Аромат смаженої картоплі з цибулею заповнював кухню старої квартири.
Галина механічно помішувала вміст сковорідки, дивлячись в одну точку. Шоста година вечора, а Сергія все ще немає.
«Знову на рибалці затримався?» – подумки посміхнулася вона, хоча очі залишалися вологими.
Тридцять п’ять років шлюбу, а тепер це.
Вхідні двері скрипнули. Галина поспішно витерла очі кухонним рушником і випрямила спину.
– Вже вдома? – недбало запитав Сергій, проходячи на кухню. Від нього пахло не рибою, а терпкими жіночими парфумами.
– А де мені ще бути о шостій вечора, Сергію? – Галина поставила тарілку перед чоловіком. – У мене, на відміну від деяких, немає хобі, які забирають весь вільний час.
Сергій демонстративно закотив очі:
– Починається… Може, досить вже? Не чіпляйся до кожної дрібниці.
– Дрібниця? – Галина різко опустила виделку. – Я знаю про Ірину.
Ім’я впало між ними як камінь. Сергій на мить завмер, але швидко взяв себе в руки.
– І що з того? – він знизав плечима, продовжуючи жувати. – Ми дорослі люди, Галю. Так буває.
– Так буває? – вона відчула, як щоки починають горіти. – Тридцять п’ять років шлюбу, і «так буває»?
– Не драматизуй, – Сергій відсунув тарілку. – Іра просто… освіжає. З нею я відчуваю себе живим. Але це не означає, що я збираюся кидати сім’ю.
Галина дивилася на цю чужу людину, свого чоловіка, і не впізнавала його.
– Тобто ти плануєш сидіти на двох стільцях?
– Чому відразу так? – Сергій скривився. – Просто не бачу сенсу руйнувати усталений побут. Ми з тобою давно вже… ну, ти розумієш. Як сусіди.
– Сусіди, – луною повторила Галина.
Тієї ночі вона не заснула. У голові крутилися уривки спогадів: молодість, народження сина, підтримка кар’єри чоловіка, нескінченні домашні клопоти.
Поки Сергій мирно хропів поруч, вона прийняла рішення.
Вранці він виявив на столі записку: «Поїхала на вихідні до Андрія. Не дзвони».
Сергій хмикнув. Надується, заспокоїться і повернеться – так було завжди.
У малій квартирі сина Галина нарешті змогла виплакатися. Андрій, її тридцятитрирічний захисник, стиснув кулаки, почувши про батьківські пригоди.
– Як він міг, мамо? Стільки років!
– Так буває, – гірко посміхнулася Галина, згадуючи слова чоловіка. – Він правий в одному – ми дійсно стали як сусіди.
– І що тепер? – Андрій присів поруч.
– А тепер, синку, настав час показати характер. – Галина відкрила сумку і дістала папку з документами. – Пам’ятаєш, рік тому мої мама з татом оформили на мене дарчу на нашу квартиру?
– Звичайно, – кивнув Андрій. – Дідусь тоді сказав, що хоче забезпечити твою старість.
– Сергій про це не знає, – тихо зізналася Галина. – Він звик вважати квартиру нашою спільною. Колись я сама так думала… Але тепер…
Андрій нахилився вперед:
– Мамо, що ти задумала?
Коли в понеділок Галина повернулася додому, то відразу відчула, що щось не так.
А потім… Дві чашки в раковині, жіноча шпилька під диваном, незнайоме довге волосся на подушці. Значить, Сергій не втрачав часу.
– Привіт, – Сергій вийшов з ванної, натягнуто посміхаючись. – Як поїздка?
– Чудово, – спокійно відповіла Галина. – У мене для тебе сюрприз. Сергію, давай сьогодні ввечері поговоримо по-сімейному? Я приготую твій улюблений пиріг.
Сергій помітно розслабився:
– Звичайно, Галю. Я думав, ти все ще сердишся.
– Що ти, – посміхнулася вона, дістаючи борошно з шафи. – Як ти сказав – ми дорослі люди.
Увечері на столі стояв яблучний пиріг, Сергій розслаблено пив чай, коли у двері подзвонили.
– Це Андрій, – пояснила Галина. – Я запросила сина на нашу розмову.
Сергій напружився. Тільки сімейного суду йому не вистачало.
– Мамо, тату, – Андрій обійняв матір і сухо кивнув батькові.
– Сергію, – Галина сіла навпроти чоловіка. – Я багато думала про нашу розмову. Про те, що ми сусіди…
– Галино, може не при синові? – скривився Сергій.
– Саме при синові, – твердо сказала Галина, випрямляючись у кріслі. – І саме зараз. Він має право знати, що відбувається між його батьками.
Сергій кинув незатишний погляд на Андрія, який стояв біля стіни, схрестивши руки на грудях. М’яз на щоці сина помітно тремтів – поганий знак.
– Ця розмова повинна залишитися між нами, – спробував наполягти Сергій. – Сімейні справи…
– Які тепер сімейні справи, тату? – різко перебив Андрій. – Після того, як ти привів коханку в ліжко матері?
Галина бачила, як чоловік здригнувся. Невже думав, що вони не помітять? Шпилька під диваном, довге русяве волосся на подушці, дві чашки в раковині – хіба це не очевидно?
– Не перебільшуй, – поморщився Сергій, відводячи очі. – Ірина просто заходила на чай. У нас ділові стосунки.
– Ділові? – Галина відчула, як всередині піднімається хвиля гніву, яку вона стримувала всі ці дні. – Сергію, ти мене за дурепу тримаєш? У нашому ліжку від неї залишилося більше слідів, ніж від тебе за весь минулий місяць!
Андрій сіпнувся, немов від удару:
– Мамо, позбав мене подробиць, будь ласка…
Сергій почервонів:
– Та що ви на мене накинулися? Подумаєш, людина помилилася! А хто мені молодість поверне? Поки всі мої приятелі з молодими жінками відпочивають на курортах, я повинен безвилазно сидіти вдома і дивитися з Галею серіали?
Галина дивилася на цю людину – свого чоловіка, батька її дитини – і не впізнавала його. Коли цей надійний, турботливий Сергій перетворився на примхливого егоїста? Або він завжди був таким, просто вона не хотіла помічати?
– Значить, я винна в тому, що постаріла разом з тобою? – тихо запитала вона….
– Я цього не казав, – поморщився чоловік. – Просто… життя проходить, розумієш? Хочеться ще чогось відчути, поки не пізно.
– І для цих «почуттів» обов’язково потрібно принижувати людину, яка віддала тобі тридцять п’ять років життя? – Галина повільно відкрила папку з документами, яку весь цей час тримала на колінах.
– Що це? – насторожено запитав Сергій, дивлячись, як дружина розкладає папери.
– Це, дорогенький, документи на нашу квартиру, – Галина акуратно розгладила долонею свідоцтво про власність. – Пам’ятаєш, рік тому мої батьки переписали її на мене?
Сергій нахмурився:
– І що з того? Вона все одно спільна, ми в шлюбі.
– Ні, – Галина вперше за всю розмову посміхнулася. – Дарування – це не спільно нажите майно. Квартира належить тільки мені. Особисто і одноосібно.
Зависла важка пауза. Андрій переводив погляд з матері на батька, явно вражений її спокоєм.
– Ти… ти хочеш мене вигнати? – Сергій зблід, до нього нарешті дійшло, до чого хилить дружина.
– Вигнати? Яке грубе слово, – Галина похитала головою. – Я хочу розпоряджатися своєю власністю так, як вважаю за потрібне. І не бажаю, щоб у моїй квартирі відбувалися… зустрічі зі сторонніми жінками.
– Це шантаж! – Сергій грюкнув кулаком по столу, чашки підстрибнули. – Ти не маєш права!
– Має, тату, – втрутився Андрій. – Я консультувався з юристом. Мама може виселити будь-яку людину зі своєї власності. Навіть чоловіка.
– І ти проти батька йдеш? – Сергій обернувся до сина, його обличчя спотворилося від злості й образи.
– Я не проти тебе, – спокійно відповів Андрій. – Я за справедливість. І за маму, яку ти образив.
– Значить, обставила мене з усіх боків? – Сергій повернув увагу до Галини, його голос тремтів від погано стримуваної люті. – Думаєш, папірець тобі допоможе? А я візьму і все одно залишуся! Суди будуть роками тягнутися!
– Чому відразу суди? – Галина зітхнула. – Ми ж цивілізовані люди, Сергію. Я даю тобі тиждень, щоб зібрати речі і знайти інше житло. Можеш жити на дачі, зрештою. Вона у спільній власності, я претендувати не буду.
– Тиждень?! – Сергій підхопився, його обличчя вкрилося червоними плямами. – Ти в своєму розумі? Де я знайду житло за тиждень?
– У своєї Ірини, – спокійно відповіла Галина. – Якщо вже вона так «освіжає» твоє життя – нехай освіжить і твій побут. Або ти думав, що будеш тихо ходити до неї на побачення, а дах над головою так і залишиться моєю турботою?
– Ти відьма, – процідив Сергій. – Ти все це спланувала! Ти стежила за мною!
– Ні, Сергію, – Галина похитала головою. – Це ти все зіпсував сам. А я просто відкрила очі і перестала бути зручною ганчіркою.
– Тату, давай без образ, – застережливо зауважив Андрій, роблячи крок до столу. – Ти ж не думав, що зрада пройде без наслідків?
– А ти звідки знаєш, розумнику? – огризнувся Сергій. – Сам без гріха?
– А я тут до чого? – похитав головою Андрій. – Ми про твої вчинки говоримо.
– Досить, – Галина підняла руку. – Сергію, рішення прийнято. Або ти з’їжджаєш по-доброму протягом тижня, або я звертаюся до юристів. У будь-якому випадку, в цій квартирі тобі більше немає місця.
– А якщо я відмовлюся йти? – Сергій схрестив руки на грудях, вигляд у нього був зухвалий.
– Тоді я викличу поліцію, – спокійно парирувала Галина. – Зрештою, документи на руках. Ми можемо зробити це по-доброму або перетворити на війну, але результат буде один.
В очах Сергія промайнула розгубленість – він не очікував такої твердості від дружини, яка всі ці роки поступалася йому в усьому.
Галина розуміла: чоловік думав, що і цього разу вона проковтне образу і змириться. Але щось зламалося в ній після тих днів у сина, щось назавжди змінилося. Немов всередині лопнула натягнута до межі струна покірності.
– Сім’я – це не тільки любов, Сергію, – тихо сказала Галина. – Це ще й відповідальність. І повага. Усього цього ти позбавив мене, коли вирішив привести іншу жінку в наше ліжко. У нашому віці важко все починати спочатку… але очевидно, доведеться.
– Ти пошкодуєш, – голос Сергія звучав глухо. – Коли залишишся зовсім одна і нікому не будеш потрібна – пошкодуєш.
– Ні, тату, – втрутився Андрій. – Це ти пошкодуєш. Коли зрозумієш, що проміняв справжню сім’ю на швидкоплинне захоплення. Мама не буде одна – у неї є я. А ось ти…
Сергій підвівся і, не кажучи більше ні слова, важко попрямував до спальні.
Грюкнули двері. Галина видихнула – вона й не помітила, що весь цей час практично не дихала.
– Ти як, мамо? – Андрій присів поруч, обійняв її за плечі.
– Переживу, – вона слабо посміхнулася. – Просто… дивно. Немов розлучилася не з чоловіком, а з частиною себе.
– Тобі страшно? – тихо запитав син.
– Так, – чесно зізналася Галина. – Але знаєш, що ще страшніше? Продовжувати жити з людиною, яка тебе не поважає.
Наступний тиждень перетворився на справжнє випробування нервів.
Сергій перейшов від погроз до благань, обіцяв виправитися, порвати з Іриною… Але Галина залишалася непохитною.
– Не вірю я тобі, Сергію, – хитала вона головою. – Занадто пізно схаменувся. І справа навіть не в Ірині – справа в тобі, в твоєму ставленні. Ти в глибині душі вважаєш, що можеш робити все, що заманеться, а я повинна це терпіти. Такий шлюб мені не потрібен.
На п’ятий день Сергій почав збирати речі. Мовчки складав сорочки, штани, незграбно запихав їх у стару валізу.
Галина спостерігала за ним з дверного отвору – дивне видовище.
Речі, які вона стільки років прала і прасувала, залишали цей будинок разом з людиною, з якою вона прожила більшу частину життя.
– На дачу поїду, – буркнув Сергій, не дивлячись на дружину. – Благо, травень вже, не замерзну.
– Може, до Ірини все-таки? – запитала Галина.
– Вона мене не кличе, – несподівано зізнався Сергій. – Каже, що не готова до спільного життя. Що їй потрібна свобода.
– Як цікаво, – Галина не втрималася від іронії. – І ти вирішив, що можна повернутися на запасний аеродром?
– Я не це мав на увазі! – спалахнув Сергій. – Просто… я все ще вважаю нас сім’єю, незважаючи ні на що.
– А я вже ні, – похитала головою Галина.
У день його від’їзду йшов дощ.
– Може, все-таки передумаєш? – запитав він, і Галина з подивом почула в його голосі непідробну надію.
– Ні, – вона похитала головою.
– І що тепер? Розлучатися будемо?
– А є сенс зберігати формальності? – Але поспішати не буду. Поживемо окремо, подивимося…
– Я кохаю тебе, Галю, – сказав Сергій. – Незважаючи ні на що. Ти – частина мого життя.
– А ти був моїм життям, – відповіла вона. – І подивися, що від нього залишилося.
Коли за Сергієм зачинилися двері, Галина повільно опустилася на лавку в передпокої.
Дивно, але сліз не було – тільки спустошення і якась дзвінка порожнеча всередині.
Шістдесят два роки, і ось вона знову одна. Ким вона тепер буде? Чим заповнить дні?
Перші тижні після від’їзду Сергія здавалися нескінченними. Галина прокидалася вночі в порожньому ліжку, прислухаючись до оглушливої тиші.
Тіло за інерцією шукало звичне тепло поруч, хоча розум уже прийняв самотність.
Через місяць він подзвонив:
– Галю, я помилився… Може, поговоримо? З Іркою все скінчено.
– Про що говорити? – спокійно відповіла вона. – Ти зраджував мене чотири місяці, поки я доглядала за… та не важливо за ким. Це не помилка. Це вибір.
Одного разу Андрій привів із собою приємну жінку років сорока.
– Мамо, це Олена, ландшафтний дизайнер. Вона допоможе тобі з садом.
– З яким садом?
– Я викупив батьківську дачу, – посміхнувся син. – Тепер вона твоя. Ти все життя мріяла про власний сад.
До кінця літа ділянка змінилася: цвіли троянди і гортензії, дзюрчав фонтанчик, в тіні яблуні з’явилася затишна альтанка.
Галина часто сиділа там, спостерігаючи захід сонця і відчуваючи дивовижне заспокоєння.
– Ви так добре виглядаєте! – зауважила сусідка. – Прямо світитеся вся!
– Це свобода, – посміхнулася Галина.
У шістдесят два роки Галина Сергіївна відкрила важливу істину: любов до себе – найцінніший скарб у житті жінки.
