— Ну ось я і прийшла! Робота — моя єдина віддушина. — змахнула мовчазну сльозу Марина.
Вона стояла біля пекарні, сумно дивилася прямо перед собою і уявляла, як колись увійде в ці двері щасливою людиною.
А поки на ній був довгий светр, що закривав руки, не по погоді накинутий пуховик і острах, який розростався десь у грудях.
Марина була простою людиною. Не хапала зірок з неба. Ніколи не мріяла стати крутим олігархом, крутити величезними сумами. Їй хотілося просто спокійного життя і радості хоча б у дрібницях.
— Що, знову руку на тебе підняв? — запитала колега Аліса.
Вона з підозрою подивилася на довгі рукави водолазки Марини.
У пекарні було тепло, так що такий одяг навіть взимку був недоречним.
Аліса була занадто активно посвячена в життя своєї подруги, а тому прекрасно знала, як йдуть справи в її родині.
— Не маю вже сил з ним боротися. І розлучитися з ним теж не можу, не уявляю, що він зі мною зробить.
— Раз такого чоловіка вибрала, терпи. Очі бачили, за кого йдеш! — приховуючи посмішку, процідила Аліса.
Вона завжди раділа, якщо у Марини траплялися неприємності. І нарешті могла розслабитися, що в її житті все не настільки погано, як у інших.
Марина вважала за краще не відповідати на черговий випад.
Зайняла своє робоче місце, як і завжди.
Життя текло своєю чергою, дні тягнулися, нічого не змінювалося…
Кожен раз, коли Марина, після чергової суперечки з чоловіком, приходила на роботу, то повторювала собі як мантру, що обов’язково все змінить, коли у неї буде достатньо сил для цього.
Жінка вийшла на вулицю. До неї підбіг хлопчик-безпритульний, оскільки саме її він і чекав.
Марина простягнула йому булочку, той зі словами подяки прийняв частування.
— Дякую, тітонько Марино! У вас завжди такі смачні булочки, і так пахнуть! — хлопчик глибоко вдихнув аромат, втупившись носом у випічку.
Вона була єдиною людиною в пекарні, хто не ганяв його, ще й давала трохи їжі.
Кожен день виносила нещасному хлопчику булочку, той базікав з нею, наминаючи частування за обидві щоки.
— Колись я свого батька пробачу, повернуся додому, а потім вам допоможу! — сказав Гліб.
Марина посміхнулася, кивнула.
Не вперше хлопчик розповідав про те, що у нього якийсь відомий батько, якого він все ніяк не може пробачити, щоб повернутися додому.
Звичайно, вона йому не вірила, звичайний безпритульний, який залишився без нагляду органів опіки, кинутий напризволяще, а насуваються холоди…
Того дня жінка повернулася додому і з радістю виявила, що чоловіка немає.
Останнім часом він став часто пропадати, і це приносило їй душевне полегшення.
Антон був імпульсивним. Не вмів контролювати свої емоції. Чіплявся до кожної дрібниці в побуті.
І спробуй слово йому поперек скажи — відразу перетворювався на кухонного боксера. А тому Марина все мовчала, але і її мовчання виводило чоловіка з себе.
Не повернувся Антон ні ввечері, ні вночі.
Ранок у Марини видався тихим і спокійним. Вона немов тиждень відпочила під час відсутності благовірного.
У піднесеному настрої вирушила на роботу, вперше за довгі роки.
В обід Марина вийшла на вулицю з булочкою, знаючи, що хлопчик напевно її вже чекає.
Та цього разу Марину чекав не Гліб, а чоловік…
— Що, задоволена?! Я від тебе йду! — закричав він і зі злістю зім’яв спустошений ним раніше стаканчик з-під кави, а потім кинув його на землю.
Марина мовчки підібрала стаканчик, викинула його в смітник. Подивилася на чоловіка, не повіривши у власне щастя.
Антон витримав паузу, ніби чекав, що дружина кинеться йому в ноги з благаннями не кидати її.
— Що дивишся?! Ти думала, що я вічно буду сидіти з такою, як ти?!
Так і будеш для всіх непотрібом! Ти навіть дитину подарувати цьому світові не здатна! — закричав Антон.
— Дядько… А ну йди звідси! — раптом пролунав голос хлопчика.
— Слухай, дрібното, а ну не лізь у дорослі розмови! — гримнув Антон, а потім схопив свою дружину за комір.
Але Гліб не розгубився, схопивши довгу палицю, щосили дав Антону по спині.
Той завив, відпустив дружину і кинувся на захисника, різко вихопив і відкинув убік палицю, яку спритно підхопила Марина.
І звідки тільки в неї взялася сміливість? Не роздумуючи, дружина лупила Антона, не розбираючись.
Він, не чекаючи відсічі, відступив.
— Все, досить з мене! — сплюнув роздратований чоловік. — Ненормальні обидва! — кричав він, віддаляючись. — У мене є інша. Вона мене скоро і порадує дитиною!
Марина закривала собою підлітка, а сама ледь не плакала від щастя, що нарешті її заповітне бажання здійснилося.
Більше за все на світі вона хотіла, щоб він знайшов іншу жертву і залишив її в спокої, мабуть доля вирішила зробити їй подарунок.
Після суперечки Антон не відразу зник з горизонту.
Цілий місяць, поки тривав процес розлучення, він продовжував приходити до дружини, щоб самоствердитися.
— Ти навіщо прийшов?
— Маю повне право!
— Це і моя квартира теж.
— Доведи!
— Доведу, не переживай!
— Я ще не все своє забрав! До речі, у мене буде син! Ось тепер я точно заживу. Ти моїй Лесі не рівня. І чому я раніше її не зустрів. Це ж треба було з тобою зв’язатися.
— Все взяв? Іди вже!
— Заздриш?! Ха! Заздри мовчки! Будеш все життя в своїй пекарні паритися. І ніхто на тебе не гляне! Кому ти потрібна?!
— Все сказав?! Чеши вже! — замахнулася Марина на Антона.
— Но-но! Правда очі коле? — він знову зареготав і пішов.
День, коли Марина офіційно звільнилася від чоловіка, став найпрекраснішим за останні роки.
Вона відчувала себе так, ніби народилася заново.
Душа співала. На роботу приїхала в прекрасному настрої.
— Тітонько Марино, а я, напевно, востаннє прийшов, — сказав хлопчик, коли вона вийшла до нього, щоб пригостити булочкою.
Він взяв частування, заплющив очі від задоволення і просто відкусив.
Навіть не прожувавши до кінця, Гліб пробурмотів під ніс:
— Я, напевно, більше не прийду.
Жінка кивнула, вважаючи, що це чергові порожні слова.
Якщо хлопчикові так було легше справлятися зі своїм безпритульним життям, то нехай буде так.
А може він дійсно вирішив, що не хоче проводити зиму на вулиці, повернеться у притулок, залишиться там.
Як і обіцяв, Гліб не прийшов наступного дня.
Марина засмутилася. Вона звикла до хлопчика, тепер, ставши повноцінною господинею свого життя, хотіла запропонувати Глібу пожити у неї.
Він залишив після себе тільки гіркий післясмак самотності…
Роки пролітали непомітно.
Марина так і не змогла влаштувати своє жіноче щастя з іншим чоловіком. Мабуть, Антон залишив глибокий шрам на її серці.
Пекарня занепала після зміни господаря. Справи йшли все гірше і гірше. А нового керівника ніби й не турбувало, що якісь вандали побили скло і розмалювали фарбою стіни.
Люди, які любили цю пекарню і були її частими клієнтами, завмирали перед похиленою вивіскою та занедбаною будівлею.
Улюбленої справи, якою Марина горіла всі ці роки, і єдиного джерела доходів, вона позбулася.
Час від часу хтось підходив, з тугою дивився на обшарпані стіни, потім негативно хитав головою і йшов, занурений у тяжкі думки про минуле.
Пекарня закрилася. А Марина стала безробітною.
Знайти нове місце виявилося не так просто. Роботодавця то відсутність досвіду в новій сфері не влаштовувала, то вік був невідповідним, то зовнішність не та.
Марина наполегливо ходила день у день на співбесіди і щоразу чула фразу: «ми вам зателефонуємо».
Вона відразу розуміла, що це всього лише жалюгідна відмовка.
Кожного разу, коли її шлях пролягав повз пекарню, де вона провела найкращі роки життя, вона з тугою дивилася на занедбану будівлю.
Вона так і не змогла знайти собі місце в житті, витративши найкращі роки на людину, яка цього не цінувала.
Наскільки вона знала, Антон пішов з життя. Він не зміг придушити свій характер і чергова вулична сичка закінчилась сумно.
У нього залишився син, дружина з купою боргів і проблем.
Марина йшла додому з чергової невдалої співбесіди і біля під’їзду зіткнулася з чоловіком.
— Тітонько Марино, я нарешті Вас знайшов!
— Гліб?! — жінка вдивлялася в до болю знайоме обличчя хлопця. — Але як? Як ти мене знайшов?
— Я неодмінно все Вам розповім.
Вона не могла повірити своїм очам. Перед нею стояв Гліб — хлопчик-безпритульний, якому вона щодня приносила булочку, щоб він не страждав від голоду.
Маленький чоловічок, якого вона пускала в холод у будівлю пекарні, незважаючи на заборону господаря.
Гліб широко посміхався. Дорослий, міцний, явно не потребує грошей.
Вона кинулася обіймати його, як рідного сина, а він плакав, гладячи її по голові, немов рідну матір.
— Все, Ваші проблеми скінчилися. Вибачте мене, будь ласка… Я як налагодив спілкування з батьком, так зовсім про Вас забув. Я й не знав, що у вас все так погано в житті! — з гіркотою в голосі вимовив Гліб.
— Та ну що ти, Глібушко. Ти краще розкажи, як сам?
Вони просиділи у Марини на кухні кілька годин.
Він розповідав, як повернувся в сім’ю, як перейняв справи батька через роки.
Але те, що сказав Гліб потім, змусило жінку остовпіти.
— Я купив пекарню. Ми її зараз швидко приведемо до ладу. Ви знову будете працювати. Я вам і грошей привіз, ніколи не забуду, що ви для мене зробили!
Вона розплакалася, не вірячи своєму щастю і не вірячи тій можливості, яку їй немов дали згори.
Через місяць Марина вже знову працювала в улюбленій пекарні. Займалася улюбленою справою — справою всього її життя.
Час від часу виходила на вулицю, щоб зустріти Гліба, але не як господаря, а як близьку людину, яка допомогла стати на ноги і знайти сенс існування, яка заплатила добром за добро.
