– Як вам сказати, – лікар звернувся до Ірини, виходячи з кімнати хворого, – Старість, знаєте. 89 років – солідний вік…
– То чого нам чекати, лікарю? – донька хворого старого, Ірина, зі хвилюванням подивилася на лікаря.
– Чесно кажучи, я б не сподівався на одужання, будьте готові до будь-якого результату. Всього доброго. –
Лікар вийшов з дому, залишивши Іру в замішанні.
Дідусеві Степану Андрійовичу ось-ось мало виповнитися дев’яносто. Усе життя він працював не покладаючи рук і заробив непоганий статок.
Одна квартира, де вони з дружиною, нині покійною, жили останні п’ятнадцять років, коштувала великих грошей: центр міста, зручна транспортна розв’язка, розвинена інфраструктура…
Степан Андрійович до останнього сам водив свій позашляховик, їздив на дачу, яку збудував своїми руками й де його велика родина збиралася на свята та вихідні.
За останні два місяці, ще недавно бадьорий, дід помітно здав.
А три дні тому він зліг і не вставав. Його діти – донька Ірина й син Тарас серйозно занепокоїлися.
– От чому вірити? – зітхала Ірина, сидячи в себе на кухні з чоловіком, Остапом, – Лікарі зараз пішли – ніхто нічого не знає. Сказав би одразу – скільки батько ще проживе. А то п’ятдесят на п’ятдесят.
– Авжеж, якийсь дивний лікар. Жодної конкретики.
– Цікаво, залишить він заповіт чи ні?
– Ну, це твій батько, ти маєш знати, що в нього на думці, – знизав плечима Остап.
– А якщо не залишить, як ділитимемо все? Квартира, дача, машина. Грошей на рахунку, напевно, неміряно. І хто ховатиме його? У нас немає таких заощаджень, які можна ось так, у землю покласти.
– Мені б машину його, – мрійливо прикривши очі, видав чоловік. – Усе життя про таку мріяв.
– Знайшов би собі нормальну роботу, а не цим продавцем телефонів, заробляв би нормальні гроші, давно б купив уже собі таку ж! – огризнулася Ірина.
– Не продавцем, а менеджером, – заперечив Остап.
– Та невелика різниця, – відмахнулася Ірина.
У цей самий час на іншому кінці міста точилися гарячі дебати щодо спадщини в родині Тараса.
– Ірка ж нахабна, як лисиця! Ти ледь відвернувся, а вона вже собі й квартиру, й дачу відіжме, – непокоїлася дружина Тараса, Тамара.
– Ну не такий вже я й дурень, щоб так надовго відвертатися, – усміхнувся чоловік, – Головне, щоб її Остапчик машину в мене не повів з-під носа.
– Та нащо мені твоя машина? – не вгамовувалася дружина. – Там квартира цілий статок коштує! От навіщо старому така величезна хата одному? Взяв би та й помінявся з нами.
– Ну ти розкатала губу! – чоловік подивився на неї з подивом,
– Якщо вже на те пішло, він з Іркою б скоріше помінявся – у них же однокімнатна й троє дітей. А ми ще, вважайте, в хоромах живемо. У двокімнатній і з одним нащадком.
До речі, де він у нас? Зранку його не бачив.
– Та, швендяє десь. Канікули ж. Ох, не дай Боже, знову якусь гидоту наб’є собі. Вже весь, як дурень, розмальований ходить! А ти?! Батько називається!
Не міг йому після першого тату мізки вправити? – голосила Тамара. – І в ніс кільце засунув. У нас у селі биків за такі кільця в носі водили. Тьху!
– А ти що, не мати? Теж могла б підзатильника дати, – не залишився в боргу Тарас.
– Привіт, батьки, про що цвірінькаєте? – на кухню увійшов Денис, син-неформал, не помічений батьками через сварку.
Гладко виголену потилицю прикрашало татуювання дракона, що тримав його голову в кігтистих лапах.
Голова дракона заходила на лоб, ікла звисали над бровами, тулуб йшов униз по шиї на спину й закінчувався хвостом біля куприка.
Кільце в носі, тунелі у вухах, пірсинг на язиці.
Весь його вигляд жахав батьків, але вони вже нічого не могли з цим поробити.
– Та ось, дід на прощальному одрі лежить, – батько швидко змінив тему.
– Ого, недавно тільки з ним на рибалку ганяли – живчиком ще був, – здивувався Денис. – А що каже лікар?
– Лікарі зараз, як ворожки – ніхто нічого толком не може сказати. Каже – п’ятдесят на п’ятдесят. Але мені здається, це він просто заспокоює нас. Насправді, сказав же – готуйтеся до гіршого.
– Кепські справи! Шкода діда! – засмутився внук.
– Ми ось із татом думаємо, як ділитимемо все? Ірка з Остапом спритні, приберуть усе до рук, і пискнути не встигнемо, – Тамара подивилася на сина. – Ти ж хотів дідові спінінги?
– Ви чого? – очманіло витріщився син на батьків, – Дід же ще живий! Які спінінги?!
– Ну, сьогодні живий, завтра – хто знає… – Тамара підперла щоку рукою й мрійливо втупилася у вікно.
– Ви б хоч сходили до нього, чи що? – Денис похитав головою й пішов до своєї кімнати.
– Точно, треба сходити до батька, – спохопився Тарас, – Розвідати там, як та що.
Але не тільки вони вирішили вирушити до вмираючого.
Біля дверей до квартири Степана Андрійовича вони зіткнулися з Іриною та Остапом.
– Ви що тут робите? – хором вигукнули всі, підозріло витріщившись один на одного.
– Ми тата прийшли провідати, – пирхнула Ірина.
– Так і ми тут з того ж приводу, – Тарас відсунув плечем Остапа й відчинив двері до квартири своїм ключем.
З учорашнього дня в квартирі, крім лікаря та Ірини, ніхто не бував. Дід лежав на ліжку й хрипів.
– Води! – побачивши тих, хто ввійшов, він прохрипів ледь чутно.
– Зовсім поганий, – похитала головою Тамара, поки Тарас ходив на кухню за водою.
– Степане Андрійовичу, ми тут вам (розповідь спеціально для сайту – цей день) вітамінів принесли, – Остап виклав на тумбочку біля ліжка апельсини та яблука.
– А ми соку принесли, – дістала з пакета коробку томатного соку Тамара.
– Тату, ти, випадково, заповіту не складав? Кому квартира твоя дістанеться? – Ірина підсіла до батька ближче й чекала, коли той нап’ється.
– Так, так, – підхопив син Тарас, – і дача з машиною!
– А ще ти грошей залишиш на похорон? – зніяковіло запитала Ірина. – А то в нас усе розплановано, зайвих грошей немає.
Степан Андрійович відкинувся на подушку й заплющив очі.
Так він пролежав хвилин п’ятнадцять.
– Заснув, чи що? – нахилилася Тамара над старим. – Точно, заснув! Пішли, Тарасе, чого тут висиджувати. Він, може, до ранку спатиме.
Тарас пішов на вихід, Тамара рушила слідом.
– А вам що, особливе запрошення треба? – гаркнув Тарас, – Спить батько, нічого його турбувати.
Ірина та Остап неохоче вийшли слідом.
– Діду, діду, – Денис навшпиньках увійшов до кімнати діда. Він увечері тихенько забрав ключі в батька від дідової квартири й вирішив сам провідати старого.
– Дениску, це ти чи що? – слабкий голос діда долинув з ліжка.
– Ага, я! Ти як? – Денис узяв яблуко з тумбочки, підкинув його, зловив і відкусив, – Капець! Це що, предки тобі принесли? Ще б горіхів притягли, з твоїми-то зубами.
– Ну, приходили тут усією гурьбою… – гірко усміхнувся дід, – Соку хочеш? Он стоїть, я такого все одно не п’ю – печія від нього.
– Ща, діду, почекай, – Денис метнувся на кухню, зазирнув у холодильник.
Зморщений шматок ковбаси, вкритий пліснявою хліб у пакеті, пляшка простроченого кефіру сиротливо жили на полицях порожнього холодильника.
Хлопчина здригнувся. Йому стало тоскно й сумно.
У морозилці внук знайшов заморожену курку. В овочевому ящику вижила пара картоплин, морквина й цибулина.
– Діду, живемо! Ти щелепами рухати можеш? – повернувшись з кухні, радісно підсів до діда Денис.
– А чого ними вхолосту рухати? – слабо усміхнувся дід.
– Не бійся, щас організую! – внук знову зник на кухні й чимось загримів.
За хвилину він повернувся.
– Діду, а тобі лікар що виписав? В аптеку метнутися кабанчиком можу!
– Та нічого, – пирхнув Степан Андрійович, – Від старості ліків немає, на жаль.
– Гаразд, діду, розберемося! Ти мені, до речі, місце своє коронне ще не показав на затоні, де щуки водяться! – підморгнув Денис і знову зник на кухні.
За годину він приніс до кімнати тарілку з супом.
– Діду, піднімайся, годі відлежуватися! – він поставив тарілку на тумбочку й допоміг дідові сісти.
– Ого, супчик! – потер руки дід, – Значить, з вашим поколінням ще не все втрачено? А пахне ж як! Баба твоя покійна так само готувала!
Степан Андрійович їв, обпікаючись і нахвалюючи, а по (розповідь спеціально для сайту – цей день) глибоких зморшках текли сльози.
Але Денис цього не бачив, він оглядав кімнату, думаючи, як ще допомогти дідові піднятися на ноги.
– Слухай, – внук побачив на полиці шафи платівки, – А давай тобі музику ввімкнемо?!
Кажуть – музика піднімає дух. О, тут у тебе Моцарт і Вівальді. А може, тобі рок увімкнути?
– Ні, не треба, я вже краще класику, – засміявся ситий і задоволений дід.
З того дня Денис став забігати до діда, годувати його, помаленьку наводити чистоту, вмикати йому музику.
Діти Степана Андрійовича теж заходили, приносили яблука, апельсини та томатний сік. А він зустрічав їх лежачи, з умираючим виглядом.
Ніхто з них не спромігся навіть зазирнути в холодильник і поцікавитися, чи потрібно йому щось. Якби не внук – помер би дідусь не від старості, а від голоду…
І все-таки старість – це ще не вирок, особливо якщо жага до життя велика, а ще, якщо обіцяв внукові показати таємне місце, де водяться щуки.
Степан Андрійович потихеньку став підніматися й намотувати кола по квартирі.
Потім Денис став виводити його на вулицю, а там і ювілей настав.
– Збирайся, – зателефонував дід внукові перед своїм ювілеєм, – поїдемо на затон. Покерувати навіть дам!
– А як же інші? – здивувався Денис.
«Інших для мене немає. Є тільки розмальований хлопчак з діркою у вусі й кільцем у носі, який повернув мені віру в людей», – підписуючи новий заповіт у нотаріуса, подумав дід Степан і витер старечу сльозу.
Дідусь прожив ще два роки. Денис переїхав до нього.
Вони з внуком часто вибиралися на природу, і останні роки життя Степан Андрійович почувався потрібним попри все.
А Ірина й Тарас самоусунулися, бачачи, що дід ожив й чудово існує без них…
Але головний сюрприз – новий заповіт чекав їх попереду.
Як же добре, що Денису якраз виповнилося 18 років. І не важливо як він виглядає, головне – що всередині!
