Валентина стояла посеред кабінету Юрія, стискаючи в руках ганчірку.
Полиці, завалені старими журналами, пахли пилом і чимось кислим, як забутий чай у чашці.
Завтра Юрію виповниться шістдесят шість, і вона вирішила: час привести його барліг до ладу.
«Буде сюрприз», — подумала вона, хоча в грудях поколювало…
… Останні роки він все частіше замикався тут, а вона звикла не лізти. Але сьогодні — особливий випадок.
— Ну, з чого почати? — пробурмотіла вона, оглядаючи хаос. — Це ж не кабінет, а якийсь склад!
Вона почала з книжкової шафи, перекладаючи пожовклі довідники. Потім дісталася до столу. Ящики відкривалися важко, скрипіли, як старі кістки.
У верхніх — нічого цікавого: рахунки, квитанції, пара ручок без ковпачків. Але нижній ящик не піддавався.
Валентина потягнула сильніше, і він з тріском вискочив, виваливши на підлогу стос паперів.
— Господи, Юро, що ти тут напхав? — хмикнула вона, збираючи аркуші.
Але сміх застряг у горлі, коли вона поглянула на верхній документ.
Це був банківський переказ. Сума — вісімдесят тисяч гривень. Одержувач — якась Ірина Ковальова. Дата — три місяці тому.
Валентина нахмурилася. Ім’я їй нічого не говорило. Вона перебрала інші папери: ще перекази, всі на ту ж Ірину.
А потім — лист. Старий, на тонкому папері, з вицвілим чорнилом.
«Юра, я знаю, ти не хотів цього, але він твій. Йому вже два роки. Я не прошу багато, тільки допоможи».
Валентина завмерла. Руки затремтіли, папір вислизнув. Вона підняла ще один лист, потім ще.
У кожному — та сама історія: жінка, дитина, прохання.
Останній переказ був датований минулим тижнем. І внизу — допис від руки: «Саші на день народження, 10 років».
— Десять років? — прошепотіла вона. — Який Саша? Що за маячня?
Вона впала на стілець, відчуваючи, як підлога зникає з-під ніг. У голові закрутилися уривки: відрядження Юрія, його відмовки, вічне «не лізь, Валя, це робота».
Вона завжди вірила. Завжди. А тепер перед нею лежала папка, яка кричала: все, що вона знала про чоловіка, — брехня.
— Це помилка, — сказала вона вголос, але голос тремтів. — Він би не зміг. Не Юра.
Вона сиділа, дивлячись на папери, поки за вікном не стемніло. У грудях росло щось — чи то злість, чи то страх.
Вона хотіла спалити ці аркуші, але замість цього акуратно склала їх назад у папку.
Завтра вона запитає. Прямо. А поки — ні слова. Тільки б не розплакатися.
Вночі Валентина не спала. Лежала, дивлячись у стелю, поки Юрій сопів поруч. Його хропіння, таке звичне, тепер здавалося чужим.
Вона згадувала все: як він затримувався «на нарадах», як відмахувався від її питань, як одного разу, років вісім тому, повернувся з поїздки з таким обличчям, ніби втратив щось важливе…
Тоді вона вирішила, що він просто перевтомився. Тепер все складалося, як пазл, якого вона не хотіла бачити.
Вранці вона готувала сніданок, а руки самі робили зайве — то каву переливали, то хліб упускали.
Юрій увійшов, буркнув «доброго» і занурився в телефон.
Валентина подивилася на його лисину, на зморшки біля очей і подумала: «Хто ти взагалі?»
— Юро, — почала вона, намагаючись, щоб голос не видав емоцій. — Я вчора в кабінеті прибирала.
Він завмер, ложка з кашею зависла в повітрі.
— Навіщо? — запитав він, не дивлячись. — Я ж просив не чіпати.
— Хотіла сюрприз зробити, — вона вичавила посмішку. — Знайшла там папери. Дивні.
— Які ще папери? — він нарешті подивився на неї, і в його очах промайнуло щось гостре, як лезо.
— Перекази. На якусь Ірину. І листи, — вона зробила паузу, спостерігаючи. — Про хлопчика. Сашу.
Юрій кашлянув, відклав ложку. Обличчя стало кам’яним.
— Ти що, в моїх речах рилася? — його голос був тихим, але в ньому дзвеніла погроза.
— Я прибирала, Юро! — вона підхопилася, не витримавши. — Врешті- решт, це мій дім! А ти… хто ти? Хто ця Ірина? Що за дитина?
— Не кричи, — він встав, відсунувши стілець. — Це не твоя справа. Помилка.
Стара історія. Забудь.
— Помилка? — вона зробила крок до нього, відчуваючи, як гнів витісняє страх. — Вісім років переказів — це помилка? У тебе є син, Юро? Син?!
Він мовчав, дивлячись у підлогу. А потім сказав, майже пошепки:
— Я не хотів, щоб ти знала.
Валентина відступила, як від удару. Вона чекала криків, виправдань, чого завгодно — але не цього. Не цієї холодної правди, кинутої, як кістка собаці.
— Як ти міг? — її голос зірвався. — Всі ці роки… хто я для тебе була? Прислуга? Дурепа?
— Валя, досить, — він махнув рукою, ніби відганяючи муху. — Не драматизуй. Це нічого не змінює.
— Не змінює? — вона засміялася, і сміх вийшов гірким, як ліки. — Ти в мене життя вкрав, Юро. А тепер — «не змінює»?
Вона вибігла з кухні, грюкнувши дверима. У спальні впала на ліжко, зарившись у подушку.
Сльози не текли — тільки порожнеча. Вона не знала, що робити. Але знала одне: так більше не можна.
Валентина сиділа на дивані, стискаючи телефон.
Пальці тремтіли, поки вона набирала номер Олени.
Дочка відповіла відразу, голос був бадьорий, з легкою хрипотою — як завжди після ранкової кави.
— Мамо, ти чого так рано? — запитала Олена. — Все гаразд?
— Ні, Оленко, не гаразд, — Валентина ковтнула. — Приїжджай. Будь ласка…
За годину Олена вже була на порозі. Волосся розпатлане, в руках сумка з ключами і якоюсь булкою, яку вона, мабуть, схопила по дорозі.
Валентина обійняла її, і тут сльози нарешті прорвалися — гарячі, важкі, як дощ після довгої посухи.
— Мамо, ти мене лякаєш, — Олена відсторонилася, дивлячись їй в обличчя. — Що сталося?
— У твого батька… син, — вичавила Валентина. — Десять років хлопчику. І жінка. Ірина якась. Я знайшла папери.
Олена завмерла, потім повільно опустилася на стілець. Її обличчя, зазвичай таке відкрите, стало чужим — суміш здивування і чогось ще.
Валентина чекала крику, але дочка тільки тихо запитала:
— Ти впевнена?
— Впевнена? — Валентина пирхнула, і в цьому звуці було стільки болю, що Олена здригнулася. — Перекази, листи, дати… Він сам зізнався. Частково. Сказав, помилка молодості.
— Молодості? — Олена підхопилася, очі загорілися. — Йому шістдесят шість, мамо! Яка молодість? Він що, в п’ятдесят з гаком вирішив завести хобі?!
Валентина мимоволі посміхнулася — гіркою, кривою посмішкою.
Олена завжди вміла сказати те, що вона сама боялася озвучити. Але сміх швидко згас.
— Я не знаю, що робити, — зізналася вона. — Все руйнується. Я думала, ми партнери. А він… він навіть не вибачився.
Олена підійшла, обійняла її за плечі. Тепло дочки було єдиним, що тримало
Валентину на плаву.
— Я підозрювала, — раптом сказала Олена, і Валентина відсахнулася.
— Що? Ти знала?
— Не знала, — Олена похитала головою. — Але відчувала. Він став дивним. Відстороненим. Пам’ятаєш, як він на мій день народження запізнився? Сказав, що затори. А я бачила, як він того дня з іншого міста приїхав. Не сказала тобі — не хотіла лізти.
— Чому ти мовчала? — Валентина дивилася на неї, відчуваючи, як у грудях знову росте ком.
— Боялася, — Олена відвела погляд. — Думала, помиляюся. Але тепер… Мамо, ти не повинна це терпіти.
— А що я повинна? — голос Валентини зірвався на крик. — Пробачити? Забути? Жити з ним, знаючи, що він мене зрадив?
— Піти, — тихо сказала Олена. — Ти заслуговуєш на більше.
Слова дочки зависли в повітрі, як різкий удар дзвона. Валентина мовчала.
Піти? У шістдесят два? Після сорока років шлюбу?
Це звучало божевільно. Але ця думка вже засіла в голові.
Два дні Валентина ходила як тінь.
Юрій робив вигляд, що нічого не сталося: снідав, гортав газету, йшов у свій кабінет.
Її це дратувало. Як він може бути таким спокійним, коли її світ розлітається на шматки? На третій день вона зважилася.
— Юро, нам треба поговорити, — сказала вона, стоячи в дверях кухні.
Він підвів очі від тарілки, зітхнув.
— Знову? Я ж сказав, це не твоя справа.
— Не моя? — вона зробила крок вперед, голос затремтів від люті. — Ти мені життя зламав, а я повинна мовчати? Хто вона? Хто ця дитина?
Юрій відкинувся на стільці, схрестивши руки.
— Це було давно, Валю. Помилково. Я не хотів нічого такого. Тим паче, не хотів тебе образити.
— Не хотів образити? — вона засміялася, і сміх вийшов різким, як тріск скла. — Ти вісім років гроші відправляв! Вісім! Це що, теж випадковість?
— Я був зобов’язаний, — він підвищив голос. — Там дитина. Моя. Я не міг сина кинути.
— А мене міг? — вона вдарила кулаком по столу, посуд задзвенів. — Мене, яка тобі все віддала? Я кар’єру кинула, Юро! Заради тебе! А ти… ти мені брехав в обличчя стільки років!
Він встав, підійшов до вікна. Мовчання тягнулося…
— Я не хочу розлучення, — нарешті сказав він. — Ми можемо жити як раніше.
— Ти серйозно? Після всього?
— А що ти хочеш? — він повернувся, в очах промайнув виклик. — Піти? У твої роки? Куди ти підеш?
Ці слова вдарили, як ляпас. Валентина задихнулася. Він дивився на неї з легкою усмішкою, ніби вона була дитиною, яка вередує через дрібницю.
І в цей момент щось клацнуло. Вона випрямилася.
— Я подаю на розлучення, — сказала вона твердо. — Досить.
Юрій зблід.
— Ти не зробиш цього, — кинув він. — Ти без мене ніхто.
— Побачимо, — вона розвернулася і вийшла, відчуваючи, як серце калатає.
Вперше за всі роки вона не боялася його слів. Вперше вона знала, чого хоче.
Валентина сиділа в кімнаті, дивлячись, як дочка складає її речі у валізу. За вікном мрячив дощ, краплі стукали по склу, як нетерплячі пальці.
Вона подала документи на розлучення вчора, і тепер кожна хвилина в цьому будинку здавалася їй вічністю.
— Мамо, ти точно впевнена? — Олена підняла голову, тримаючи в руках стару кофту Валентини. — Ще не пізно передумати.
— Передумати? — Валентина посміхнулася, але в голосі проглядала гіркота. — І що мені робити? Сидіти з ним за одним столом, знаючи, що він мені в обличчя брехав? Ні вже, Оленко. Досить.
Олена кивнула, акуратно склавши кофту. Її рухи були швидкими, але в очах промайнула тривога.
— А тато що? — запитала вона, не дивлячись. — Мовчить?
— Мовчить, — Валентина знизала плечима. — Вчора бурчав щось про «не дури», а сьогодні ніби мене немає. Замкнувся в кабінеті, як завжди.
— Як завжди, — повторила Олена з сарказмом. — Ну звичайно. Він же майстер ховатися. Навіть від самого себе.
Валентина подивилася на дочку і раптом подумала: які ж вони різні з Юрієм.
Олена — жива, відкрита, готова рвати і метати за правду. А Юрій… Юрій — як старий сейф: закритий на всі замки, і що всередині — не вгадаєш.
Вона згадала його слова: «Ти без мене ніхто».
Вони палили, але вже не так сильно. Може, він правий? Може, в шістдесят два пізно все змінювати?
Але потім вона поглянула на Олену — і сумніви зникли.
— Я впораюся, — сказала вона, більше для себе, ніж для дочки. — Доведу йому. І собі.
— Ось це моя мама, — сказала дочка. — А то я вже думала, ти зовсім розкисла.
Увечері Юрій все-таки вийшов з кабінету. Валентина стояла біля плити, механічно помішуючи суп.
Він кашлянув, ніби хотів привернути увагу.
— Валя, — почав він, і його голос був незвично м’яким. — Давай поговоримо. Без криків.
Вона обернулася, стискаючи ложку так, що кісточки побіліли.
— Про що? — кинула вона. — Про твою Ірину? Або про те, як ти мене за дурепу тримав?
— Я не хочу розлучення, — він зробив крок ближче. — Ми сорок років разом. Це що, нічого не означає?
— Це я сорок років тобі вірила! А ти? Ти де був ці сорок років? З ким?
— Я помилився, — він розвів руками, і в цьому жесті було щось театральне. — Але я ж не пішов. Я тут. З тобою.
— Тут? — вона засміялася, і сміх вийшов гучним, майже істеричним. — Ти мені гроші з-під носа тягав, Юро! На свого Сашу! А я штопала твої шкарпетки раз за разом!
Він відкрив рот, але нічого не сказав. А Валентина раптом зрозуміла: він не зміниться. Ніколи. І ця думка, така проста, дала їй дивне полегшення.
— Я їду до Олени, — сказала вона. — А потім — як суд вирішить.
Юрій дивився на неї, і в його очах промайнув страх. Справжній. Але Валентина вже відвернулася. Їй було все одно.
Судове засідання тягнулося нескінченно. Валентина сиділа на дерев’яній лаві, стискаючи сумочку, поки адвокат щось бубонів про поділ майна.
Юрій сидів навпроти, в старому костюмі, який вона колись йому випрасувала. Він виглядав меншим, ніж зазвичай, — згорбленим, з потьмянілим поглядом.
Вона спіймала себе на тому, що чекає від нього хоч слова, хоч погляду. Але він мовчав.
— Ви впевнені у своєму рішенні, Валентино Петрівно? — запитав суддя, дивлячись поверх окулярів.
— Впевнена, — відповіла вона, і голос не затремтів. — Я хочу розлучення.
Юрій раптом встав. Усі повернулися до нього, навіть адвокат замовк.
— Валя, — сказав він, і в голосі було щось зламане. — Не треба. Ми можемо все виправити. Я… я прошу тебе.
Вона подивилася на нього — довго, ніби вперше бачила.
Виправити? Після всього?
Вона згадала листи, перекази, його холодне «не твоя справа». І раптом їй стало смішно.
Невже він думає, що вона така слабка? Що побіжить назад, варто йому тільки попросити?
— А що ти виправиш, Юро? Час? Брехню? Або свого сина, якому десять років, а я про нього нещодавно дізналася?
У залі запала тиша. Суддя кашлянув, але Валентина не зупинилася.
— Ти думаєш, я залишуся, бо мені нікуди йти? — її голос став гучнішим. — Так ось, Юро, я знайду куди. А ти живи зі своєю правдою. Один.
Вона сіла, відчуваючи, як тремтять руки. Юрій опустився назад, його обличчя стало сірим.
Адвокат продовжив говорити, але Валентина вже нічого не чула. Вона знала: це кінець.
Коли засідання закінчилося, вона вийшла на вулицю. Дощ припинився, повітря пахло вогкістю і свободою. Вона зробила глибокий вдих, і тут Олена торкнулася її за плече.
— Мамо, ти молодець, — сказала дочка. — Я пишаюся тобою.
Жінка посміхнулася, але посмішка вийшла кривою. Вона ще не звикла до цього почуття — суміші болю і полегшення.
Вони пішли до машини, і раптом
Валентина помітила жінку біля входу в суд. Молоду, з темним волоссям. Поруч — хлопчик. Худенький, з великими очима.
Він був так схожий на Юрія в молодості, що у Валентини перехопило подих.
— Це вона? — прошепотіла Олена, стиснувши її руку.
— Не знаю, — відповіла Валентина. — І не хочу знати.
Вона відвернулася і пішла далі. Нехай Юрій розбирається. Її це більше не стосувалося.
