— Які діти? Про якого сина взагалі йдеться? Ви все плутаєте! У мого чоловіка тільки одна дитина! — кричала в трубку Тетяна.
Поруч бігала її десятирічна Ксюша, єдина їхня дочка з Вадимом. Сам чоловік зараз був на роботі. Тому відповідати тим, хто дзвонив, довелося Тані.
— Ось ввечері і передзвонюйте, а мобільний номер Вадима я вам не дам! А ще краще — залиште свій номер, щоб він вам сам передзвонив.
Ксюша кліпала очима, нічого не розуміючи. З усієї розмови матері з незнайомими людьми дівчинка вловила одне: маму хтось образив.
Переконалася вона у своєму припущенні, коли мати поклала слухавку і звернулася чи то до дочки, чи то до самої себе, чи то до когось уявного і невідомого:
— Я знала, я так і думала, що всі ці його відрядження добром не закінчаться.
Після цих слів Тетяна впала на ліжко, закрила обличчя руками і гірко заплакала.
Її плечі здригалися, і Ксенія наважилася підійти до матері, щоб спробувати її заспокоїти.
— Мамо, мамочко, не плач, чуєш? Наш тато хороший! — повторила кілька разів Ксюша.
Її дитяче серденько відчувало, що мама плаче через батька. Дівчинка його дуже любила, і він теж її обожнював.
Батьки останнім часом часто сварилися, Ксенія переживала і по-дитячому намагалася якось згладити ситуацію.
Вона намагалася добре вчитися, щодня показувала батькам свій щоденник. Їй здавалося, що це хоч якось зможе помирити маму і тата.
Для дівчинки було великою радістю, коли тато гортав щоденник і хвалив Ксюшу.
— Донечко, як добре, що хоч ти у мене є! — змогла нарешті вимовити Таня.
Якби не Ксюша, напевно, вона вже давно б пішла від чоловіка. Хоча починалося їхнє спільне життя так красиво, а зараз…
Таня знову схлипнула і подумала, що гроші дуже сильно змінюють людей. Колись вони були красивою і люблячою парою.
Коли ж Вадим почав підніматися по кар’єрних сходах, а потім пішов у власний бізнес, все змінилося.
Він менше часу проводив вдома, постійно перебував у від’їзді, пояснюючи все тим, що у нього справи.
Таня давно підозрювала, що вона в житті чоловіка не єдина. Навіть якось намагалася прямо запитати про це, але Вадим все заперечував.
Зараз же її поставили перед фактом: у Вадима підростає син.
До приходу чоловіка з роботи Таня вже заспокоїлася і вирішила, що сьогодні вони розставлять всі крапки над «і».
Він відразу помітив, що з дружиною щось відбувається. Вона не така, якою він звик її зазвичай бачити.
— Таня, ти якась сьогодні інакша, розповідай, що сталося. З Ксюшею все гаразд?
— На щастя, з нашою донечкою все в повному порядку.
— А з тобою?
— Ти ж сам бачиш, в якому я стані.
— Тому й питаю, що відбувається. Може, не будеш тягнути кота за хвіст, а нарешті мені все розповіси?
— Дзвонила незнайома жінка, коли тебе не було. Сказала, що у тебе є син, якого народила її дочка, — спокійним тоном почала Таня, при цьому вона уважно дивилася на Вадима. — Я попросила зателефонувати ввечері.
Хоча ти і сам можеш поговорити з нею, коли буде зручно. Я номер телефону записала.
Вадим після почутої новини відмовився від вечері і подивився на номер, записаний на невеликому листку.
Потім подивився на дружину і, виправдовуючись, вимовив:
— Це якась помилка, повір, такого не може бути. Зараз багато дівчат намагаються пред’явити забезпеченим людям батьківство, хочуть зіпсувати відносини в родині.
Сподіваюся, ти не прийняла близько до серця слова цієї ненормальної.
— Мені хотілося б, щоб ти все з’ясував і щоб дзвінки до нас додому припинилися.
У нас дочка підростає. Навіщо їй таке? Вона вже давно все розуміє, хвилюється і переживає не менше, ніж я.
— Добре, я зараз подзвоню і все з’ясую, щоб довести тобі, що це якесь непорозуміння або підступи заздрісників!
Вадим вийшов в іншу кімнату і набрав з мобільного міський номер. Про що говорив чоловік, Таня не чула, але повернувся він з кімнати явно чимось збентежений.
— Як пройшла розмова? Ти як і раніше будеш стверджувати, що все це неправда? Або все-таки зважишся розповісти мені всю правду?
— Таня, нам треба поговорити. Думаю, що брехати немає сенсу. Пробач мене, якщо зможеш, відразу тебе прошу.
Коли я їздив у Львів сім років тому, то не знаю, як так все вийшло…
— Ти там наробив справ,.. правильно?
— Кажуть, що наробив. Кажуть, що у мене підростає синочок, йому вже шість років виповнилося.
— Ну і справи! — сплеснула руками Таня. — А мені тепер що робити?
— Тань, ти тільки не злись і не кричи! Я з тобою, бо люблю тебе і Ксюшу. Дорожчих за вас у мене нікого немає.
Те, що було, це всього лише минуле, і до нього ревнувати мене не варто.
— А де матуся цього так званого сина?
— Її не стало пів року тому. Бабуся каже, що і вона серйозно хвора. Тому і попросила доглянути за онуком.
Хоче, щоб у нього була сім’я, і щоб він не потрапив до дитячого будинку, коли її самої не стане. Але я думаю, мені треба перевірити, чи це дійсно моя дитина.
Добре, що сьогодні з цим проблем особливо немає. У мене є впевненість, що це не моя дитина, я на дев’яносто дев’ять відсотків у цьому впевнений.
Таня знову заплакала. Якщо раніше вона тільки здогадувалася про невірність чоловіка, то зараз всі здогадки підтвердилися. Він сам їй у цьому зізнався.
— Значить, один відсоток ти все-таки залишаєш? А якщо це буде твій син? Що ти тоді будеш робити?
— Не знаю, — знизав плечима Вадим. — Напевно, доведеться забрати його. Не залишати ж мені дитину на вулиці.
— Як же тобі легко і просто жити, Вадиме! Ти зробив дитину на стороні, забереш її і приведеш до нас! А як мені, ти подумав? А як Ксюші все це пережити?
Звичайно, тебе все це мало хвилює, адже ти у нас суперзайнятий. Кажу відразу: я нікого не прийму цю дитину, тож тобі доведеться вибирати.
Або твій син приїде до нас, а ми з Ксюшею підемо, або нікого більше в нашій квартирі не буде.
— Не панікуй завчасно! — підвищив голос Вадим. — Ще нічого не зрозуміло.
Ксюша, яка почула, що з кімнати батьків доносяться вигуки, поспішила до них із щоденником у руках.
— Подивіться, які в мене сьогодні оцінки. Відразу три відмінні! — радісно вимовила вона, а потім запитала: — Мамо, тату, а ми ж підемо в суботу на гойдалки?
— Звичайно, донечко, підемо, — відповів Вадим, а Таня пішла на кухню, бо не хотіла далі з’ясовувати стосунки.
Вона вже все для себе вирішила. Якщо пробачити зраду вона ще була готова, то прийняти чужу дитину, ту, яку від Вадима народила інша жінка… ні.
Вадим поїхав до Львова вже через кілька днів, а Таня з надією чекала його повернення. Вона була готова пробачити чоловікові все і спокійно жити далі, якщо він приїде без дитини.
Якщо ж він повернеться не один, то Таня піде. Вона так вирішила, хоч і любила чоловіка дуже сильно…
Та коли ж на порозі з’явився Вадим разом із семирічним хлопчиком, який мав дуже переляканий вигляд, серце Тані раптом розтануло.
Як можна вигнати з дому дитину, яка ні в чому не винна?
— Давай знайомитися, — тихо промовила вона, взявши хлопчика за руку. — Як тебе звати?
— Костя, — майже пошепки відповів він і після цього наважився подивитися на Таню темно-карими очима, точно такими ж, як у Вадима.
Таня подумала, що тут і без будь-яких аналізів зрозуміло, що це син її чоловіка…
…Минуло двадцять років.
— Костику, коли ти познайомиш мене зі своєю Аліною? — запитала Таня у сина. — Я стільки про неї чула, що не можу дочекатися того дня, коли побачу її на власні очі?
— Мамо, я якраз збирався тобі сказати, що запросив Алінку до нас на ці вихідні. Хотів тебе з Ксюшею з нею познайомити. Вона ж приїде?
— На жаль, сказала, що малий захворів, тож сестри не буде. Вже два місяці не бачила ні її, ні онука. Добре, що хоч ти у мене є, — з любов’ю сказала Таня і обійняла сина.
Вона іноді згадувала, як влаштувала чоловікові сцену, коли дізналася про його позашлюбну дитину, як була проти того, щоб Костя жив з ними. І їй ставало соромно.
Зараз вона вважала Костю подарунком долі. Він ніколи не доставляв їм з Вадимом ніяких клопотів. Добре вчився, займався секцією з футболу. Без проблем вступив до університету на бюджет і отримував підвищену стипендію.
Коли у Вадима виявили серйозне захворювання, Костя швидко вивчив справу батька, щоб взяти все в свої руки.
Таню він називав мамою вже через місяць після того, як до них переїхав, а ставився до неї так, як і рідні сини не завжди ставляться до своїх матерів.
— Ось зараз одружишся, обзаведешся своєю родиною, а про мене забудеш!
— Мамо, ти ж знаєш, що завжди будеш для мене на першому місці. Я тобі вдячний… За все!
На весіллі Таня раз у раз крадькома витирала сльози. Їй приділяли багато уваги, на її честь виголошували тости і піднімали келихи.
Минув ще рік — і Таня вперше взяла на руки онуку — дочку Кості. Щастю матері не було меж.
Вона дивилася на дитину, зовсім не рідну їй по крові, але таку улюблену і бажану, яку їй подарував чудовий син, і думала: «Нерідних дітей не буває!»
