— Температура? Не сміши мене! Накрий стіл, обслужи мою матір або збирай речі і йди! — гримнув чоловік…
… Лариса прокинулася з важкістю у всьому тілі. Кімната плила, крутилася, відмовлялася стояти на місці.
У Лариси горіла шкіра, а зсередини бив озноб, немов вона одночасно опинилася на розпеченій пательні і в морозильній камері.
Рука потягнулася до приліжкової тумбочки, намацала градусник — старий, ртутний, ще від бабусі, тягала його із собою з квартири в квартиру.
Жінка струснула градусник, поклала під пахву і знову впала на подушку.
У свідомості плинули уривки думок. Крізь двері в спальню приглушено долинали розмови.
Сьогодні на обід прийде свекруха. Тільки цього Ларисі не вистачало для повного щастя.
Лариса насилу сфокусувала погляд: 40,1.
— Чудово.., — прошепотіла вона пересохлими губами.
Так погано їй не було давно. Рука знову потягнулася до тумбочки — там лежали таблетки жарознижуючого.
Вийде встати? Доповзти хоча б до кухні за водою?
Несподівано двері відчинилися — без стуку, з розмаху. У отворі з’явився Павло — чоловік.
Весь його вигляд говорив про роздратування: зведені до перенісся брови, зморшки біля губ. Дивився на дружину як на таргана, якого виявив у супі.
Лариса ледве підвелася на лікті:
— Паша, мені зовсім погано…
Павло зробив два кроки до ліжка, ривком стягнув ковдру з Лариси.
— Що значить «погано»? Ти збираєшся весь день провести в ліжку? Ти взагалі знаєш, котра година?
Лариса спробувала втримати ковдру, але руки не слухалися. Мокра від поту футболка прилипла до тіла, озноб посилився.
Вона безпорадно простягнула чоловікові градусник:
— У мене сорок. Тільки що виміряла.
Павло побіжно глянув на градусник, зневажливо скривив губи.
— Температура сорок? Не сміши мене! — посміхнувся Павло, бачачи, як дружина намагається вкритися. — А сорок п’ять чому не виміряла? Або відразу п’ятдесят?
Він з огидою кинув ковдру назад на ліжко, але Лариса вже не намагалася сховатися. Цей тон, ці інтонації… Знайомі до болю.
Шість років цієї поблажливості і зневаги. Раніше це було рідше. Тепер — постійно.
— Ти хоч розумієш, що мама вже прийшла? — продовжив Павло. — Ми сидимо там, як ідіоти, чекаємо, коли ти зволиш вийти. Стіл не накритий, чай не поданий. Це називається господиня дому?
Лариса ковтнула. У горлі першило, ніби наждачним папером натерли.
— Паша, давай я тобі розкажу, як накрити на стіл, — тихо сказала вона. — Правда, я зараз не встану. Виклич лікаря, га?
Обличчя Павла перекосило від злості. Він навис над ліжком:
— Лікаря їй! Може, відразу реанімацію? Швидку? МНС? Слухай, ти вже набридла своїми болячками.
То голова, то спина, то живіт. Ти здорова як бик! Просто не хочеш нічого робити!
Жінка закрила очі. З кожним словом чоловіка тяжкість наростала. Вона відчувала себе боксерською грушею, по якій б’ють без зупинки. Кожне слово — удар.
— Навіть не думай просто так лежати! — не вгамовувався Павло. — Накриєш стіл, обслужиш мою матір або збирай речі і йди!
Лариса розплющила очі від шоку. Так, стосунки псувалися, так, все частіше виникало бажання все кинути і втекти. Але щоб ось так? За те, що вона хворіє?
— Що ти сказав? — перепитала вона, не вірячи своїм вухам.
— Те, що чула, — відрізав Павло. — Я не буду утримувати нахлібницю, яка тільки те й робить, що валяється з вигаданими болячками і ниє.
Або вставай і роби, що повинна, або… — він красномовно кивнув у бік дверей.
З кухні долинув голос свекрухи:
— Паша, довго ти там ще? Чай охолов!
— Іду, мамо! — відгукнувся Павло і знову повернувся до дружини: — У тебе п’ять хвилин, вирішуй.
Він розвернувся і вийшов, голосно грюкнувши дверима.
Лариса нерухомо лежала, дивлячись у стелю. Кімната все ще крутилася, але тепер до фізичного болю додався інший.
Всередині все стиснулося від приниження. Шість років шлюбу, шість років спроб догодити, сподобатися, стати такою, якою її хотіли бачити.
Для чого? Щоб виганяли з дому з температурою?
За стіною чулися голоси — Павло і його мати. Лариса з трудом підвелася з ліжка, тримаючись за стіну.
Кожен рух супроводжувався болем. Але тепер до слабкості додалося ще щось. Застаріле, як ниючий зуб, відчуття, що її використовують.
Що вона — не людина, а хатня робітниця. Кухонний комбайн, який зламався і тепер не придатний.
Похитуючись, жінка дійшла до дверей і прочинила їх. Голоси стали виразнішими.
— …зовсім розпустилася, — говорила свекруха. — Я тобі відразу казала, що вона тобі не пара, Пашо. Бачиш, як вийшло?
Сама не готує, не прибирає, а тепер і при гостях не показується. Що це за невістка така?
— Та вона взагалі знахабніла, мамо, — вторив їй Павло. — То в неї спина, то голова, то температура якась.
— Правильно зробив, що відчитав, — свекруха голосно хмикнула. — Ось так, Пашо, тримай її в руках! А то розпустилася! Ти ж чоловік, зрештою.
— Та я вже толком не знаю, що з нею робити…
Дружина тихо прикрила двері, притулилася до стіни. Голова розколювалася.
Що вона тут робить? Навіщо терпить? Звідки взялася ця дивна впевненість, що по-іншому не буває? Що так і повинно бути?
Думки плуталися, але в свідомості раптом сплив спогад. Минула зима. Павло з температурою 37,3.
Три дні Лариса відпрошувалась з роботи, варила бульйони, ставила компреси, бігала за ліками.
Три дні Павло лежав і стогнав, а вона носилася навколо нього, як заведена. І жодного разу не закралася думка, що він прикидається. Тому що так не поводяться з близькими.
А тепер — збирай речі і йди.
Раптом Лариса відчула, як у ній піднімається щось. Не слабкість, не жалість до себе. Ні, інше. Гнів.
Гнів на чоловіка, на свекруху, але найбільше — на саму себе. За те, що дозволяла так із собою поводитися.
Вона відштовхнулася від стіни і, хитаючись, вийшла до вітальні.
Свекруха сиділа за накритим столом — сама накрила, нічого не вартувало. Павло поруч. Обидва здивовано дивилися на Ларису, яка увійшла.
На ній була футболка, що прилипла до спітнілого тіла, волосся розпатлане, обличчя червоне від жару.
— Ну нарешті! — вигукнула свекруха. — Думала, до вечора чекати доведеться!
Павло нахмурився:
— Давай швидше, ми голодні сидимо.
Лариса зупинилася, важко дихаючи. Їй було погано, дуже погано. Але внутрішній вогонь додавав сил.
— Ти правий, — повільно промовила вона, дивлячись на чоловіка. — Температура явно викликає маревні галюцинації. Адже я думала, що у мене чоловік, а не наглядач.
Павло ошелешився. Такого тону від дружини він ніколи не чув. Навіть у найпалкіших сварках вона завжди здавалася, просила вибачення. Але зараз в її очах читалося щось нове, небезпечне.
— Ти що несеш? — не відразу знайшов слова Павло. — Я чітко сказав: накривай на стіл!
Лариса похитала головою. Мовчки розвернулася і вийшла з кімнати. Павло з матір’ю переглянулися — що вона задумала?
А Лариса попрямувала до спальні. Тільки не до своєї шафи, а до Павлової. Вона відчинила дверцята і почала діставати речі — сорочки, штани, светри. Все летіло на ліжко.
Потім полізла в ящики комода, вигрібаючи шкарпетки, нижню білизну, краватки — все впереміш.
Павло, почувши гуркіт, двома стрибками опинився біля дверей спальні. Завмер на порозі з відкритим ротом.
Його ідеально випрасувані сорочки, розкладені за кольорами светри, акуратно згорнуті шкарпетки — все це зараз перетворювалося на безформну купу на ліжку.
А його дружина — його слухняна, тиха дружина — зосереджено копалася в шафі, дістаючи все нові речі.
— Ти що робиш?! — заревів Павло, кидаючись до шафи.
Лариса навіть не повернула голови. Не поглянула на чоловіка, продовжуючи діловито викладати речі.
У кімнаті з’явилася свекруха, яка теж застигла в дверях.
— Господи! Паша, вона що, зовсім з глузду з’їхала?! — вигукнула літня жінка, хапаючись за серце. — Негайно зупини це!
Тільки тепер Лариса обернулася. В очах ні страху, ні сумніву — тільки втома і спокійна рішучість. Її трясло від температури, але руки діяли впевнено.
— Ти сказав: або стіл, або йди, — розмірено промовила Лариса, не відриваючи погляду від чоловіка. — Я вибираю другий варіант. Ось твої речі.
Лариса дістала з комори пошарпану валізу, з якою Павло колись, шість років тому, переїхав до неї. Розкрила її на підлозі і почала складати речі чоловіка.
— Та що з тобою? — Павло на мить розгубився, але швидко опанував себе. — Це мій дім! Я нікуди не піду! Це ти збирайся! Ти!
Лариса продовжувала складати речі, немов не чуючи чоловіка. Ця квартира дісталася їй від бабусі ще до знайомства з Павлом.
Павло прекрасно це знав, але чомусь вважав за краще забувати в зручні моменти.
— Паша, чого ти дивишся?! — свекруха перейшла на вереск. — Вона тебе виганяє! Зупини її!
Свекруха більше не здавалася такою впевненою і владною. Її обличчя спотворилося від занепокоєння. Літня жінка явно не очікувала такого розвитку подій.
Кілька хвилин тому вони із сином були господарями ситуації, а тепер все вивернулося навиворіт.
— Ти ж не серйозно, правда? — невпевнено промовила свекруха, звертаючись до Лариси. — Дівчинко, ти ж розумієш, що Паша просто погарячкував? Ми жартували!
Лариса підняла погляд на неї. В очах читалася така рішучість, що свекруха мимоволі зробила крок назад.
— О ні, ви не жартували, — тихо сказала Лариса. — Ваш син все правильно сказав. Він не хоче жити з дружиною, яка хворіє.
Він хоче прислугу, яка обслуговує його і його маму на першу вимогу. І знаєте що? Я не хочу бути такою дружиною. Ніхто не заслуговує такого ставлення.
Павло стояв, стискаючи кулаки. Його обличчя почервоніло від люті.
— Та ти без мене не впораєшся! — зло кинув він, підходячи до дружини. — Ти сама потім приповзеш! Будеш благати повернутися!
Лариса на секунду завмерла, схилила голову, немов замислилася.
— Це ми ще подивимося, — відповіла вона, знизуючи плечима. — А поки тобі краще зібрати свої речі самому, а то раптом ти теж з температурою звалишся. Знаєш, таке з усіма трапляється.
Павло відкрив рот, щоб щось сказати, але Лариса вже відвернулася. Її почало сильно морозити, кімната плила перед очима.
Ларисі довелося спертися на ліжко, щоб не впасти. Але навіть зараз, відчуваючи, як температура б’є новою хвилею, вона розуміла, що не відступить. Досить. Занадто довго терпіла.
— Ти виганяєш мене через одну фразу?! — Павло перейшов у наступ. — Після стількох років разом?!
Лариса повільно похитала головою:
— Ні, не через одну фразу. Через тисячу фраз, тисячу днів принижень і зневаги. Через твій тон, через те, як ти вибігаєш з кімнати, коли я намагаюся розповісти, як пройшов мій день.
Через те, як ти перевіряєш кожен мій чек і кожну копійку. Через те, що без дозволу твоєї мами я не можу навіть нові фіранки купити.
Лариса перевела подих:
— І головне — через те, що я захворіла, а ти замість турботи кажеш збирати речі і йти. Тоді краще я зберу твої речі, ніж ти мої, згоден?
Озноб посилився, ноги підкошувалися. Лариса сіла на край ліжка, глибоко вдихаючи, щоб впоратися з запамороченням.
— Паша, — свекруха торкнулася сина за плече, — може, підемо? Нехай заспокоїться.
Вона ж хвора, Паша, не в собі. Завтра все буде нормально, ось побачиш.
Але Павло не слухав матір. Він пильно дивився на Ларису. Вперше за довгий час дійсно дивився на неї.
І не бачив колишньої Лариси. Перед ним сиділа зовсім інша жінка. Втомлена, хвора, але чомусь сильніша, ніж та, колишня.
— Я… я нікуди не піду, — буркнув Павло. — Це мій дім.
Лариса зітхнула, з трудом підвелася з ліжка.
— Мені доведеться викликати поліцію, якщо ти не підеш, — просто сказала вона. — Квартира оформлена на мене.
І в правовстановлюючих документах ти не фігуруєш, ти ж пам’ятаєш? Ти відмовився платити за переоформлення, коли ми одружилися.
Павло ковтнув. Юридична сторона питання була слабким місцем — свою квартиру він давно продав, і тепер фактично не мав прав на житло Лариси.
Він багато разів відкладав це питання, вважаючи, що для сім’ї папірці не важливі. А тепер ці «папірці» далися взнаки.
Минула година. Напружена, гнітюча година, коли Павло метався по квартирі, не знаючи, що робити: то погрожував, то намагався розжалобити дружину, то вимагав, то просив.
Свекруха то плакала, то голосила, то проклинала невдячну невістку. Лариса мовчки повернулася в ліжко, натягнула ковдру до підборіддя і просто чекала.
І ось сталося. Павло стояв біля дверей з валізою. Свекруха поруч з ним щось бурмотіла про невдячних жінок, але обоє вже розуміли, що нічого вдіяти не можуть.
— Я дам тобі час подумати, — сказав Павло, нервово перебираючи ключі в кишені. — Коли прийдеш до тями, зателефонуй.
Лариса мовчала.
— Ходімо, синку, — свекруха потягнула сина за рукав. — Поживеш поки що у мене, а там розберемося. Ще прибіжить, нікуди не дінеться.
Двері зачинилися. Тиша обрушилася на Ларису оглушливим спокоєм.
Вперше за довгий час вона могла просто лежати, хворіти, не турбуючись про те, що хтось нависає над нею, вимагаючи негайно «взяти себе в руки».
Лариса з трудом дісталася до кухні, налила води, випила таблетки. Голова розколювалася, але думки, як не дивно, стали ясними.
Вона відкрила телефон, знайшла контакт терапевта і відправила повідомлення: «Ірина Сергіївна, це Лариса. Мені дуже погано, температура 40, можете допомогти?»
Відповідь прийшла майже відразу: «Звичайно, Ларисо. Зараз буду».
Лариса повернулася в ліжко, натягнула ковдру і з полегшенням закрила очі. Незважаючи на жар і озноб, їй стало краще.
Жінка нарешті позбулася «хвороби», яка отруювала її життя — токсичного чоловіка і його матусі.
Минали дні. Лікарка привела Ларису до ладу — виявилося, у неї був сильний грип. Два тижні пішло на одужання.
Лариса поступово поверталася до життя: працювала, вчилася знову радіти дрібницям, жити, не озираючись на чоловіка і свекруху.
Павло чекав, що дружина подзвонить йому через пару днів, тиждень, два… Але телефон мовчав.
Він дзвонив сам, але Лариса скидала дзвінки або відповідала односкладово: «Я не передумала», «Мені потрібно йти, вибач», «Це нічого не змінить».
Мати чоловікові не допомагала. Жити з нею виявилося справжнім пеклом. Тепер Павло розумів, як було Ларисі всі ці роки.
І тільки тоді він усвідомив, що втратив не безкоштовну прислугу, а людину, яка щиро його любила — до того самого дня.
Щось у ньому здригнулося, коли він випадково побачив Ларису в кафе з подругами. Вона сміялася — відкрито, щасливо, як давно не робила поруч з ним.
Павло дивився на неї через вітрину і розумів одну просту істину: він зруйнував те, що могло бути прекрасним. Своїми руками, своїм егоїзмом, своїм зневагою.
Чоловік відвернувся і пішов геть. Він засвоїв урок, який Лариса дала йому. Урок, який він запам’ятає надовго.
І, можливо, якщо пощастить, одного разу він зустріне жінку, яку буде цінувати по-справжньому. А Лариса…
Лариса вже знайшла своє щастя. У свободі. У повазі до себе. У житті без тієї «хвороби», яка отруювала її існування роками.
