— Соня, це дядько Валера, він у нас поживе пару днів. Ти його пам’ятаєш? Він був на нашому весіллі.
Я стою в передпокої, дивлюся на нахабне вусате обличчя дядька Валери.
Він був з тих, хто кожну свою дію супроводжує жартом, від якого смішно тільки йому.
Зустрічали таких? Ось яскравий приклад!
— На весіллі був! Гуляв, гудів, всіх розважав! — посміхнувся дядько Валера, завалюючись у нашу квартиру.
Від нього несло дешевим одеколоном і часником.
Чоловік попереджав, що його дядько до нас заїде, але щоб з ночівлею, та ще й на пару днів. Довелося грати роль гостинної дружини.
— Накрий нам там, на кухні, посидимо, поїмо, — мій чоловік Олексій зображував суворого і важливого главу сім’ї.
В іншому випадку я б сказала: «Що де лежить, знаєш. Сам розберешся!».
Але там же дядько. Родина! Він же потім всім розтрубить, як Сонька Льошкіна родичів зустрічає.
Я накрила стіл. Благо, хлопчаки наші вже повечеряли, пішли в кімнату уроки робити.
Покликала Льошу і дядька Валеру, сама хотіла втекти, посидіти у вітальні, свій улюблений серіал подивитися. Але тут Льоша втрутився.
— Соня, з нами посидь. З дядьком Валерою ближче познайомишся.
— По чарочці з нами вип’єш! — додав дядько Валера.
— По чарочці? — я примружилася. — Так ви мені червоного взяли?
— Ой, та що це червоне? Від нього ні в голові, ні в… Ну, ти зрозуміла, коротше. Міцненької тобі наллю, красуне!
Красуня! Ненавиджу, коли мене так називають. Тим більше чоловіки «п’ятдесят плюс».
Ще й міцненької мені пропонує. Та мене тільки від запаху її нудить.
— Гаразд, посиджу, — погодилася я. — Тільки пити не буду. Кави краще вип’ю.
— Кави? А ти знаєш, що кава шкідлива для серця? — включився професор дядя Валера.
— А ваша міцненька — просто джерело вітамінів і мінералів! — підколюю я його.
— Між іншим, у невеликих кількостях її навіть рекомендують!
— Такі напої шкідливі у будь-яких кількостях! Безпечної дози не існує! — почала я кидатися цитатами з улюбленої програми про здоров’я.
Дядько Валера тільки махнув рукою, немов відганяючи набридливу муху. Але сперечатися зі мною далі не став. Зрозумів, що я теж не відступлю.
Вони налили собі по чарці, потім ще по одній, і ще. Розговорилися. Обличчя дяді Валери було вогненно-червоним від міцного напою.
Почалися чоловічі теми, лайлива лексика. Мені стало неприємно залишатися в цьому товаристві.
Я встала, хотіла піти. Дядя Валера схопив мене за руку. Це було явно грубо. Я перевела погляд на Льошу. Він робив вигляд, що нічого не помічає.
— Стій! Тебе ніхто не відпускав! — скрипів дядько Валера.
— Я не зрозуміла. — Я вирвала руку з його міцного захвату. — Я що, у вас ще відпрошуватися повинна?
— Навіщо у мене? Он, чоловік твій сидить!
Я подивилася на Льошу. У моєму погляді було все.
Я чекала адекватної реакції від чоловіка, але він у цей момент нагадував страуса, який сховав голову в пісок.
— Льоша, можна я піду? — підіграла я, передчуваючи, як я все виговорю чоловікові, коли ми залишимося з ним наодинці.
Він мовчки кивнув. Я пішла. Слухала їхню розмову, що долунювала з кухні.
— Бабу треба відразу на місце ставити! — вчив мого Льошу його неприємний дядько. — Не гріх і прикластися злегка.
Баба — вона тільки силу розуміє та відчуває. Інакше нахабніти швидко почне! Я вже знаю.
Я все чекала, що мій Льошка хоч слово перекине — не дочекалася. Сидів, мовчки кивав, мукав, як теля.
Зате всередині мене все кипіло. Я насилу стримувалася, щоб не піти на кухню і не влаштувати там розбірки.
Не стала. З ними в такому стані зв’язуватися — собі дорожче.
Поклала дітей спати — ці все сидять. Подивилася телевізор — все не йдуть спати.
Я вже й постелила дяді Валері у вітальні, а ті не набалакаються ніяк.
Я вже не можу, очі закриваються. Прилягла, заснула. Прокинулася від того, що хтось приліг поруч у ліжку.
Придивилася — Льошка. Тхне від нього, як від лікарняної ватки після щеплення.
Думаю, якщо Льошка спати прийшов, значить розійшлися товариші по чарці. Треба б на кухню піти, прибрати за ними.
Накидаю халат, виходжу на кухню. У проході мало не закричала, бо зіткнулася з дядьком Валерою. Той ледве стоїть на ногах, дивиться на мене скляними очима.
— О, привіт! Сама прийшла! — із задоволеним обличчям, злегка погойдуючись, пробурмотів він. — А я відразу зрозумів, що ти на мене запалала.
Він схопився за пояс мого халата, смикаючи в спробі витягнути його. Мій халат майже розкрився, я вхопилася за його краї і замоталася в нього ще сильніше.
— Що ви робите? — я намагалася не кричати, щоб діти не прокинулися.
— Та годі тобі, не пручайся, я відразу зрозумів, що ти за штучка! — він продовжував тягнути однією рукою за пояс, другою вже намагався обхопити мене за талію.
Я зібрала всі сили і відштовхнула його від себе. Він вдарився потилицею об холодильник.
У його очах я побачила гнів — такий, знаєте, хмільний гнів, від якого вдвічі страшніше.
Не довго думаючи, я хапаю з плити брудну сковорідку і починаю розмахувати нею біля його голови.
Важкий предмет перед очима трохи привів його до тями. Розуміючи, що просто так мене не візьме, цей свин позадкував і зник у темряві вітальні.
Перша думка, що виникла в моїй голові — викликати поліцію. Але в той момент почуття сорому переважало інстинкт самозбереження.
Я вже уявляла глузливі обличчя поліцейських, яким я розповідаю про те, що сталося. Ні, такої ганьби мені не треба.
Я так і стояла на кухні зі сковородою, поки не почула гучне похрюкування з вітальні. Дядя Валера заснув.
Що робити? Страх перед неадекватним родичем чоловіка все ще залишався в моїй голові.
Тихо, навшпиньки, не випускаючи сковорідки з рук, я пробралася в спальню. В ніс вдарив неприємний запах.
Льошка розвалився поперек ліжка. Довелося неабияк постаратися, щоб покласти його, як треба.
Потім я лягла поруч, як і раніше тримаючи в руці сковорідку. Так і заснула з нею в обіймах. Моя єдина рятівниця, яка не підвела — не те, що дехто.
Прокинувшись вранці, в першу чергу розбудила чоловіка і розповіла йому про все, що сталося минулої ночі.
Уявляєте, він не повірив!
— Сонька, тобі здалося. Ти ж знаєш, у нього такий гумор!
— Твою дружину… мало не… це саме… на кухні! — я не могла підібрати слів. — Гумор, кажеш? Та пішов ти!
Я схопила його за руку і потягла до вітальні. Тут я висловила дяді Валері все, що я про нього думаю. Сковорода, як і раніше, була при мені, на сто відсотків готова до дії.
Дядя Валера терпляче вислухав мене, потім потер свою лису маківку і видав:
— Я? До тебе? Приставав? — на його обличчі з’явилася неприємна посмішка. — Ну ти, звичайно, панночко, нафантазувала!
Потім він повернувся до Льоші і з тією ж неприємною посмішкою запитав його:
— Вона у тебе нормальна взагалі?
Це було вже вище моїх сил. Я висловила йому все. Льоша намагався мене зупинити, але я і йому наказала закрити рот. Вони слухали мене обоє.
Коли я трохи заспокоїлася і замовкла, щоб перевести подих, дядько Валера почав швидко збирати речі.
Не минуло й п’яти хвилин, як він залишив нашу квартиру. Тільки після цього налякані діти вийшли з кімнати.
Я й забула, що вони вдома і все чують — про це я тоді взагалі не думала. Було соромно, але куди діватися.
Нагодувавши дітей і чоловіка сніданком, я присіла на табуретку біля вікна. Мої руки досі тремтіли. Я зазвичай була стримана, але тут зірвалася.
Льоша підійшов, хотів обійняти мене за плечі, але я відразу відштовхнула його.
— Гумор, кажеш? Смішно тобі?
Він винувато посміхнувся.
— А знаєш, коли по-справжньому смішно? — продовжувала я нападати на Олексія. — Коли твій власний чоловік не може захистити тебе у твоїй власній квартирі. Ось це — смішно. І огидно!
Льоша мовчав. Він не знайшов що сказати.
— Знаєш, про що я думала цієї ночі? — не вгамовувалася я. — Про те, що розлучуся з тобою, як тільки виставлю цього щура за двері!
Льошка мовчав. Він опустив погляд. І я мовчала. І мовчу.
Нехай знає, що це у нього було останнє попередження. І урок на все життя: не можеш за дружину заступитися, нема чого в дім кого заманеться водити!
