– Поліна, сподіваюся, ми залишимося друзями після розлучення. Скажеш усім, що ти мене кинула…
…Чоловік зателефонував лише на четвертий день, ближче до обіду.
До цього моменту я настільки виснажилася від хвилювань, що, чесно кажучи, мені вже було все байдуже, аби тільки почути його голос.
Тим більше що спілкування зі свекрухою ніяк не прояснило ситуацію.
Вона спокійно вислухала мене, яка перебувала в передістеричному стані, і заявила, що абсолютно точно не в курсі того, що відбувається.
— Полінка, ти не хвилюйся так. Де Сонечка? Ти ж можеш її налякати!
— Соня давно спить, — схлипнула в трубку і вкотре здивувалася черствості цієї жінки.
Так, я їй ніколи особливо не подобалася, але ж зрозуміти, що онука о десятій вечора спить, можна?!
І не закривати мені рота, не говорити, що робити, а чого не робити. І, зрештою, відповісти на моє запитання!!!
— Діма дзвонив, так, — нарешті поступилася. — Сказав, що затримається у відрядженні. Більше нічого.
— Кажу ж, він написав, що хоче розлучитися, і вимкнув телефон! Заблокував мене скрізь! Він не міг нічого вам не сказати!!!
— Поля, припини істерику. Ваші стосунки — не моя справа, самі розбирайтеся.
Потім вона холодно попрощалася і вимкнулася. У своєму репертуарі!
Свекри завжди не лізли в наші стосунки, коли їм це було незручно.
Але частіше вони цілком активно це робили, незважаючи на всі прохання залишити нашу сім’ю в спокої.
Загалом, якщо вона щось і знає, то розповідати явно не збирається.
Зате мої батьки за ці дні яких тільки вигадок не придумали — аби переконати мене, що все це жахлива помилка або чийсь злий жарт.
Але з кожною годиною тиші від чоловіка я все чіткіше розуміла, що ні. Ніяких жартів – Діма просто пішов від мене. Від нас.
І навіть можливості зв’язатися з ним не залишив. Мабуть, на його думку, розмови ні до чого. Значить, рішення остаточне…
У нашому сімейному житті завжди так було. Ми багато обговорювали, ділилися думками, домовлялися.
Але часом наставали моменти, коли чоловік все робив тихо. А я дізнавалася постфактум.
Цю квартиру, наприклад, він купив саме таким чином. До цього жили у однокімнатній, подарованій свекром і свекрухою на весілля.
Коли я була при надії, Діма якось мимохідь сказав, що треба б подумати про переїзд. На цьому все.
А коли я вже була на шостому місяці, він одного разу прийшов з роботи і наказав збирати речі.
Побачивши простору квартиру в новому житловому комплексі, я, звичайно, зраділа. Хто б не стрибав від щастя в моїй ситуації?
Але відразу поцікавилася фінансовою стороною – мені ж через кілька місяців у декрет. І допомога від зарплати початківця.
Тут і з’ясувалося, що цього разу обійшлося без подарунків – іпотека. І навіть на початковий внесок чоловік взяв кредит у банку.
Не нервувати і не влаштувати скандал мені тоді вдалося тільки через майбутню дитину – здоров’я ще ненародженої дитини важливіше за гроші.
Але фактично Діма загнав нашу сім’ю у величезні борги перед непростим для будь-якої сім’ї періодом.
Що це було – безвідповідальність, самовпевненість чи ще щось – я тоді не стала вникати.
А тепер розумію, що даремно – борги залишаться спільними і після розлучення. І з чого я буду їх виплачувати, гадки не маю.
За три з половиною дні я встигла подумати і про хорошого юриста. На нього теж потрібні гроші.
Перевірила всі картки – майже порожньо, днями Діма мав переказати з зарплати. Але чи варто сподіватися на це тепер – не знаю.
І як не думала, що турбуюся про чоловіка, коли почула його голос у слухавці, відчула зовсім інші почуття.
Чи заспокоїлася я за час його мовчання? Схоже, якраз навпаки. Долоні миттєво спітніли, а голос зник.
— Поліна, ти мене чуєш?
— Так, Діма. Де ти?
— Я вже в місті. Поживу поки що у батьків. За речами потім якось заїду.
І замовк. Ніби його речі — найважливіше в нашій ситуації.
— Ти більше нічого мені сказати не хочеш?
— Ні, Поліно. Я все написав, більше додати нічого. Вибач, але так вийшло.
— І що ми будемо робити далі? — мій голос затремтів від сліз, що наверталися на очі.
— Те саме, що й усі інші пари, які розлучаються, — спокійно відповів він. — До речі, може, ти подаси на розлучення?
— Я? Чому? — я не жартома здивувалася такій пропозиції.
— Ой, там стільки метушні з папірцями. Ти ж знаєш, я багато працюю, їжджу у відрядження. А ти вдома, тобі простіше всюди сходити й усе зробити.
Від нахабства Діми перед очима все потемніло. Він взагалі це серйозно?!
Хоче, щоб я з коляскою тягалася по державних установах? А навіщо мені це? Особливо соплі доньки, які ми напевно в процесі підхопимо.
— Ні, Діма, — відповіла поспішно. — Я не буду цим займатися. Це якось дивно, адже не я хочу розлучення.
— Поліна, я так сподівався, що ми розлучимося друзями. Просто взаємодопомога. До того ж так, ти могла б зберегти обличчя. Скажеш усім, що сама мене кинула.
— Ні, — стиснула телефон у пальцях так, що чохол хруснув. — Сім’ю зберегти не змогла, про обличчя не турбуюся.
Захотілося розплакатися вголос. Виявляється, я не помічала, що живу з людиною, якій все абсолютно байдуже.
Залишитися друзями? Не хочу бути другом, якого використовують, коли зручно, а потім забувають.
— Добре, я зрозумів, — промовив незадоволено. — Сам подам.
Здалося, що Діма збирається відключитися. Я запанікувала — адже ми нічого не з’ясували.
— Зачекай! А що щодо квартири? Аліменти ти збираєшся платити? Поки не вийду на роботу, у мене навіть на їжу грошей немає.
Чоловік помовчав деякий час, явно не бажаючи обговорювати порушені питання. Але потім все ж відповів:
— Платитиму. Вистачить і на Соню, і на тебе. Спочатку. Можеш не подавати на аліменти — я від дочки не відмовляюся. А щодо квартири — живіть. Я буду приїжджати, навідувати.
— Діма, нам на двох не потрібно стільки місця. До того ж іпотека. Її теж будеш платити?
— Так, буду.
— Тобі не здається, що краще розділити квартиру? Щоб ми з Сонею могли організувати собі нове місце проживання.
Ближче до моїх батьків, наприклад. Там і черга в садок швидше рухається. І тобі не доведеться сплачувати величезний кредит.
— Квартиру ми розділити не можемо. Вона оформлена на маму, — добив мене цією новиною.
Кілька хвилин я просто мовчала і намагалася усвідомити почуте.
— Як на маму? Ти ж казав…
— Так потрібно було для схвалення іпотеки. Не вникай, — роздратовано перервав запитання.
Тобто ось так… Ще під час мого виношування лейтмотивом наших фінансових справ стало ниття з приводу погашення кредиту.
Я регулярно вислуховувала скарги чоловіка, хоча й не змушувала його брати таку велику, дорогу квартиру.
Та я навіть не знала про це! Зате добре засвоїла за ці роки, що економити краще на мені.
На свої бажання і на дочку Діма не особливо затискав, а ось я… Не пам’ятаю, коли востаннє купила собі щось нове з одягу. У нас же іпотека.
А виявляється, весь цей час я відмовляла собі у всьому заради квартири Діминої мами.
І тепер не можу розраховувати хоча б на невеликий стартовий капітал для нового житла.
І це не кажучи про гроші, які давали мої батьки. І на кредит, і на поточні витрати, коли не вистачало до зарплати або допомоги.
— І як ти плануєш вирішувати питання з житлом для дочки? — поставила питання ребром.
— Я ж сказав, що ви залишаєтеся жити тут. Усі витрати на мені.
І голос такий втомлений. Зрозуміло, майже колишня дружина виносить мозок.
Стало раптом так гірко. І з кришталевою чіткістю очевидно — у мене проблеми важливіші за сльози з приводу розбитого серця і зруйнованого шлюбу.
Фактично ми з Сонею залишилися бездомними.
У цей момент із вітальні прибігла Соня. Грати в ляльки на самоті їй, схоже, набридло.
— Мамо, — примхливо простягнула вона. — Чому так довго? Ходімо!
— Тато подзвонив, — відповіла я, приховуючи сльози. — Хочеш поговорити?
— Так-к-к-к, — закричала донька і повисла у мене на нозі.
Віддала їй телефон, нехай поговорять — коли Софія тепер побачить батька, невідомо…
Не думаю, що він з’явиться найближчим часом, якщо вирішив повідомити лише повідомленням.
Як я й думала, Діми вистачило на пару фраз. Ну, він ніколи не займався дочкою, тому й не знає, про що з нею говорити.
Сонька, щоправда, вважає, що це абсолютно нормально – задоволена простягнула мені телефон назад і втекла.
— Що мені сказати Соні? Сам скажеш?
— З глузду з’їхала? – щиро обурився. – Їй ще й трьох немає. Нічого не треба говорити.
— Вважаєш, вона не помітить, що ти більше не живеш з нами? — хотілося додати щось нецензурне, але я стрималася.
— Поля… Ну, скажи, що я тепер працюю в іншому місті. Таке нескінченне відрядження.
— Угу, — що збрехати дочці я й сама придумаю, без підказок. — У мене гроші скінчилися…
— Так швидко? Адже я залишав перед від’їздом, — заспівав Діма свою звичну пісню.
— Я витратила… Підготувала святкову вечерю на річницю.
Після тривалої паузи раптом зрозуміла, що він і не згадав про дату. Ось я дурна…
— Добре, зараз перекажу. Мені треба йти. Бувай.
І відключився. Ось і поговорили…
Поки чекала на його дзвінок, чомусь боялася, що почну плакати, говорити, як сильно його кохаю. Загалом, виставлю себе плаксою, слабачкою і липучкою.
Але ні — і шансу не було сказати йому, як мені погано. Навіщо? Дімі абсолютно байдужі і мої почуття, і мої складнощі.
А найжахливіше – виявляється, я боюся ставити важливі питання. Після новин про квартиру варто було б, але…
Він явно не планує обговорювати це. І з чим мені йти до юриста? Адже документів я ніколи не бачила.
Не зможу пояснити ситуацію і свої позовні вимоги. Що я взагалі можу зробити? Тільки сподіватися на нормальні аліменти.
Увечері, вклавши Соню спати, зателефонувала батькам. Розповіла все, як є.
За мене рішуче висловився батько. І пообіцяв, що зв’яжеться зі своїм другом-адвокатом і попросить його про допомогу.
Можна зрозуміти батьківське обурення – вони стільки допомагали нам, поки Діма платив за мамину квартиру.
І це саме по собі дивно – двокімнатну квартиру, в якій раніше жили, свекруха здала майже відразу, як ми виїхали звідти.
Але довести щось не вийде – ні чеків, ні розписок, нічого… Можливо, і машина оформлена на маму чи тата.
А все, що я принесла приданим, взагалі залишилося в старій квартирі мешканцям. Діма і свекри вмовили не тягнути в нове житло, а підібрати все заново.
У підсумку – у мене немає навіть найнеобхіднішого, доведеться купувати навіть тарілки з ложками.
Довго розмовляти з батьками не вийшло. Вони явно перебували в шоці, а мені й зовсім розмовляти не хотілося.
Що тут обговорювати? П’ять років тому Діма кохав мене і хотів одружитися, а тепер все – знайшов іншу.
Що з цим можна вдіяти? Нічого. Треба думати, як далі жити. І на що.
