— Це все через тебе! — Світлана Миколаївна увірвалася в палату, де Надя лежала під крапельницею. — Знову! Скільки можна?
Саша підхопився з крісла.
— Мамо, тихіше! Лікар сказав — ніяких хвилювань!
— Які хвилювання? Я правду кажу! Третя спроба, третє виношування, і знову проблеми! Це вона винна!
Надя закрила очі. Двадцять другий тиждень, загроза викидня. Лікарі борються за кожен день. А свекруха — як завжди.
— Мамо, вийди, — Саша взяв матір за лікоть.
— Не чіпай мене! — Світлана вирвалася. — Ти що, сліпий? Вона тобі життя зіпсувала! Аварія — через неї! Виразка — через неї! Тепер ось це!
— Світлано Миколаївно, будь ласка… — Надя спробувала сісти.
— Лежи! — гримнув Саша. — Мамо, негайно вийди з палати!
— Ой, захисник знайшовся! А коли ти в реанімації лежав, хто поруч був? Я! А де була твоя… як її там?
— Надя. Її звуть Надя. Сім років її знаєш, а ім’я запам’ятати не можеш!?
— Та яка різниця! Ніна, Надя… Ви всі однакові! Чоловіків під п’яту, а потім дивуєтеся, чому діти не народжуються!
Надя відчула, як нахлинула нудота. Схопилася за живіт.
— Сашо…
Він обернувся, побачив її зблідле обличчя.
— Сестру! Швидко!
Прибігла медсестра, за нею лікар. Світлану виставили в коридор.
Саша залишився, тримав дружину за руку, поки їй кололи спазмолітики.
— Все добре, — шепотів він. — Все буде добре.
— Вона права… Може, це правда я…
— Не смій! Чуєш? Не смій так думати!
Лікарка похитала головою.
— Ніяких стресів. Взагалі ніяких. Інакше ми втратимо дитину.
Коли Саша вийшов у коридор, мати сиділа на лавочці з видом ображеної невинності.
— Ну що? Знову істерику влаштувала?
— Мамо, їдь додому.
— Як це їдь? Я до сина приїхала!
— Їдь. Негайно.
— Та що ти собі дозволяєш? Я твоя мати!
Саша сів поруч. Голова розколювалася.
— Мамо, послухай уважно. Надя може втратити дитину. Розумієш? Нашу дитину. Твого онука.
— Та який онук! Втретє намагаєтеся — і все марно! Це знак!
— Який знак?
— Що вам не треба дітей! Що вона тобі не пара!
Саша встав. В очах потемніло від злості.
— Поїхали. Я відвезу тебе додому.
— Нікуди я не поїду! У мене квиток на післязавтра!
— Мамо, не ускладнюй.
Вдома Світлана відразу почала новий раунд.
— Подивися, як ви живете! Бардак! Собача шерсть всюди!
Бублик — їхній старий лабрадор — винувато виляв хвостом з кутка.
— І ця псина! Смердить!
— Не чіпай собаку, — попередив Саша.
— А що? Правду не любиш? Ви тут у собачій берлозі живете! А потім дивуєтеся, чому діти не народжуються!
— Мамо, досить.
— Не досить! Я тобі очі відкрию! Вона тебе зачарувала! Нормальний мужик давно б іншу знайшов! Яка може народжувати!
— Все. Досить.
Саша пішов у спальню, дістав валізу матері.
— Ти що робиш?
— Збираю твої речі. Таксі викличу до вокзалу.
— Ти мене виганяєш? Рідну матір?
— Я тебе відправляю додому. Де ти живеш. Де твоя квартира, твої речі, твоє життя.
— Але я ж допомогти приїхала!
— Допомогти? — Саша обернувся. — Ти приїхала отруювати нам життя! Як завжди!
— Я хвилююся за тебе!
— Ні. Ти ненавидиш мою дружину. Сім років ненавидиш. Сім років мучиш її!
— Вона перша почала!
— Що почала? Що вона тобі зробила?
— Тебе у мене відібрала!
Ось воно. Нарешті правда.
— Мамо, мені тридцять п’ять років. Я доросла людина. У мене своя сім’я.
— Сім’я! — пирхнула Світлана. — Яка сім’я без дітей?
— Моя сім’я. І діти будуть. А якщо ні — ми усиновимо. Або удочеримо. Або будемо жити удвох з Надею. І це теж буде сім’я!
— Та вона тебе кине! Знайде молодого і здорового!
— Мамо, ти про Надю говориш. Яка після аварії пів року поруч зі мною в лікарні жила. Яка мене виходжувала. Яка дві дитини втратила і не зламалася.
— Тому що безплідна!
Грюк дверей був такої сили, що затремтіли шибки. Мати втиснулася в них. Бублик злякано заліз під стіл.
Саша стояв посеред кімнати, важко дихаючи. Мати — у дверях, притиснувши руку до щоки.
— Ти… ти мене вдарив?
— Ні. Я дверима грюкнув. Але якщо ти ще раз… ще раз скажеш гидоту про Надю…
— Що? Що ти зробиш?
— Ти перестанеш бути моєю матір’ю.
Зависла тиша. Світлана дивилася на сина, як на чужого.
— Я тебе не впізнаю.
— А я тебе впізнаю. На жаль. Ти завжди була такою. Злою, ревнивою, власницею. Батька довела, тепер мене намагаєшся.
— Як ти смієш!
— Смію. Збирайся. Таксі через п’ятнадцять хвилин.
Світлана демонстративно почала складати речі. Греміла, грюкала, щось бурмотіла про невдячність.
Саша вийшов на балкон. Запалив — вперше за три роки.
Телефон завибрував. Надя.
— Як ти?
— Нормально. Лікарка сказала, якщо протримаюся тиждень на збереженні, відпустять додому.
— Протримаєшся. Ти сильна.
— Сашо… вибач за свекруху. Я знаю, вона твоя мама…
— Не вибачайся. Вона їде.
— Правда?
— Правда. І знаєш що? Більше не приїде. Поки не навчиться себе поводити.
— Але вона ж твоя мама…
— Мама, та це не дає права принижувати тебе. Ніхто не має такого права.
У трубці почулися схлипи.
— Не плач, сонечко. Це шкідливо.
— Це від радості. Я так боялася… що ти вибереш її.
— Дурненька. Я завжди оберу тебе. І нашого малюка. Ви — моя родина.
Таксі посигналило внизу. Світлана вийшла з квартири, гордо піднявши підборіддя.
— Пошкодуєш ще. Коли вона тебе кине.
— До побачення, мамо.
— Ти мені більше не син!
— Як скажеш.
Двері ліфта зачинилися. Саша повернувся до квартири. Бублик виліз з-під столу, ткнувся мордою в коліна господаря.
— Все добре, старий. Все тепер буде добре.
Через тиждень Надю виписали. Саша привіз її додому, поклав у ліжко.
— Постільний режим до кінця терміну, — нагадав він.
— Знаю. Буду лежати як королева.
— Моя королева.
Увечері пролунав дзвінок. Номер матері. Саша не відповів.
СМС: «Сподіваюся, ти щасливий. Я злягла з серцем».
Він видалив повідомлення. Знав ці маніпуляції.
Минув місяць. Потім другий. Надя лежала, читала, в’язала. Саша працював з дому, щоб бути поруч.
На тридцять другому тижні зробили УЗД.
— Хлопчик, — посміхнулася лікарка. — Міцний такий. Богатир.
Надя і Саша дивилися на екран, боячись повірити.
— Правда все добре?
— Все чудово. Але режим не порушувати! До тридцять сьомого тижня мінімум.
Мати продовжувала писати. То погрози, то скарги на здоров’я, то звинувачення. Саша заблокував номер.
На тридцять восьмому тижні Надя народила. Хлопчик, 3200, 52 сантиметри. Закричав відразу, голосно, вимогливо.
— Красень, — шепотів Саша, дивлячись на сина. — Наш красень.
Назвали Мішею. На честь діда Наді.
Через місяць після пологів прийшов лист від матері. Звичайний, паперовий.
«Чула, народився онук. Вітаю. Хочу побачити».
Саша показав дружині.
— Що думаєш?
— Не знаю. Це твоя мама. Вирішуй.
— Але це наш син. І я не дозволю їй отруювати йому життя. Як вона отруювала нам.
Написав відповідь. Коротку.
«Мамо, ти можеш побачити онука. Але тільки якщо вибачишся перед Надею. Щиро. І пообіцяєш поважати мою сім’ю. Це всі умови».
Відповіді не було.
Рік, два, три…
Міші виповнилося чотири, коли пролунав дзвінок у двері. За порогом стояла Світлана. Постаріла, ще більш сива.
— Можна увійти?
Саша мовчки відступив. Надя вийшла з кімнати з Мішею на руках.
— Доброго дня, Світлано Миколаївна.
Свекруха дивилася на онука. В очах стояли сльози.
— Надя… Наденька… вибачте мене. За все вибачте.
І це була правда. Саша бачив — мати зламалася. Самотність зробила свою справу.
— Проходьте, — Надя посміхнулася. — Міша, це бабуся. Привітайся.
— Здрастуйте, — хлопчик сховався за маму.
— Здрастуй, онучку.
Потім було незручне чаювання. Розмови ні про що. Але лід зрушив.
Світлана приїжджала раз на місяць. Поводилася тихо, допомагала, що просили. З Надею була підкреслено ввічлива.
— Дякую, — сказала одного разу. — Що пробачили. І що сина мені повернули.
— Ми сім’я, — відповіла Надя. — А в сім’ї всяке буває. Головне — вчасно зупинитися.
Світлана кивнула. Вчасно зупинитися. Так. Добре, що Саша виявився мудрішим і рішучішим. Добре, що вибрав правильно.
Інакше не було б цього щастя. Онука, який сміється. Невістки, яка пробачила. Сина, який прийняв назад. І такої сім’ї.
