– Гей, ти говори, але не заговорюйся! Ти хто? Це на мені все тримається. А ти…
–А я працюю, а потім перу, прибираю, готую, та ще й дитиною займаюся! Ти чим таким зайнятий, що немає часу навіть пропилососити квартиру?
– Я? Пилососити? Зовсім здуріла? Це не чоловіча справа… Я працюю.
–Ну треба ж! Заробився він. Знаєш, а я на розлучення подала. Набридло!
– Ти? На розлучення?! Розлученою хочеш бути, так? При живому чоловікові? Ну-ну, ну-ну… Пошкодуєш, та пізно буде.
Вадим дивувався: ну що Надії треба? Всі ж так живуть – і нічого. Подумаєш, прати щодня доводиться їй, прибирати, та їжу готувати. А як інакше?
Він повинен виглядати ідеально: сорочки – найчистіші, ні зморшечок, ні складочок, штани – випрасувані. І поїсти важливо смачно!
А дитина… Так, коли батько вдома, треба мовчати, а не заважати відпочивати. Для чого ще дружина потрібна? І потім, що вже, важко, чи що, домом займатися? Не мішки вантажити…
Та Надія просто розлінилася. Вадим що, бешкетує? Ні! І не гуляє. Майже… Так вона взагалі ні про що навіть не здогадується. Де вона ще такого знайде, безглузда?
Влаштувала тут цирк, а через день прибіжить і в ноги падати буде. Ось він тоді їй і висловить все, тут-то Надія і почує всю правду. Ридати стане, лікті кусати – а пізно буде!
Тим часом, поки чоловік передчував грандіозність своєї помсти, дружина теж не мовчала. Вона пояснювала, з якої причини зважилася на такий несподіваний для нього вчинок.
– Я не перший рік кажу тобі, що втомилася, не можу так більше. Все на мені: квартира, дитина, від роботи не звільняє ні готування, ні прибирання.
А ти… Та ти зраджуєш більше, ніж заробляєш! Та ще й ці твої загули по тижню…
Знаєш, Вадиме, коли ти востаннє не з’явився вдома, нам з Ігорем було так спокійно! Ніхто не кидав речі де попало, не кричав, не вимагав свіжої їжі щодня. Я для сина і для себе приготую раз на пару днів – і ніяких турбот.
Я жінка, а не робоча конячка. Мені набридло тягати важкі сумки, готувати тобі щодня м’ясо і різні страви. Я забула, коли востаннє купувала собі обновки.
Зате щодня чую, як тобі огидно дивитися на мене. Так я сама собі не подобаюся…
– Це означає, що я правий, то чого кричати? Місце своє забула, жінко? Дивіться на неї, розійшлася як! Пожалієш потім!
– А скажи мені, ти коли з сином гуляти ходив, а? Не пам’ятаєш? А я скажу: ніколи. Ти ніколи не читав йому, не грав з ним, не займався.
Це не чоловіча справа… Він і чує від батька тільки одне: «Я втомився, не заважай відпочивати!» Ти уявлення не маєш, в який садок Ігор ходить, в якій школі буде вчитися!
Тобі не до ладу, що син на підготовчих курсах займається! Ми в одній квартирі живемо – а ти нас в упор не помічаєш.
Одне заладив: «Знай своє місце». Чого такий батько може навчити дитину? Валятися на дивані і пультом клацати? Так який сенс так жити? З мене досить.
– Заладила, – роздратовано кинув Вадим, – Одне і те ж, нудить вже… Надія, досить, ти мене теж дістала. Як з роботи не прийду – заводиш свою шарманку, істерики влаштовуєш.
Вічно прискіпуєшся. Ну і що з того, що я з каструлі м’ясо руками беру? Мені так подобається! Я – мисливець, це інстинкти.
А ти готувати повинна, та радіти, що їм твої страву і не кидаю в стіну. Робити тобі, мабуть, нічого, ось і влаштовуєш скандали на порожньому місці. Часу, мабуть, вільного багато.
Надя навіть замовкла від обурення: виявляється, все було чудово, поки вона не вирішила діяти сама.
А Вадима вже несло. Він знову і знову повторював, як Надія пошкодує, що втратила такий скарб…
– Та кому ти потрібна? Недоглянута, стара! Тітка! Та ти приповзеш сама наступного дня, тільки мені не потрібна будеш…
В ноги падати почнеш – а я не повернуся! Так і будеш сидіти, та соплі на кулак намотувати. А винна ж сама!
– Досить, Вадим. Речі твої зібрані, де двері знаєш. Квартира все одно моя. А я не можу з тобою під одним дахом жити. Так що – прощавай.
– Ах так? Ну добре! – Вадим рішуче пішов на кухню, – Голодним не піду, ти не думай. Спочатку поїмо. Та й потім, – додав він, прожувавши м’ясо, – Навряд чи повернуся. Тож у тебе останній шанс згадати, хто ти тут… І схаменутися.
Однак Надя тільки кивнула в бік дверей:
– Іди.
Вадим навмисно довго возився із взуттям, перевіряв, чи всі речі спакувала дружина. Він робив все, щоб нерозумна жінка схаменулася і зрозуміла свою помилку. Давав їй час. Однак великодушний жест не був оцінений по достоїнству.
«Ну і вперта, – з роздратуванням подумав чоловік, – Ех, треба було все м’ясо доїдати, а картоплю даремно залишив. А й нехай! Все одно: приповзе скоро».
Вадим не роздумував, куди податися: до мами. Куди ж іще. Та розсміялася, розкудкудакала, як неспокійна курка: чому, та як, та за що.
–Та ні за що, – зі злістю кинув чоловік, – Занадто багато давав, ось і подяка. Мало їй, бачте. Їй то одне подавай, то інше… Мільйонера їй треба, ось що!
Я, мабуть, не підходжу за статусом. Може, у мене за спиною і крутила з кимось – ось і придумала, як вигнати. Це ж треба: уваги їй було мало! Не пилососив я, бачте!
Ахнувши, мати почала дзвонити невістці. Однак, мабуть, Надя стояла на своєму твердо: розмова явно перейшла в неприємне для Вадима русло.
Назад його дружина не кликала, як сказала мама. І йому від цього стало дуже прикро.
–Нічого, ще мало часу минуло. Де такого, як я, знайде? Та й хто візьме її таку? Ще й з причепом, – і задоволений Вадим пішов до магазину за чимось смачним для себе на перекус.
Повістку до суду чоловік сприйняв як особисту образу. Надія виглядала обурливо добре, навіть посміхалася! Дружина абсолютно впевнено розповідала, що причиною розлучення стало те, що все було на ній, на Наді. І квартира, і дитина. А сім’я…
Але сім’ї давно вже немає. Так, живуть разом – та й все. Ні підтримки, ні допомоги. Одне: дай поїсти і місце своє знай.
Коли слово дали Вадиму, той випростався. Говорив з обуренням, наголошуючи на тому, що не розуміє, чого треба було дружині.
Радувало, що суддя – чоловік, він точно підтримає. Але питання щодо пристрасті до міцних напоїв сильно обурило відповідача:
–Та це ні про що! Я маю право відпочити? Ось і відпочиваю, як вважаю за потрібне. Я чоловік, мені можна.
А зараз чому руки тремтять? Так стрес у мене, це, як його… Дружина кинула, ось! Як можу, так і лікуюся. Але я норму знаю.
– Суду все ясно, – кивнув зовсім несхвально чоловік у мантії.
Подружжю надали час для примирення. Вадим кинув погляд на Надію: чи не готова вона благати його повернутися? Не дозріла?
– Що дивишся? – роздратовано кинула дружина, – Бачу, висновки ти не зробив, – вона зморщилася з огидою, добре, що не плюнула.
Точно, не готова благати. Так можна і почекати, час є. А ось мине виділений судом час… Тоді, і повзатиме Надія в ногах у чоловіка!
Почне голосно ревіти – а він навідріз відмовиться повертатися. Ну, хіба що на своїх умовах.
Але час минав, а Надя все не наважувалася просити вибачення. Ні дзвінків, ні візитів. Навіть на вулиці Вадим дружину не бачив.
Все зрозуміло: робить вигляд, що він їй не указ! Значить, у самої рильце в пушку. Зраджувала, як пити дати.
І Вадим почав розслідування: прочесав сторінки в соцмережах, розпитав знайомих – нічого. А на нове засідання пішов з виглядом тріумфатора: ось зараз Надя як почне благати.
Тепер-то зрозуміла, кого втрачає. Ось зараз як почне ридати! Навіть перед виходом з дому Вадим матір попередив, що заяву Надія точно забере, так що він повернеться в ту квартиру, Надіну. Щоб не чекала.
На всі питання Надя відповідала односкладово і сухо. Так, має намір розлучатися. Ні. Примирення неможливе. Добре подумала.
«Ага, – здогадався Вадим, – Чекає, що буду благати я… Не дочекається».
Правда, один неприємний момент був, перш ніж їх розлучили. Суддя поцікавився щодо місця проживання дитини після розлучення батьків.
Надя підняла брови:
– Зі мною, зрозуміло. Батька син не цікавить. Він навіть коли день народження Ігоря не знає.
«Ось пощастило, що суддя – мужик, – порадів про себе Вадим. – Він зараз її і виведе на чисту воду… Зараз він їй скаже…»
А суддя чомусь поставив Вадиму запитання:
–Коли день народження вашого сина?
Вадим гарячково намагався згадати. Треба було записати свого часу, та хто ж знав? І навмання прохрипів:
–Двадцятого січня.
–П’ятого березня, – пирхнула Надя, – Ти навіть цього не знаєш. І років йому виповнилося вже шість. Хоча тобі і це не цікаво.
– Все зрозуміло, – хмикнув суддя. А Вадим ще вважав його мужиком, думав, вони на одному боці… Зрадник! А чи не з ним Надія?
– А привітали хоч сина в січні? – знову поставив питання суддя.
Ну точно ворог! Ще й насміхається. Вадим гордо підняв голову.
З приводу місця проживання Ігоря після розлучення батько не заперечував. Засмутило його одне: аліменти.
Але те, що Надія тепер прекрасний статус заміжньої дами змінила на розлучену, радувало. Ось тепер вже точно завиє.
Вадим виходив з будівлі суду і побачив Надю. Вже точно колишня дружина розмовляла по телефону:
–Привіт, Оль! Я нарешті вільна. І ти була права: я щаслива! Заїду сьогодні з тортиком, відзначимо!
Вадим відмовлявся вірити своїм очам і вухам: вона посміхалася! І, абсолютно обурений і збитий з пантелику, він підбіг до Надії.
– Значить, щаслива? – випалив він, – Та я відберу у тебе все! І житло, і дитину… Нічого у тебе не залишиться і ти… Ти…
– Ну, квартира від моєї тітки дісталася, а син… З чого ти згадав про нього? Куди відбереш? А він тобі потрібен?
– Це ти його батька позбавила, – пихкав від злості Вадим, –Це ти сім’ю розвалила… Ти!
Надя тільки головою похитала і спокійно пішла. Причому посміхаючись. І поки вона не зникла з очей, Вадим шипів їй услід:
– Пошкодуєш ще! Нічого-нічого… Прийде мій час!
