– Оля, донечко, я тебе прошу, – мама присіла біля Олі навпочіпки, – нам потрібно тут пожити, трохи, скоро все закінчиться, і ми знову поїдемо в місто, ну?
Дівчинка мовчки дивилася на маму.
– Оля, ти чуєш мене? Розумієш? – мама потрясла Ольгу.
– Так чую, мамо…
– А чому мовчиш? – Мама нервувала, Оля це бачила.
– Я не мовчала, мамо, я думала.
– Думала вона. Дивись, дивись, скільки тут книг, Олька… Ой, як я в дитинстві любила їх читати…
– Мамочко… а нам довго тут жити доведеться?
– Не знаю, доня, поки треба пожити.
Оля розуміла все, що сталося з ними, з їхньою родиною. Мама даремно думала, що Оля маленька і нічого не розуміє.
– Оль, тітка Катя буде відвідувати тебе, я буду готувати на весь день, вранці буду їхати, а ввечері приїжджати.
А вихідні ми будемо з тобою разом, будемо ходити на річку купатися…
Мама закрила обличчя руками.
– Вибач, вибач мене…
– Мамочко, не плач, не треба. Я знаю, що тато кинув нас, я знаю, що нам з тобою треба якось виживати.
І ти вважала найкращим варіантом переїхати в цей бабусин будиночок. А квартиру здати чужим людям.
Я все знаю, мамо… Я буду слухняною, я тобі обіцяю, я буду чекати на тебе і читати книги.
До того ж тітка Катя за мною догляне. Ми впораємося, мамо… А восени я піду до школи. Мамо… а тут є школа?
– Ні, дитинко, тут колись була школа, але тепер її немає. Але восени, я тобі обіцяю, ми повернемося в свою квартиру. Це тимчасово, поки я зараз знайду нормальну роботу.
А квартиру я здала до серпня, нам з тобою якраз вистачить часу, потім зробимо там ремонт і заживемо. Все буде добре, Олечка…
– Я знаю, мамо…
Цього вечора мама з Олею довго сиділи на ганку їхнього маленького будиночка, і мама розповідала про своє дитинство, яка у неї була хороша бабуся.
– Мамо, а у тебе була …мама?
– Була, – зітхнула жінка, – вона і зараз є, просто… я їй не потрібна.
– Як це? Як не потрібна.
– Ну ось так, маленька. Вона народила мене рано, з батьком щось не склалося у них. Він поїхав в інше місто, там завів нову сім’ю.
Мама пожила так трохи, а потім привезла мене до бабусі Соні. А сама поїхала в місто, шукати щастя…
– І… вона знайшла… щастя?
– Щастя знайшла, донечко, а от про мене геть забула. Вийшла заміж, народила двох дітей, а я… Мене тільки з днем народження вітала, ну і зі святами.
Знаєш, я зараз згадала, вона приїжджала, щось там у неї хтось із дітей захворів, і вона привозила їх, ну там… природа, чисте повітря.
Вона їм навіть не розповідала про мене, вони не знали, що я рідна сестра.
Бабуся сказала їй, що у мене скоро випускний, і щоб вона купила мені сукню…
А вона, вона почала кричати на бабусю, говорити, що бабуся безсердечна, у неї ось… дитина хвора, а бабуся про якісь сукні…
– Зоя, – обурилася бабуся, – Соня твоя дитина теж, як ти так можеш.
– Здорова кобила, – процідила вона крізь зуби, – нехай сама заробить собі на сукню.
Бабуся тоді розсердилася і вигнала її…
– Мамочко, ти жодного разу не назвала її мамою, тільки “вона”.
– Я знаю, вибач, доню… я не можу називати її мамою, адже мамою для мене була моя бабуся Соня.
– Тебе на честь бабусі назвали Сонею, так, мамо?
– Мабуть, так. На честь бабусі.
– Ти її любила, мамо?
– Кого, Оля?
– Бабусю Соню.
– Дуже, дуже, дуже любила! Коли її не стало, у мене ніби світ розвалився… Знаєш, я ж Зою… ну матір, теж любила.
Любила і чекала, коли вона приїде до мене. Кожного дня народження, кожного свята я чекала її.
Коли хворіла, на перше вересня, коли не стало бабусі… я чекала її.
Вона не змогла приїхати, у її чоловіка, у матері, був ювілей. Вона приїхала потім, поплакала. Веліла збиратися, я ж була неповнолітня.
Я думала, що мама візьме мене до себе, але ні, вона влаштувала мене на навчання і поселила в гуртожитку.
Перший свій Новий рік я зустрічала не з бабусею. Наївна, я думала, що мама візьме мене до себе…
– Вибач, не можу, Сонь, у мене там повно народу, родичі приїдуть, ну куди я тебе. – Так вона мені сказала.
Тоді я вирішила поїхати додому, адже у мене був дім.
– Дай мені ключі від бабусиного будинку, – сказав я.
– Навіщо, – її очі забігали.
– Це мій будинок, якщо ти раптом вирішила, що можеш розпоряджатися моєю спадщиною, то помиляєшся.
– Це і мій будинок теж, – обурилася вона, – і ми зібралися поїхати туди, відзначити Новий рік на природі.
– Я тобі обіцяю, якщо тільки ви там з’явитеся, я зіпсую вам свято. Ключі.
Вона не віддала мені тоді ключі, та й навіщо?
Я приїхала, перелізла через паркан, в місті купила два нових замки. Покликала сусіда, дядька Федю, він зняв старі замки і повісив мені нові.
А з приводу того, що Зоя претендує на будинок, всі сусіди сказали, що стіною стануть, а в образу мене не дадуть, в пам’ять про бабусю.
Той Новий рік я планувала провести на самоті, але до мене прийшли подружки, ми добре посиділи…
А потім мені виповнилося вісімнадцять.
– Ти з нею не бачишся?
– Ні… а навіщо? Їй зі мною нема про що говорити, мені з нею теж.
– Мамо… а ти…
– Що? Чи не вчиню я так само з тобою? Ніколи в житті, чуєш? Ніколи.
Оля зовсім доросла і їй взагалі не було страшно. Мама поїхала на роботу, до Олечки двічі приходила тітка Катя.
Вона поїла, прибрала за собою зі столу, помила тарілку, погодувала ляльку Галю і сіла читати книжку.
Читати Оля навчилася нещодавно і їй дуже цікаво було це робити, читати для ляльки Галі і ведмедика Мішутки.
Дні у Олі проходять однаково.
Спочатку вона плакала, ну як плакала, сльози самі капали, Оля їх назад заганяє, а вони капають… Адже вона не з власної волі плакала, а це сльози ці, нікчемні.
А потім приїжджала мама і все проходило.
Але одного разу мама не прийшла. Її не було і не було, не було і не було… Вже стало темно, Оля увімкнула верхнє світло і зачинила штори.
– Не бійтеся, Галя, Мішутко, Машо, Ніно, не бійтеся, – вмовляла іграшки Олечка.
“Може піти до станції і зустріти маму”, – думає Оля. Але вона погано пам’ятає дорогу і може розійтися з мамою.
Оля відганяє від себе погані думки, ні, її мама так з нею не вчинить, ні, ні, ні… Адже у Олі немає бабусі Соні, з ким їй залишатися.
Оля бачить картинку, як мама знову виходить заміж, у неї народжуються інші діти, а про Олю вона зовсім забула. А Оля живе одна в цьому будиночку…
Від жалю до себе, дівчинка голосно плаче. Вона починає задихатися, сльози ллються, очі болять, горло хрипить. Олечка ридаючи сидить на стільчику біля вікна, так вона і засинає.
Дівчинкм чує якийсь шум у сінях, а раптом… раптом це щури, а раптом це та, мамина мама, бабуся Зоя, яку Оля ніколи не бачила.
Раптом вона приїхала забирати у них їхній будиночок? Вижене Олечку на вулицю. Олечка тихо скиглить.
Раптом двері відчиняються, запалюється світло.
– Мамо! – Оля підхоплюється зі стільця, стілець падає, – мамо, мамочко моя.
– Дитинко моя люба, дівчинко моя… вибач, вибач… я запізнилася на останню електричку, доїхала до сусідньої станції, а там йшла пішки.
– Мамочко, тобі було страшно?
– Дуже, донечко, мені так було страшно за тебе. Я ревіла, просила тебе не плакати, а сама ревіла…
Всіх вовків розлякала. Я боялася, що ти подумаєш, що я тебе кинула…
І тоді… тоді Олечка зірвалася, вперше в житті вона сказала мамі неправду.
– Мамо, я не думала так про тебе, адже я знаю, ти мене ніколи не кинеш і не зрадиш.
Так, Олечка сказала неправду, тому що вона… вона так подумала, але не хотіла, щоб мама засмучувалася ще більше.
Мама з Олею залишалися в будинку до самого кінця серпня, а потім Оля пішла до школи, мама знайшла хорошу роботу.
Згодом батько вирішив судитися з мамою, щоб вона давала йому доньку на вихідні.
А мама сміялася і говорила, що він жодного разу навіть не виявив бажання побачити дитину.
– Я і не забороняла, – говорила мама, – та тільки він сам не хотів…
Тепер Оля бачиться з татом у вихідні. Спочатку вона бігла з радістю до тата, а потім…
– Мамо, мені здається, мій тато, як твоя Зоя, я йому зовсім не потрібна, тільки він чомусь зустрічається зі мною.
Він відводить мене в дитячу кімнату, а сам постійно комусь дзвонить по телефону і лається.
А я сиджу на лавці і дивлюся на малюків, мамо… я не хочу ходити з татом. Давай йому про це скажемо.
Батько почав лаятися і звинувачувати маму Олі, що вона налаштовує дитину проти нього.
– Я батько, – кричав він, – а ти мені забороняєш.
– Тато… я вже давно не маленька, навіщо ти мене водиш у цю дурну кімнату? І чіпси я не люблю… я виросла, коли ти пішов від нас з мамою.
І коли я залишалася вдома одна… на весь день, тато, а коли мама запізнилася на електричку і бігла з сусідньої станції… по лісу, а за нею гналися вовки, а я була вдома одна…
Вдруге Оля сказала неправду, тепер татові. Про вовків… Тато вислухав все і пішов.
А потім він прийшов, десь через місяць. Він попросив вибачення і сказав, що все зрозумів, і вони пішли в кіно. З донькою.
Тепер Оля із задоволенням бігла на зустріч до тата.
– Соня… а ти справді тоді від вовків тікала, – запитав тато у мами.
– Так, – сказала, не моргнувши оком мама.
Але ж чисто теоретично, мама тікала від вовків, коли бігла до своєї донечки через ліс.
А потім тато з мамою про щось розмовляли і… у тата пішов поїзд.
Мама так сказала йому, що його поїзд пішов.
– Мамо, – сказала Оля, ну якщо татовий поїзд пішов, як же він тепер дістанеться до свого дому? Нехай залишиться у нас?
Тато дивився на маму. Але мама була непохитна.
– Пішки дійде… тут немає вовків, – сказала мама і випровадила тата.
– Мамо… він хотів повернутися, так? – запитує вночі дівчинка у мами, лежачи з нею в одному ліжку.
– Так…
– Ти не пробачиш йому?
Мама мовчала.
– Мамо, це твоя справа, але… я вас обох люблю.
– Я знаю, донечко.
– Але тебе більше, адже ти у мене найбезстрашніша мама на світі, ти так бігла до мене, не боячись нічого…
…Колись маленька Олі тепер виходить заміж.
– Мамочко… я повинна тобі в чомусь зізнатися.
– Так, я тебе слухаю.
– Мамо… я тоді подумала, що ти мене кинула, як Зоя…
– Моя ти дівчинко… Хіба я можу це зробити?!
– Вибач мене.
– Це ти мене вибач, що тобі довелося таке пережити.
Вони стоять обійнявшись, мама і дочка… вони завжди разом. Мама завжди поруч.
