт, а Льошка не у тебе випадково? — винуватим голосом запитала дочка.
— У мене.
— Слава Богу. А то пішов, нічого не сказав, трубку не бере…
— А тобі не соромно, донечко? — вкрадливо запитала Антоніна Михайлівна. — Твій чоловік хотів зробити тобі сюрприз, порадувати тебе. А ти як себе поводиш?
Іра незадоволено сопіла в трубку, не наважуючись сперечатися з мамою. З огляду на те, що вона розуміла, що Льоша вже все розповів.
— І що мені робити? — тихо запитала вона.
— Виправляти свої помилки. Приїжджай і вибачся. І подумай наступного разу, перш ніж влаштовувати істерики на рівному місці.
Можливо таке, що після твоїх концертів, Льоша не до мене приїде, а просто піде від тебе. Ось і будеш лікті кусати.
— Взагалі-то, я твоя дочка, — буркнула Іра. — І ти повинна бути на моєму боці, а не на боці зятя.
— Я на боці того, хто поводиться належним чином. І Льоша мені, як син. Тому не треба мені тут розповідати про жіночу солідарність.
Антоніна Михайлівна поклала слухавку і теж пішла у двір. Треба грядки прополювати, та поливати. А то спека стоїть.
Олексій вже встиг спиляти гілку і полагодити ганок, і вони разом з тещею сіли обідати. Для зятя Антоніна Михайлівна зварила солянку, знаючи, що він її обожнює.
І тільки-но вони взялися за ложки, як скрипнули двері.
— Всім привіт, — пролунав винуватий голос.
Льоша нахмурився і мовчки почав їсти. Антоніна Михайлівна ж кивнула на стілець, мовляв, сідай.
Іра налила собі солянки і сіла поруч з чоловіком. Той показово відсунувся на кілька сантиметрів, всім своїм виглядом показуючи, що він образився.
— Гаразд, ви їжте, — сказала Антоніна Михайлівна, — а я піду ягід позбираю.
Іра з вдячністю кивнула мамі, що залишила їх наодинці. А коли мати вийшла за двері, тихенько штовхнула чоловіка ліктем.
— Льош, Льошка…
— Що? — похмуро запитав він.
— Вибач мене… Не знаю, що на мене вчора найшло. Втомилася я за робочий тиждень, ось і вередувала.
Я знаю, що ти старався, хотів мені приємно зробити. Ну, не ображайся, будь ласка…
Олексій подивився на свою дружину і не зміг стримати посмішки.
— Гаразд, пробачаю… Але тепер ти винна мені вечерю, так і знай! Тепер ти поведеш нас до ресторану, а я буду до всього чіплятися.
— Не будеш, — розсміялася Іра, — ти ж не такий. Тобі завжди все подобається.
Якщо вже всі все одно приїхали на дачу, то вирішили залишитися тут на вихідні.
Антоніні Михайлівні дуже хотілося прочитати моралі своїй дочці, але робити цього вона не стала.
Якщо вже свого часу не змогла вкласти в голову деякі елементарні речі, то і зараз не вийде. Нехай тепер чоловік виховує.
Правда, коли вони їхали, Антоніна Михайлівна все ж шепнула зятю:
— Якщо треба, дзвони мені. Не дивлячись на те, що вже доросла дівка виросла, приїду і випорю!
Олексій посміхнувся і обійняв свою другу маму.
— Матиму на увазі.
— І ти знай, що я тебе завжди прийму. Ти ж мені як син.
— Дякую, мамо, — промовив Олексій.
Антоніна Михайлівна дивилася їм услід, спостерігаючи, як діти, взявшись за руки, йдуть у бік станції.
І хто б що не говорив, але якщо теща поводиться правильно, то вона в особі зятя отримує не ворога, а сина.
