У невеликому будиночку майже на самій околиці села жила жінка на ім’я Антоніна.
Вона була самотня, сім’ї у неї не було. Висока, міцної статури, вона мала гордий характер і досить міцне здоров’я.
Чоловіки її цуралися, побоюючись ненавмисно потрапити під «гарячу руку», а Тоню це анітрохи не засмучувало, а скоріше тішило її самолюбство, бо вона відчувала себе цілком захищеною і без їхнього міцного плеча.
Оскільки дітей у неї не було, то жила вона, як то кажуть, для себе. Зайвими справами, щоб заробити зайву копійку, навантажувати себе не намагалася.
Багатою не була, але й не бідувала. У борг не позичала.
Обробляла невеликий город, а з господарства мала тільки кота, якого в будинок пускала рідко, пса-дворнягу, якого обожнювала, і трохи більше десятка курей-несушок разом з півнем.
Від нестачі спілкування теж не страждала. Посада соціального працівника змушувала її майже щодня долати кілометри по селу, забезпечуючи самотніх стареньких товарами першої необхідності.
А вже коли вона зустрічалася з ними, то бабусі намагалися виговоритися вдосталь, щоразу по-новому розповідаючи одну і ту ж історію свого довгого життя.
Слухати Антоніна вміла, допомагати не відмовлялася, і тому її підопічні не чаяли в ній душі.
Одного разу, піднявшись вранці з ліжка, вона почала збиратися на роботу. Як завжди, нагодувала кота і собаку і вийшла випустити курей.
— Типа-типа-типа-типа! — покликала вона, відкривши курник.
Плямисті курочки, одна за одною, кинулися у двір, а слідом і півень, зіскочивши з жердочки і витягуючи втомлені без руху за ніч ноги, поважно вийшов у двір.
Виконавши пару раз свої подружні обов’язки, почав клювати недбало розсипане господинею зерно.
Залишивши вихованців і підкачавши колеса велосипеда, Антоніна перекинула ногу через раму, натиснула на педаль і помчала на роботу.
По сусідству жили приїжджі зі столиці: пенсіонер, військовий у відставці, Трохим зі своєю дружиною Лідою. Він дуже поважав і цінував дружину. Вона була інтелігентною, статною жінкою, що раніше працювала вчителькою.
Стосунки у них були досить міцні, вони підтримували одне одного. Все б нічого, та жили вони, напевно, за міською звичкою якось відчужено, тому місцевих жінок це дуже дратувало.
А ще й надмірно турботливе ставлення Трохима до дружини, таке, якого вони не бачили від своїх чоловіків, пробуджувало в них заздрість, і вони при нагоді намагалися якось вколоти Ліду.
Але жінка дивилася на все зверхньо і майстерно ставила кривдниць на місце, тим самим викликаючи на себе ще більшу ворожість.
Взагалі-то, вони нікому не заважали, але все-таки в селі їх недолюблювали.
Ліду була чудовою господинею. У будинку завжди панували чистота і порядок, і Трохим їй всіляко допомагав.
Вийшовши на пенсію за вислугою років, колишній офіцер на здоров’я поки не скаржився, хіба що на зір, та й друга половина його для свого віку трималася досить бадьоро.
Працювали на присадибній ділянці з любов’ю, пестячи і плекаючи кожен посаджений ними паросток.
Скрупульозна Ліда з трепетом ставилася до помідорчиків, капусточки, огірочків, дбайливо ставлячи підпорки і висмикуючи кожну травинку, і Трофим, який любив у всьому дисципліну, нею дуже пишався.
Того ж ранку, коли Антоніна, з якою вони хоч і не сварилися, але й не особливо ладнали, залишивши своє господарство, помчала на роботу, Ліда вирушила в центр прогулятися по магазинах, а чоловік залишився один.
По радіо передали штормове попередження. Він намагався її зупинити, але та, повісивши сумочку через плече, все-таки покинула будинок.
Звідки не візьмись, налетіли хмари, піднявся сильний вітер, посипалися обламані гілки і листя з дерев, і старий паркан, що відокремлював маленький дворик Тоні від сусідів, раптом з тріском впав на територію літнього подружжя.
Трохим вискочив і спробував підняти його, але безуспішно: дошки, хоч і були гнилі, але самотужки впоратися виявилося неможливим.
— Ну, і добре, нехай лежить. Не мій паркан, і підіймати його я не зобов’язаний. Нехай ця мужичка сама його тягає, — з презирством вимовив чоловік.
Але тільки він дійшов до заднього ганку, як побачив, що сусідські кури одна за одною перебираються на його доглянутий дворик.
— Геть, геть! — злобно викрикнув він і, схопивши палицю, вигнав їх.
Але настирливі птахи через хвилину повернулися і вже почали дзьобати зелень, посаджену його дорогоцінною Лідою поруч із сараєм.
Вівчарка Трохима, Вольф, захлиналася гавкотом у вольєрі. Здавалося, що вона ось-ось рознесе його. Вольфу вторив Тонін пес і всі сусідські собаки в окрузі.
Трофим вже з матірною лайкою знову відігнав птахів, але нетямущі плямисті знову і знову йшли в наступ.
Господар зрозумів, що такими щадними методами йому не впоратися, і поспішив до будинку, де в шафі у нього зберігалася мисливська рушниця.
Він витягнув її, схопив коробку з патронами, зарядив і повернувся назад.
Зухвалі кури безцеремонно розходилися по всій його території, колупаючи ногами землю на грядках і клумбах. Розпатлані квіточки судорожно здригалися, хитаючись з боку в бік.
Носаті особини варварськи розправлялися з усією їстівною зеленню, що зустрічалася їм на шляху. Півень з переможним виглядом вже встиг нагадити на асфальті біля вольєра, в якому безпорадно метався Вольф, і це остаточно вивело Трофима з себе.
Він прямо в трико з жовтими широкими лампасами сів на поріг, витягнувши ноги, підняв рушницю і прицілився…
Пролунав перший постріл, але він промахнувся. Кури з криком «Кудах-тах-тах!» розбіглися по кутах, але частина з них, перестрибнувши повалений паркан, сховалася на рідній території.
Трохим вистрілив повторно їм услід, але промахнувся знову. Часто дихаючи від люті, він став чекати нового наступу.
Настало затишшя, і плямисті кури почали потихеньку вибиратися зі схованки. Вони поколупалися трохи біля господарського ганку, і їх знову потягнуло до сусідів.
А в цей час повз будинок Трохима проходила бабуся Грибчиха. Плутаючись у довгій спідниці і спритно загрібаючи тапками пісок, вона прямувала на інший кінець вулиці на посиденьки.
Почувши постріли, стара злякалася. Але цікавість взяла верх, і вона потихеньку прокралася через палісадник до паркану з надією щось розгледіти, щоб було потім про що поговорити.
Підійшовши до нього навшпиньки, відтопирила сухою, худенькою рукою вухо. Звільнивши його від хустки, примружила око, а друге приклала до щілини.
І тут пролунав новий, вже влучний, постріл, і курка без почуттів впала на повалений паркан.
Грибчиха ледь не скрикнула, але, зрозумівши, що відбувається, обурено прошепотіла:
— Ну, Трохим, гад. Морда твоя столична. Влаштую я тобі сорок перший — сорок п’ятий. Будеш знати, як ображати Тоніну птицю.
І, побоюючись бути виявленою, вискочила з палісадника на дорогу і, прискоривши крок, поспішила до сусідки Марусі, яка жила неподалік і мала телефон.
— Маруся, Маруся, дзвони в міліцію. Там стріляють! — випалила вона з порога, побачивши господиню.
— Хто стріляє? Де стріляють? — здивувалась та остовпіла сусідка.
— Там… Там… У Тоні або у заїзджих, точно не знаю. Я такого з часів війни не чула, хіба що по телевізору.
— А ти, випадково, не бачила когось? Ну, хто це міг бути?
— Та ні, не бачила. Я з переляку пробігла повз, боячись, що і мене наздожене шалена куля.
Під час війни була дівчинкою, німці під час окупації не відправили на той світ, а в мирний час так залишати життя не хочеться.
А чого ж? Я і пенсію отримую, і на здоров’я поки не скаржуся. Дзвони швидше, не зволікай!
І вони викликали міліцію. Дільничний насторожився і, розглянувши цей випадок як неординарний для їхньої місцевості, вирішив перестрахуватися, повідомивши про дивну заяву в район.
А там порадилися і відразу ж вислали на місце події загін спецслужб.
Машина, що промчала селом з озброєними людьми в камуфляжній формі і чорних масках, викликала ажіотаж.
Жінки, що стояли біля магазину, занепокоїлися, і одна з них припустила:
— Точно це бариги у нас в селі з’явилися. Їх, напевно, відловлюють. Кажуть, вони на занедбаних садибах мак сіють. Як страшно, баби! Скоро з дому не вийдеш.
І чутка швидко породила всілякі плітки, які сколихнули все село.
Чпецпризначенці зупинилися, не доїхавши до будинку Трохима. Вийшовши з машини, вони дрібними перебіжками дісталися до його садиби і оточили її з усіх боків.
Постріли не припинялися. Готові вступити в бій, вони дочекалися команди і пішли в атаку.
Перестрибнувши через паркан з обох боків будинку з криком: «Здавайтеся! Ви оточені! Кидайте зброю!» вони раптово вискочили з-за кутів, тримаючи автомати в бойовій готовності, і… опешилися.
Переляканий Трохим лежав, розтягнувшись на сходах ганку і піднявши руки вгору.
Поруч валялася рушниця, а неподалік, біля вольєра, де все ще продовжував метатися вже охриплий і знесилений Вольф, – кілька хохлатих жертв.
— Ти що, дід, з котушок злетів? Ти що це тут влаштував? Ми ж тебе зараз в раз прихлопнути могли! — обурений командир ледь стримувався, щоб не накинутися на Трофима з кулаками. — Ти розумієш, що ти весь район на вуха поставив!
А винний Трохим, витріщивши очі і боячись навіть поворухнутися, ніби закам’янів і не міг вимовити ні слова на своє виправдання.
Тільки в голові крутилося одне: «Адже могли б застрелити. Як ще я живий залишився!»
