— Я не хочу танцювати під її противну дудку! — заявила Олеся чоловікові.
— Доведеться, — відповів Антон. — Або ти бачиш інший вихід? Я ні.
— Але це ж абсурд! Нісенітниця!
— Що ти хочеш від мене? — зітхнувши, запитав Антон. — Я не можу залізти в її голову і все там переставити так, як нам би хотілося.
— Я пішла збирати наші речі, — кам’яним голосом промовила Олеся. Всередині вона тремтіла від гніву.
— Леся. Зачекай, сядь. Тобі не можна так нервувати в твоєму стані, — сказав Антон, схопивши Олесю за руку і саджаючи на диван.
Вона присіла і тут же розплакалася, притулившись до плеча чоловіка.
— Ну годі тобі, ну не плач, — примовляв Антон, гладячи Лесю по голові, як маленьку. А потім дбайливо витер сльози з її щік і сказав: — Ми щось придумаємо. Обов’язково.
— Обіцяєш? — запитала Олеся.
— Обіцяю, — твердо відповів Антон, а сам подумав про те, що у нього зовсім немає ніяких ідей на цю тему.
Та й насправді, з його точки зору, проблема не варта й виїденого яйця. Однак дружина нервувала. А заради Олесі він був готовий на все…
…Антон і Олеся одружилися три роки тому, а до цього більше року зустрічалися. Жити молоді вирішили на зйомній квартирі.
До весілля Олеся жила з мамою в крихітній однокімнатній квартирі, а Антон знімав житло.
У них з матір’ю була давня домовленість, що як тільки Антон стане достатньо дорослим, щоб жити окремо, то він відразу виїде.
Софія Михайлівна — мама Антона, працювала у виші викладачем англійської мови, а також вдома і по скайпу теж вела уроки.
Учнів у неї була незліченна кількість, викладач вона була, що називається, від Бога, і її ім’я передавали з вуст в уста.
Вона готувала абітурієнтів до вступу до вишів, підтягувала відстаючих з англійської мови школярів і ще примудрялася періодично вести вебінари для бажаючих здобути більш поглиблені знання.
Вона була дуже діяльною жінкою, сидіти на місці не любила, а Антон…
Антон їй заважав. Трохи. Зовсім трішки.
— Сину. Ти ж розумієш, що коли ти надумаєш водити сюди своїх дівчат, то нам тут буде, м’яко кажучи, тісно?
Адже у нас двокімнатна квартира, а у мене учні, плюс онлайн-заняття, ти ж пам’ятаєш, що з цього року всі мої години перевели на дистанційне навчання?
Мені потрібна повна тиша, — посміхаючись, заявила якось Софія Михайлівна Антону.
— Виганяєш? — жартома образився син.
— Ні в якому разі, — парирувала Софія Михайлівна. — Просто трохи натякаю…
— Ага, тонкий натяк на важкі обставини, — посміхнувся Антон.
Він знав свою матір. І якщо вона завела таку розмову, навіть жартома, то потрібно було до неї прислухатися. І сприйняти серйозно. І він сприйняв.
Зняв квартиру і став жити окремо. На той момент йому було двадцять чотири роки, і він нещодавно закінчив університет.
А дівчат Антон поки додому не водив. Минущі захоплення були, але нічого серйозного до такої міри, щоб дійшло до знайомства з матір’ю.
А про сім’ю він мріяв. І тому, ледь закінчивши виш і влаштувавшись на роботу, він почав збирати гроші.
— Знімати і збирати буде, звичайно, важкувато… — міркував сам з собою Антон. — Але жити окремо, і правда, краще. Чому я раніше не думав про це? А подумав тільки, коли мати почала мені непрозоро на це натякати…
Через два роки він зустрів Олесю, а ще через рік вони одружилися. Приблизно в цей же час не стало бабусі Антона — мами Софії Михайлівни.
Її двокімнатну квартиру, що знаходилася в тому ж місті, мати Антона зачинила, оголосивши, що здавати, продавати і навіть ремонтувати її ніколи не буде.
— Це пам’ять про мою матусю, — пояснила вона. — І нехай все залишиться, як є, до дрібниць. Я не бідую до такої міри, щоб пускати туди квартирантів.
Це був би занадто варварський вчинок, адже від квартири тоді нічого не залишиться. А та обстановка мені дуже дорога. Вона нагадує мені про маму…
Обстановку в квартирі бабусі Антон добре пам’ятав, адже він часто відвідував бабусю.
— Знаєш, там, немов музей, — розповідав він якось Олесі. — Квартира двокімнатна. В одній кімнаті стоїть бабусин диван, на якому вона спала, телевізор і сервант.
А в іншій стоїть піаніно, якесь рідкісне, особливе і спеціальний стільчик. Пам’ятаю, років десять тому мати його десь замовляла, щоб подарувати бабусі на день народження.
На протилежній стіні висить величезна кількість фотографій з виступів, нагороджень, поїздок.
Бабуся у мене була не проста, досить відома в певних колах піаністка, а також викладач у консерваторії, лауреат багатьох конкурсів.
Виступала з концертами, багато подорожувала. І ось в тій кімнаті розташовані полиці з різними сувенірами, які привозила бабуся з поїздок.
А ще вона збирала статуетки. Якісь незвичайні, я в них не розбираюся, але бабуся заставила ними два величезні стелажі.
Прикраси (вона дуже любила самоцвіти і біжутерію) лежать в чотирьох великих скриньках, які стоять на трюмо.
Концертними сукнями доверху забита величезна шафа. На шафі коробки з капелюхами — бабуся теж їх дуже любила. На кухні колекція сільничок. І їх привозити з різних куточків світу дуже любила бабуся.
Коли я заходжу на кухню, у мене завжди виникає відчуття, що потрапляю в крихітну печерку, настільки всього багато, воно рясніє і виблискує з усіх боків.
Нічого не висить і не стоїть, хіба що на стелі цієї маленької кухоньки. На всіх вікнах горщики з квітами: герані, фіалки, на підлозі стоїть фікус, пальма…
Мати метушиться, поливає тепер. Частину, правда, до себе перевезла.
— Як все це поміщається в двокімнатці? — запитала Олеся, сплеснувши руками.
— Поміщається, — посміхнувся Антон. — Але там дійсно тісно.
Минав час. Квартира бабусі Антона, Павлини Павлівни (у неї було рідкісне ім’я, яким вона дуже пишалася) продовжувала стояти закритою.
Софія Михайлівна продовжувала займатися зі своїми студентами англійською мовою, правда додому запрошувати учнів перестала.
— Я почала втомлюватися, сину, — зізналася вона якось Антону. — Всіх грошей не заробиш. І треба колись відпочивати. Я вирішила трохи скоротити свою зайнятість.
— Правильно, мамо, — схвалив Антон. — А у нас новина. Здається, ти скоро станеш бабусею.
— Ну ось! — жартома обурилася Софія Михайлівна. — У бабусю мене перетворити вирішили. А я ще молода, між іншим!
— Бабуся — це не вік, а стан душі, — посміхаючись, відповів син.
Антон з матір’ю ще трохи поговорили і розійшлися. А Софія Михайлівна замислилася.
Вона думала весь вечір і ранок наступного дня, а в обід подзвонила синові.
— Ви це… важко вам з грошима буде, коли Олеся піде в декрет. Може, в бабусину квартиру поки переїдете? На свою ви ще не накопичили?
— Мамо, не треба, ми самі впораємося, — сказав Антон. — Крім того, до декрету ще два місяці.
— І все ж ти запитай Олесю, — наполягала Софія Михайлівна.
— Запитаю, — пообіцяв син.
Прийшовши з роботи, Антон розповів дружині про розмову з матір’ю.
— Це ж чудова ідея! — вигукнула Олеся. — Нам не доведеться платити за оренду житла, будемо тільки оплачувати комунальні платежі, стане легше.
— Так, але… Мати просила там нічого не змінювати. І ремонт не робити, — тихо промовив Антон, уважно дивлячись на дружину.
— Ми й не будемо робити ремонт. Нам поки що нема з чого. Ми ж збираємо гроші! — не зніяковіла Олеся.
— Ну не знаю… Щось мені якось не подобається ця ідея…
— Дурниці! Твоя мама дуже великодушна! Вона запропонувала нам допомогу, з чого б відмовлятися?
Олеся й Антон обговорювали пропозицію Софії Михайлівни весь вечір і все-таки вирішили спробувати переїхати, надто вже привабливою була пропозиція.
Мама Антона показала молодим полиці і шафи, якими можна було користуватися, і які вона звільнила для них.
Увімкнула холодильник, який весело загудів після довгого простою. Відкрила, перекритий про всяк випадок, газовий кран над старенькою плитою на кухні.
— Ось, діти, користуйтеся на здоров’я. Плита старенька, але робоча. А духовка — та взагалі чудова! Які мама в ній пиріжки пекла ммм…
Смакота! — промовила Софія Михайлівна і сумно зітхнула. — Диван свій можете ставити. Старий мамин я викинула ще пів року тому. Словом, обживайтеся.
Після того, як мама Антона поїхала, Олеся кинулася розкладати речі. Місця в шафі було замало — всього дві полиці.
Решта простору була зайнята речами Павлини Павлівни. Від них сильно пахло парфумами, солодкими, квітковими…
У ванній кімнаті на полицях стояли шампуні бабусі Антона, гель для душу, креми для обличчя і тіла.
Олеся прийшла туди з оберемком своїх кремів і шампунів, а також піною для гоління Антона і завмерла в нерішучості.
— Антоне, я, напевно, приберу все бабусине у великий пакет, — задумливо промовила вона. — Наше ж нікуди ставити.
А пакет під ванну покладу. Я ж не викидаю. Чуже все-таки, незручно якось…
— Прибирай, що ж робити, — знизав плечима Антон.
У кімнаті теж довелося трохи розібратися. І в шафі. І в коридорі. І на кухні.
Неможливо було розмістити всі речі, абсолютно не порушивши попередній порядок.
У якийсь момент Олеся все-таки засумнівалася і зателефонувала Софії Михайлівні, щоб запитати, куди краще прибрати улюблені Павлиною Павлівною статуетки.
— Я ж просила нічого не чіпати! — гнівно промовила мама Антона. — Нехай все стоїть там, де стояло! Не треба нічого прибирати.
Олеся розгубилася і, тихо вибачившись, перервала розмову.
— Я думала, «нічого не чіпати і не переробляти» стосується ремонту і перестановки меблів… — промовила вона, повернувшись до чоловіка, що стояв поруч.
Антон замислився. Він підозрював щось подібне. Тому й не хотів переїжджати.
Просто він сподівався, що у матері вистачить розсудливості не продовжувати наполягати на цьому питанні.
— Напевно, не варто переживати. Мати поступово звикне, що тут тепер живе не бабуся, і не буде згадувати, що де стояло, — нерішуче припустив він.
Мама Антона приїхала в гості без попередження в перший же вихідний.
Випивши на кухні чаю, який запропонувала Олеся, вона відразу заявила, що на полицях все стоїть не так, як стояло.
— А порцелянову цукорницю навіщо прибрали? І хлібницю з соняшниками? Мама її так любила! — сплеснула руками Софія Михайлівна.
— Мамо. Ми не користуємося хлібницею, — заявив Антон. — Вона займає занадто багато місця на столі, ось ми її і прибрали.
— Куди?
— На антресолі.
— Віник у кутку завжди стояв, де він?
— Ну, в шафі, під мийкою, — сказав Антон. Він уже почав дратуватися. — Де йому ще бути?
— Поверніть на місце! Ви чого розхазяйнувалися? Не забувайте, ви тут в гостях, — заявила Софія Михайлівна і зібралася додому. — Статуетки не чіпайте, віник на місце поверніть. Квіти не забувайте поливати. Прийду, перевірю.
Грюкнули вхідні двері, і почувся звук повороту в замку ключів Софії Михайлівни.
— Може, з’їдемо? — боязко запитала Олеся, яка мовчала весь час перебування свекрухи в квартирі. — Це ж неможливо…
— Дурниці! — рішуче заявив Антон. — Фіг з ним з віником. Ну його, нехай стоїть на своєму почесному місці! Ось!
Він дістав віник і поставив у кутку кухні.
— Так… Що там ще? Статуетки? Он вони. Стоять, ніхто їх не чіпає, кому вони потрібні? Квіти? Зараз поллємо!
— Обережно! Не лий так багато, — благала Олеся. — Твоя мама нас зі світу зживе, якщо згниє фіалка.
— Не згниє, — сказав Антон. — Ось побачиш, все буде нормально. Мати звикне і стане легше. Будемо поки підлаштовуватися.
Підлаштовуватися виходило погано. Софія Михайлівна раз у раз могла нагрянути з перевіркою.
То їй не подобався пил на піаніно, то здавалося, що серветка на комоді зовсім не так лежить.
То вони забували завести старовинний годинник, то дипломи з бабусиних конкурсів на стіні висіли криво, то бабусина улюблена чашка кудись загубилася.
— Та вона не загубилася, — сказала Олеся. — Ось вона! Я поставила її в шафку. На поличці мало місця. Там поміщаються тільки дві чашки: моя і Антона.
А чашка Павлини Павлівни не поміщається. Крім того, вона велика, порцелянова, я боюся її розбити.
— Ще чого не вистачало! — обурилась Софія Михайлівна. — Майно псувати. Тут, між іншим, багато всього цінного зберігається.
Мамині спогади — мемуари, які вона писала, історичні фотографії, листи, колекція записів з концертів. Піаніно теж рідкісне. Будьте обережні з речами. Адже я вам довіряю…
…— Антон, я більше так не можу! — заявила Олеся, щойно він повернувся додому з роботи.
Олеся була на восьмому місяці і вже перебувала у декреті.
— Що знову сталося? — запитав Антон, заздалегідь знаючи відповідь.
— Твоя мама… Вона знову приходила. Я запитала її, чи можна нам трохи пересунути шафу, щоб помістилося дитяче ліжечко.
А вона, знаєш, який скандал влаштувала?! Пів години говорила про те, що ми не шануємо пам’ять предків.
Що Павлина Павлівна була видатною людиною, а тепер її майно варварськи використовується людьми, які не мають уявлення про високе мистецтво і взагалі про культуру!
Натякала, що я занадто приземлена зі своєю професією і нічого не розумію, — ледь не плачучи сказала Олеся.
— Чим її не влаштувала твоя професія?
— Економіст на підприємстві, що виробляє крани, для неї звучить занадто банально і зовсім далеко від мистецтва. Так вона сказала, — ледь не плачучи відповіла Олеся.
— І чим її не влаштував твій крановий завод… — сказав Антон, роззуваючись і вдягаючи домашні капці.
— Я більше вислуховувати це не маю наміру. Все, — Олеся рішуче пішла збирати речі.
— Зачекай, Леся. У мене є деякі ідеї. Щодо вшанування пам’яті предків, — вимовив Антон і хитро підморгнув дружині…
…— Слухай, твоя бабуся і справді була чудовою піаністкою! Справжній віртуоз! — захоплено сказала Олеся, але, згадавши недавні слова матері Антона, одразу ж засмутилася: — Або як це правильно називається? Я ж «не розбираюся в мистецтві»…
— Ну-ну, не кажи так, — заспокоїв її чоловік.
У кімнаті, де стояло піаніно, зберігалися записи виступів Павлини Павлівни. І вони з Антоном щойно прослухали кілька композицій у виконанні бабусі. А в письмовому столі лежав рукопис бабусиних мемуарів.
— Думаєш, вийде? — запитала Олеся.
— Обов’язково! — відповів Антон. — Я все дізнався, навів деякі довідки. З завтрашнього дня я цим займуся. Не переживай.
Антон поцілував Олесю в маківку і став дбайливо складати бабусин рукопис у велику папку. Павліна Павлівна писала ручкою, по-старому. Так їй більше подобалося….
Коли наступного разу Софія Михайлівна навідалася з перевіркою і почала, як завжди, чіплятися до того, що все не так стоїть і висить, Антон заявив:
— Мамо! Так не шанують пам’ять предків! Те, що ти на честь бабусі вирішила залишити в квартирі все недоторканим, аж до чашок, ложок і серветок, похвально, але це зовсім не вшанування бабусиного таланту.
Я придумав дещо краще. Я їздив до видавництва. Бабусин рукопис готові надрукувати! Потрібно тільки перевести його в електронний вигляд. Але цим я займуся сам. Уявляєш, вийде книга бабусиних спогадів!
Софія Михайлівна застигла на місці, перетравлюючи почуте. Вона й сама думала про те, щоб зайнятися цим, але все якось не було часу, та й не наважувалася вона…
— У книзі буде кольорова вкладка з фотографіями. Так сказала редактор, — гордо продовжив Антон. — Нам пощастило.
Вона виявилася шанувальницею фортепіанної музики і відразу ж зацікавилася бабусиним рукописом. І це ще не все.
Я ходив до нашого краєзнавчого музею. Якщо ти згодна, то вони готові прийняти в дар деякі бабусині речі і оформити стенд, повністю присвячений їй.
Адже вона почесний громадянин нашого міста. Ось!
— Ну, сину, ти здивував мене, — заявила Софія Михайлівна, заплакавши. — Справді, це було б чудово! Наша бабуся була рідкісним талантом, її ім’я не повинно бути забуте.
Антон сяяв, як начищений самовар, Олеся посміхалася, а Софія Михайлівна розчулилася.
Вона, витираючи сльози, що набігали на очі, згадувала матір і думала про те, що та була б рада такій увазі…
…— Статуетки в коробку складемо! Стелажі розберемо, і дитяче ліжечко якраз сюди поміститься.
Антон, давай допомагай! Олеся, обережно, не нахиляйся, тобі шкідливо, до пологів залишилося два тижні, — командувала Софія Михайлівна.
Вона сама замовила дуже гарне дитяче ліжечко і зараз, після того, як його привезли в розібраному вигляді і залишили в коридорі, весело керувала процесом перестановки.
Олеся і Антон тільки дивувалися метаморфозам, що сталися із Софією Михайлівною.
Вранці в суботу мати зателефонувала і повідомила, що скоро приїде (дивно було вже те, що вона раніше ніколи не попереджала про це) і що у неї є сюрприз.
Софія Михайлівна приїхала і привезла з собою кілька складених картонних коробок. Робота закипіла.
Вона ганяла Антона, бігала сама з ганчіркою, а Олесю, яка раз у раз поривалася допомогти, постійно садила на диван.
— Відпочивай, дівчинко, ми самі, — примовляла Софія Михайлівна.
Через кілька годин квартиру стало не впізнати.
Всі статуетки і бабусині сувеніри з кімнат і кухні були дбайливо упаковані в коробки і заховані на антресолі, з яких попередньо було прибрано різний мотлох.
— Ось! І все чудово помістилося! — заявила Софія Михайлівна, задоволена своєю роботою. — Пальму і фікус виставимо на продаж. Буде просторіше.
Коли з’явиться малюк, йому буде потрібно багато місця. Діти ростуть швидко.
Не встигнеш озирнутися, поповзе, потім побіжить. Почне все чіпати, відкривати, діставати.
— Ну, до того часу ми, напевно, свою квартиру купимо, — задумливо вимовив Антон, почухавши потилицю.
— Це ви як хочете. А можете і тут жити, я не проти, — сказала Софія Михайлівна і присіла на стільчик. — Гаразд. Побіжу я. У мене ще сьогодні учні прийдуть. Цілих двоє.
— Мамо! Ти ж ніби казала, що перестала брати учнів додому, — сказав Антон.
— Та передумала я. Стала знову брати. Гроші зайвими ніколи не будуть. Онук народиться, допомагатиму, — сказала Софія Михайлівна.
— Дякую тобі, мамо, — вимовив Антон.
— Це я вам дякую, діти. І… вибачте мене.
Олеся дивилася на свекруху і думала про те, що вона добра і хороша. Просто їй було важко пережити втрату дорогої людини: своєї матері.
Зате тепер пам’ять Павлини Павлівни, завдяки книзі і музею, будуть шанувати багато людей і це зовсім не те, що правильно розставлені в її будинку статуетки.
І добре, що Софія Михайлівна це зрозуміла.
