Прокинулася в лікарняній палаті. У моїй руці стирчав катетер крапельниці…
Я закрутила головою. Мої рухи помітила медсестра і підійшла до мене.
— Прокинулася, красуне? — нахилилася вона наді мною і подивилася в очі.
— …так. Начебто. Де я? — запитала я. Мій голос звучав слабо, та й почувалася я так само.
— У лікарні. Хіба не бачиш. Тихо, не смикайся, крапельницю висмикнеш. Спокійно лежи.
Вона поправила мою руку на ліжку, щоб голка повернулася на місце.
— Що з моєю дитиною? — задала я нове питання, боячись почути погані новини. Серце завмирало в очікуванні відповіді медичного працівника…
— З ним все нормально. Не хвилюйся, — запевнила вона мене. — Крапельниця і стоїть для нього.
— Господи… — прошепотіла я, закривши очі. — Він зі мною. Він залишився…
— Залишився, залишився… Ти, головне, так не хвилюйся. Що з тобою сталося?
Я мовчки відвернулася до стіни.
Говорити про зраду чоловіка зі сторонніми людьми я не хотіла, та й не могла.
Я навіть думати про це не могла, не те, що вголос озвучувати.
— Гаразд, не кажи… — зітхнула вона. — Тільки май на увазі, що нерви через чоловіка можуть стати трагедією для того, кого ми намагаємося зберегти. Зрозуміла?
— Так…
— Я читала твою карту. Тобі нервувати категорично заборонено. Наступного разу ми можемо не зуміти допомогти.
— Я знаю… — прошепотіла я, не розуміючи, як при цьому взяти і заспокоїтися.
Я намагалася. Ну правда — намагалася!
Тільки як не плакати, якщо чоловік так підло зрадив мене саме в той момент, коли я нарешті опинилась при надії?
Я не можу наказати собі не відчувати болю. Я не можу не страждати через таку жорстоку, потворну зраду! Не можу не лити сльози за своїм зруйнованим життям.
У мене був шлюб, чоловік, дім… Все було. А тепер немає нічого…
Крім малюка під серцем, якого я намагаюся зберегти всіма правдами і неправдами.
Але не переживати у мене зараз просто не вийде. Буду сподіватися, що препарати мені допоможуть заспокоїтися і пережити все це.
— Вколоти тобі заспокійливого? — запитала сестра, немов здогадуючись про те, що приблизно відбувається в моїй душі. — Поспиш…
— Так. Якщо можна… Боюся, що мені буде непросто самостійно впоратися.
— Я тебе зрозуміла. Допоможу. Але май на увазі, що більше кількох днів приймати ці препарати не можна. Доведеться тобі брати себе в руки і боротися за свою дитину самотужки. Зрозуміла?
— Так. Я все зрозуміла.
— Ось і добре. Повертайся…
Сестра зробила мені укол, і я заснула.
Добре виспатися, нехай навіть під впливом препаратів, було просто необхідно для того, щоб хоч якось змусити себе заспокоїтися і жити далі. Жити заради нього.
Прокинулася, коли за вікном уже було темно. Відкрила очі і тут же зіткнулася з карими очима. Руслан.
Він сидів поруч із ліжком прямо в моїй палаті…
— Прийшла до тями? — запитав він. — Слава Богу.
— Що… Що ти тут робиш? — відповіла питанням на питання я, прочистивши горло.
— Дивне питання, — хмикнув він. — Я — твій чоловік, і ти думала, що я не дізнаюся, де ти і що сталося?
Я обережно поглянула на нього. Значить, йому лікарі подзвонили і розповіли, що я тут.
Тільки незрозуміло, що ще вони йому сказали — повідомили про дитину чи ні?
— Поки що мій чоловік, — поправила я його і відвернулася до стіни.
— Це ще не вирішено, — відгукнувся він. — Ти не можеш одна це вирішувати.
— Я не залишуся з тобою, і мені байдуже, що ти там вирішиш, — відповіла я, навіть не повернувшись до нього.
Уявлення не маю, що він тут вирішувати збирався. Для мене вихід був тільки один із цієї жахливої і неприємної ситуації — розлучення.
— А я тобі сказав, що ще нічого не вирішено, — твердо повторив Руслан.
— А я не в рабстві, — зазначила я. — Все одно розлучать, нехай і зі складнощами з твого боку.
І зовсім не обов’язково було приїжджати сюди і робити вигляд, що ти — чоловік року. Після того, що я бачила…
— Юля, ми поговоримо про це вдома, — дивився він на мене, ніби нічого не сталося.
Ніби я не побачила зраду на власні очі, а просто якийсь дрібний образливий проступок…
— Зараз головне — твоє здоров’я.
— Ти розмовляв з лікарями? — уточнила я.
Потрібно було знати, що конкретно вони йому сказали. Тому що те, що я ношу під серцем його дитину, я тепер озвучувати не планувала.
Але тільки якщо лікарі йому повідомили, то приховати не вийде, і треба буде шукати якийсь вихід із ситуації. Спочатку варто було уточнити.
— Що вони тобі сказали?
— Так, розмовляв. Сказали, що ти дуже перенервувала і у тебе стрес, — відповів мій чоловік.
Поки ще язик не повертався навіть про себе називати його колишнім…
— Невже? — посміхнулася я. — З чого б це…
— Не дури! — обірвав він мене. — Ти повинна себе берегти. Тобі нещодавно зробили нову підсадку. Не маєш права так істерити і впадати в стреси.
Я очманіла від його нахабної заяви. Аж повернулася і подивилася йому в обличчя.
Та хто такий цей жорстокий чоловік, що сидів зараз переді мною і говорив ці жахливі, цинічні речі? Краще б взагалі не приїжджав тоді!
Чи знаю я взагалі цю людину?
— Руслан, а може не потрібно приводів давати мені? Нервувати? — не залишилася я в боргу. — Або ти вважав, що я закрию очі на маленьку витівку з цією шваброю у тебе на робочому столі?
— Вона — не швабра!
— Ну ти ще захисти її від дружини, давай! — підхопилася я. — Знаєш — що? Іди геть звідси!
Я сказала це з такою пристрастю, що Руслан одразу ж підхопився на ноги і обурено подивився на мене.
— Ну знаєш… — процідив він. — Це вже всі межі переходить. Забула, де я тебе відкопав, дорога?
Хочеш повернутися туди і знову сісти голою дупою на сніг? Я тобі це влаштую. Я був готовий пробачити тобі, і…
— Пробачити? — перебила я його. Я просто в повному шоці вислуховувала його. Та що таке несе ця людина? — Мене? За що це, цікаво знати?
— За те, що прийшла не до місця і не до часу, — відповів Руслан. — Хто тебе кликав в офіс? Не могла мене вдома дочекатися?
— А, я ще й винна в тому, що прийшла серед дня і побачила, як ти знімаєш стрес із секретаркою?
— Звичайно. Я тобі що казав — сиди вдома. Гроші — не твоя турбота. Чого ти сьогодні тинялася вулицями, ще й до мого офісу прийшла, коли тебе не кликали?
Я просто не знайшла, що відповісти на це. Руслан все перевернув з ніг на голову і провини за собою не відчуває зовсім.
Нижню частину живота знову почало неприємно тягнути…
— Іди, — сказала я йому, підходячи до дверей палати. — Іди звідси, Руслан. Я тебе не хочу бачити. Доктор! Мені потрібна допомога…
Лікарка, що проходила повз, зупинилася і подивилася на мене.
— Можна мені ще крапельницю?
— Давайте зайдемо в палату, — відповіла лікарка і пройшла повз чоловіка. Потім подивилася на нього. — А стороннім потрібно вийти.
— Одужуй, — сказав він мені. — Кохана…
Він не став сперечатися і пішов, а мені поставили ще одну крапельницю, адже я знову розхвилювалася.
А як не хвилюватися, якщо все життя просто розсипається, як картковий будиночок?
Мало того, що чоловік мені зрадив, зрадив тоді, коли я хотіла його порадувати новиною про довгоочікувану дитину, так йому ще й не соромно! Русдан не відчував ані краплі провини.
Він вважав, що якщо утримує мене повністю і забрав мене з некомфортних для життя умов, то може робити все, що заманеться. Навіть зраджувати мені зі своїми секретарками!
Він говорив зі мною, ніби зовсім ні в чому не винен!
Я просто не розуміла, як повертатися в нашу з ним квартиру, і взагалі — як жити далі.
Виписали мене через три дні. Я поїхала додому. Вже вирішила, що буду робити — збирати речі і їхати. Жити разом зі зрадником і виховувати від нього дитину я не маю наміру.
Однак ледь опинившись в квартирі, в якій ми прожили кілька років з чоловіком, мій запал вщух… Стало дуже сумно.
Я ходила по квартирі, дивилася на наші речі, фотографії, і сльози безперервно лилися з моїх очей.
Погляд впав на чоловічий щоденник, що лежав на тумбочці. Це я дарувала Руслану на день народження. Адже він людина ділова, часто робить всілякі нотатки.
Довго шукала йому найкращий, з твердою палітуркою, з обкладинкою з крокодилячої шкіри. Спеціально для нього замовляла з Італії.
Хотіла порадувати, і у мене вийшло. Коханому щиро сподобався мій подарунок. Коханому…
Адже я і справді кохала його. Та й зараз кохаю… Але таке зрадництво я пробачити ніколи не зможу.
Він просто розтоптав моє серце. Я не зможу пробачити і прийняла рішення поїхати туди, звідки приїхала сюди, у велике місто, сповнена надій.
Думала, що знайду тут краще життя для себе і кращу долю…
Хто б тільки знав, що буду їхати звідси назад через кілька років, немов побитий собака… І знову в нікуди, і знову в той світ, з якого хотіла швидше вибратися.
Але нічого не поробиш. Плач чи не плач, а виїхати мені доведеться. Не залишатися ж тут, на одній території з цим зрадником?
Мені потрібно було зібрати речі для переїзду. Я полізла в шафу за своєю бежевою валізою і відкрила її.
Та сама валіза, з якою я колись приїхала сюди в пошуках кращої долі…
Не знаю, чому я її не викинула. Мабуть, відчувала, що вона знову знадобиться. Нові, наворочені валізи, які вже купував чоловік для нашого спільного відпочинку, я чіпати не захотіла.
Напевно, мені просто нічого не було потрібно від колишнього чоловіка, навіть така дрібниця, як валіза — я взяла стареньку, потерту, але — свою.
Почала складати найнеобхідніші речі.
Все мені не вивезти. Деякі речі доведеться залишити тут, вважай — викинути.
Тому вибір був непростий: зібрати валізу так, щоб у мене було все необхідне на найближчі кілька сезонів, і все це влізло в одну тару.
Адже ще недавно я збирала подібну валізу в круїз, в який ми їздили разом з Русланом. Тільки іншу, чорну.
Яка залишилася в шафі недоторканою як частина того життя, яке тепер більше не моє і яке я залишаю тут, разом з чужими мені тепер валізами…
Ми тоді ще жартома посварилися, через дрібницю. А потім бурхливо мирилися на цьому ліжку в нашій спальні.
Провела долонею по бавовняній ковдрі, що покривала наше ліжко. Від спогадів знову перехопило подих.
Я зібралася з силами і постаралася прогнати ці думки заради малюка, адже нервувати мені зараз абсолютно не можна. Потрібно взяти себе в руки і допакувати речі.
Дістала з шафи одяг, вибрала найнеобхідніший і склала стопкою. Одягу накопичилося за роки нашого спільного життя багато, звичайно. Руслан ніколи не відмовляв мені ні в чому. У мене були найкращі і найдорожчі сукні, елегантні костюми від кутюр.
Тільки от навіщо вони мені тепер? Адже, судячи з усього, мені доведеться їхати до бабусі і жити там, хоча б на перших порах. А це практично селище, міського типу.
Там у бабусі квартира в двоповерховому будинку. Які там наряди від кутюр? Кому вони потрібні? Треба брати речі зручніші…
