Баба Нюра йшла у небуття, тихо згасаючи. Сусіди її, пенсіонерки селища, нарікали:
— Рано йде Нюрка… Всього сімдесят років. За сільськими нашими мірками дуже мало…
Баба Нюра останніми роками жила тихо, у працях і домашніх турботах. А по молодості працювала в колгоспі: трудилася і в полі, і на фермі, і бригадиром у рідному селі довелося побувати.
Їхнє велике село давно значилося селищем, хоча все частіше стали виїжджати молоді в місто, і жителів поменшало.
Баба Нюра ніколи не була заміжня. У повоєнний час чоловіків було мало не тільки в селах, а й у містах. А вона, скромна трудівниця села, була звичайнісінької зовнішності і досить скромною за натурою.
Зведена сестра Нюри рідко провідувала її, бо жила в місті, лише племінниця Валентина останніми роками провідувала тітку, жаліла її, самотню, а баба Нюра заманювала Валю до себе тим, що залишить у спадок свою хату.
Валя і поховала свою тітоньку на сільському місті спочину за християнським звичаєм, з відспівуванням, як і просила баба Нюра.
Потім майже півроку стояла хата порожня, немов пригорюнившись у тиші, і одного разу Валентина повернулася в неї.
— Проходь, господарко, – відчиняв їй хату, шарудячи ключами, сусід Микола, високий чоловік років сорока. Він пропустив Валю вперед у сіни.
— Яка я тут господиня? – зітхнула жінка, – я всього лише спадкоємиця…
Валі було тридцять сім років. Вона вже встигла вийти заміж, була у неї і донька Оленка, і навіть встигла розлучитися з чоловіком, який полюбляв добряче закласти за комір.
А ось тепер звалився їй цей спадок, і треба було з ним щось робити.
Вона ще раз пройшлася кухнею, кімнатою, оцінюючи, поглядаючи навколо.
— Скільки ж мені за нього просити? Навіть не знаю, – звернулася вона до сусіда, який наглядав за будинком.
— Це як подивитися. Якщо будинок у порядку, то й ціна інша. А зараз… – Микола похитав головою, – баба Нюра ж останні роки хворіла, і нічого по дому не робила. Не до того їй було. А треба б ремонт хоч невеликий.
Зовнішній вигляд, він значення має. Хоча б ту саму грубку побілити, підлогу пофарбувати, шпалери нові в кімнаті поклеїти, вже ціна зросте добре.
— Так, нам з донькою гроші не завадять. А поспішати з продажем ні до чого, вірно кажете, – кивнула Валя.
— Якщо бажаєш, можу з ремонтом підсобити по-сусідськи, – запропонував Микола, – ось тільки я можу акуратно все робити, але керувати повинна ти сама. Давай на «ти», ми ж майже рівні…
— Це добре, що допоможеш. Ось тільки я зможу приїжджати лише у вихідні. І разом ми скоро все зробимо. А поки що треба оголошення про продаж дати. Нехай люди дивляться, – погодилася Валя.
— Взимку погано купують. От тільки до весни починають активніше дивитися будинки. Тому треба встигнути до весни, тож чекаю з будматеріалами, – Микола потиснув руку Валі, як товаришу.
Тут же в сінях почулися дитячі кроки. Увійшов хлопчик – син Миколи:
— Тату, ось ти де. А я тебе загубив. Що, будинок продається? – він подивився на Валентину.
— Продається, але не відразу. Ось вирішили ми ремонт для більшої вигоди зробити. Допомагати батькові будеш? Мені бригада потрібна, – усміхнулася Валя.
— Буду! А як же! Ми з татком як залишилися самі, без мами, так усе разом робимо дружно і ніколи не лаємося… – почав було хлопчик, але батько обійняв його і повів на вулицю, де вже зима постелила перший пухнастий замет.
Вихідні у Валентини тепер проходили швидко. Вона приїжджала на своїй машині в село, вони з Миколою очищали від старих шпалер кімнату, вирівнювали підлогу, але швидко темніло, і, пообідавши й обговоривши наступний етап робіт, вони прощалися.
Валі потрібно було їхати додому, щоб увечері робити з донькою уроки і приготувати вечерю.
— Так, може, ти і без мене обклеїш цю кімнату? – просила Валя, – вже швидше б усе зробити…
— Не можна швидко. Швидко – це явно гірше, а нам не якісно не можна. Люди побачать наше криво-косо і не куплять через це будинок… – заспокоював Валю Микола.
А коли вона їхала, він довго дивився їй услід і посміхався якимось своїм таємним думкам.
Звичайно, вона сподобалася йому. І хоч і були в селі вільні жінки, але ось жодна не була йому до душі. Валя, світловолоса і сіроока, худенька, з рум’янцем на щоках, більше була схожа на дівчину, і їй ніяк не можна було дати її роки.
Працювала вона вчителькою в початкових класах, і жила у своїй однокімнатній квартирі з донькою. Про переїзд у село жінка ніколи не думала. Їй подобалася її робота, вона звикла до міста, хоча мати її по юності теж жила в селищі й часто про це розповідала.
Доньку Оленку Валя категорично відмовлялася брати із собою на вихідні в сільський будинок, залишаючи її в матері.
— Нічого тобі там пил ковтати. Ось коли стане чистіше, обов’язково візьму тебе в будинок, – обіцяла Валя.
А ремонт усе затягувався.
Попри те, що допомагав Микола дуже добре, усю грубу роботу брав на себе, але раз у раз спливали все нові й нові деталі: треба і піч підмазати, і побілити, і перегородку в кімнаті закріпити, і дверцята підпілля нові зробити: ці підгнили з одного боку…
Валя бачила, як старається її сусід, і була вдячна йому. Вона готувала обід, поки Коля стукав у кімнаті, і практично тільки була поруч із ним, поки він працював. Якщо було пильно, він випроваджував її за плечі в кухню і просив:
— Нічого тобі дихати тут зараз, ось я впораюся, тоді пил осяде, і ти помиєш підлогу.
Вони так звикли одне до одного цієї зими, що вже до кінця тижня почали нудьгувати. І тільки як Валентина переступала поріг уже натопленого теплого будинку, як Микола ставив чайник, діставав із холодильника млинці й саджав її пити чай.
— Коли ти встиг млинців напекти? – цікавилася Валя, – ось молодець! Та ще й із сиром, які смачні…
— Зранку, поки тебе чекав. А млинці як млинці. Це ж село, Валюшо. І сирок натуральний. Не магазинний у місті… Звикай, – тихо й ласкаво говорив він, із ніжністю дивлячись на свою подругу.
Валя розповідала йому про свої новини, слухала його новини, і потім вони вже кілька годин працювали разом, покращуючи старий, але ще міцний дім баби Нюри.
— Дивовижна жінка наша баба Нюра. Так скромно жила, а навіть грошей мені залишила хорошу суму. І як їй вдавалося заощадити? Не розумію. Світла пам’ять… – розповідала Валентина.
— Тому й заощадила, що жила скромно за звичкою, – похвалив бабусю Микола.
— А ти знаєш, я так звикла сюди приїжджати, – зізналася одного разу Валя, – що вже почуваюся господинею.
Микола посміхнувся, ледве стримуючи свою радість. Він тільки цього й бажав, щоб Валя прикипіла душею до дому.
— Але ж господинею бути набагато краще, правда? – обережно поцікавився він, дивлячись Валі в очі.
— З таким помічником, звісно, можна і погосподарювати, – Валя теж відвела погляд і посміхнулася, – спасибі тобі величезне. Якби не ти, мені б не подужати такий якісний ремонт…
— Ну, не зовсім якісний, але пристойний… Можна було б і трохи краще, але в нашому стані економії, як жила і баба Нюра, і це добре!
— Навіть дуже добре! – погодилася Валя, – світліше стало, повітря інше, підлогу ось пофарбували, піч білосніжна! Пора привозити доньку, вона так мріє сюди приїхати.
— То що ж ти не привозиш? Он Сашко мій щоразу зазирає, та й сусіди не раз заходили, поки тебе немає, і всі як один запитують, коли ж ти приїдеш сюди жити? – запитав Микола.
— Та будинок на продажу ж! Люди іноді телефонують, розпитують… – почала Валя.
— А ти що? – не витримав, захвилювався Микола.
— А я кажу, що пізніше телефонуйте і приїжджайте дивитися. І ціну називаю таку, як ми домовилися, що після ремонту буде, – поділилася Валя.
І вона не могла не помітити, як обличчя Миколи стало серйозним і сумним. Він почав збиратися додому, відвернувшись від Валентини, і незабаром його кроки стихли у дворі…
Валя все розуміла. Вона бачила його погляди, відчувала прихильність і сама. Уже до вихідних починала нудьгувати, збиратися, складаючи сумку, і не могла дочекатися того моменту, коли знову побачить його очі й усмішку.
Оленку Валя привезла наступного разу. На дворі вже був кінець лютого. Дівчинка з порога почала захоплюватися будинком, і ледве скинула чобітки, так затанцювала кухнею і заспівала.
— Що тут у вас? – Микола зайшов і розсміявся, дивлячись на маленьку артистку.
— Дядьку Коля, добре як! Ось які ви молодці, що все майже доробили! І пічка як нова! – раділа дівчинка.
— Все та не все… – задумливо промовив Микола.
— Що ж іще? – здивувалася Валя і посміхнулася.
— Найголовніше в домі що? У господарстві? – немов загадку поставив Микола дівчинці.
— Корова? – випалила Оленка.
— Та ти що, яка корова? – розсміялася Валя, – я ж не потягну. Я міська…
— Оленка майже права, і думка про корову хороша! – пробасив Микола, – але я мав на увазі город!
Останніми роками бабуся не могла його обробляти, і я як міг допомагав їй, садив там картоплю, хоча б заради того, щоб земля не заростала. Але цього року треба як слід усе розорати, щоб видно було всім, що земля не нічия, доглянута, зорана.
Зрозуміли, дівчатка, господині?
— Ура!!! – закричала Оленка, – у нас буде свій сад і город! І ми посіємо багато гороху, так, мамо?
— Звичайно! Багато всього чого захочете, ви ж тепер господині цього будинку! – відповів за Олену Микола так швидко, що жінка розсміялася, обіймаючи доньку.
У цей час прийшов Сашко, він приніс у кошику пирогів.
— Ось, наша бабуся принесла… З капустою і картоплею, – він (розповідь спеціально для сайту Цей День) поставив на стіл частування і простягнув Оленці руку, – Олександр.
— Миколайович, – додав батько.
Оленка зніяковіла і, окинувши поглядом хлопчика, запитала:
— Ти в якому класі вчишся? У п’ятому?
— Ага. А ти?
— Теж… – посміхнулася задоволена Оленка, – пішли я тобі будинок наш покажу.
І Сашко, немов зачарований, пішов «дивитися дім», хоча й усе вже бачив і знав тут кожну мостину…
— Це в нас сімейне… – сказав Микола, бачачи, що Валя ледве стримує сміх, дивлячись на дітей, – ми, чоловіки, як магнітом тягнемося до вашої чудової сім’ї…
Він взяв Валю за руки й обійняв її вперше, поцілувавши в щоку.
Валентина, затримавши подих на мить, раптом відповіла:
— Головне, щоб вас тягнуло тільки до нас. І ні до кого іншого. Я вірність дуже ціную…
Вона поцілувала Миколу в губи швидко й палко, і не давши йому схаменутися, вийшла в кімнату до дітей. А вони вже як старі друзі розставляли на шахівниці шашки, готуючись до гри.
Валя почула позаду тихий шепіт Миколи:
— Це ти мені за ремонт так дякуєш, чи…
— І за ремонт, і за те, що зробив господинею, а це дорогого коштує… – відповіла вона, – пішли чай пити, а то пироги твоєї мами охолонуть.
Вона ставила на плиту чайник, а Микола не міг відвести від неї очей.
— Ну муч ти мене. Скажи, що залишитеся тут. Будь ласка… А то я не зможу дочекатися наступного твого приїзду…
— Не знаю поки що… – Валя зітхнула, – але вже хочеться залишитися, якщо чесно.
— Тоді залишайтеся. І виходь за мене, Валюшо…- прошепотів він, обіймаючи її за плечі.
— Після все обговоримо… Зараз тут діти… Потім, – вона ухилилася від його ніжності, і покликала до столу Оленку і Сашу.
У цей приїзд вирішено було зняти оголошення про продаж будинку. Микола не відпустив Валю в місто, поки вона не погодилася на переїзд, а, отже, і заміжжя.
Валя тільки просила дати їй час до літа, щоб допрацювати в школі до канікул. Оленка теж мала довчитися в міській школі.
Весна прийшла рання й одразу накрила теплом, наче (розповідь спеціально для сайту Цей День) крилом усю округу. Микола, як і обіцяв, зорав обидва городи, і слідкував за двома будинками.
Кожні вихідні приїжджали Валя з Оленкою та її батьки.
У будинку ставало шумно і весело.
Батьки Миколи теж були частими учасниками застіль, і балували пирогами і іншими смаколиками і дітей, і дорослих.
Микола працював у сільраді, а Валя влаштувалася викладати в сільську школу. Весілля вирішили не робити, а скромно розписалися в місті. Однак батьки наполягли на застіллі в сільському будинку Валі.
— Ось, напевно, бабуся Нюра на небі дивується, – сказала мамі Оленка, – якщо бачить, скільки гостей у її домі зібралося сьогодні…
— І дивується, і тішиться, – погодилася Валя, – вона й не сподівалася, що ми сюди переїдемо, а ми ось – раз, і переїхали!
— Ага, раз… – зітхнув Микола, – тільки чого мені це коштувало…
— І ти на додачу, до хати, як запорука щастя нашого… – додала Валентина, – а що б я без тебе тут робила?
— Гірко! – закричали рідні, яких набралося не менше двадцяти осіб.
Подружжя цілувалося, а Оленка і Сашко побігли гратися в сад, де вже стояли для них нова альтанка і гойдалка.
Недарма Микола вважався завидним нареченим і чудовим господарем у селі. І дала йому доля довгоочікуване сімейне щастя…
