— А ти впевнений, що Олена погодиться? — Ліда дивилася на батька і сумнівалася в його словах. — Ви ж у шлюбі, все спільне.
— Не переживай, вона навіть не зрозуміє. Є у мене знайомий нотаріус, скажу, що машину продаю. Вона всі папери не дивлячись підпише.
— Щось не віриться мені…
— Вона дурна, як пробка. Заспокойся, я ж казав, що все буде твоє. А я свого слова дотримуюся…
… Олена і Павло почали жити разом, коли обом було вже за тридцять. Обоє мали за плечима шлюб і дітей.
У Олени був син Ваня, який жив то з мамою, то з татом. У Павла — дочка Ліда, яка завжди жила з батьком.
Олена не була проти, народити спільну дитину вони не планували, тому нова дружина виховувала Ліду з п’ятнадцяти років.
Дбала про неї, допомагала в усьому, навіть полюбила.
Син Ваня поступово зовсім віддалився і став все частіше проводити час з батьком.
Олена спочатку засмучувалася, а потім всю себе стала вкладати в Ліду.
У них були довірчі стосунки. Допомагала готуватися до весілля, вибирати сукню, організовувати сам захід.
Навіть пишалася тим, що Ліда до неї так добре ставиться.
Все змінилося за одну ніч.
Олена прокинулася серед ночі, Павла поруч не було. Вона встала і вийшла в коридор. На кухні за зачиненими дверима чулися голоси чоловіка і його дочки…
— А ти впевнений, що Олена погодиться? — Ліда дивилася на батька і сумнівалася в його словах. — Ви ж у шлюбі, все спільне.
— Не переживай, вона навіть не зрозуміє. Є у мене знайомий нотаріус… Скажу, що машину продаю. Вона всі папери не дивлячись підпише.
— Щось не віриться мені…
— Вона дурна, як пробка. Заспокойся, я ж казав, що все буде твоє. А я свого слова дотримуюся.
— Навіть не знаю… Вона дізнається, злитися буде.
— Та яка різниця? Хто її запитає? Ніхто й не запитає, щось не подобається, нехай розлучається.
Олена тихо повернулася в ліжко і всю ніч не могла заснути, в голові постійно крутилися фрази чоловіка.
“Вона дурна… Нічого не зрозуміє, все підпише…”
На ранок Олена встала і, як завжди, зварила Павлу каву, посмажила яєчню. Сіла навпроти нього за столом і дивилася, як він, задоволений, читає новини в телефоні і ліниво тикає виделкою.
Вона хотіла запитати: «А правда я така дурна? — але тільки посміхнулася і додала про себе. — Скоро ти зрозумієш…»
— Оленко, — сказав він між справою, не дивлячись, — треба буде заїхати сьогодні до знайомого. Допоможеш мені?
— Звичайно, Пашо. Що потрібно?
— Папери підписати. Я стару «Мазду» вирішив продати. Все одно стоїть без діла, а місце в гаражі займає.
Там нотаріус знайомий все швидко зробить. Ну, ти ж у мене молодець. — Він підвів очі і посміхнувся так тепло, що у Олени все всередині похололо.
— Звичайно, — кивнула вона. — Все підпишу, Пашенька.
В обід Павло поїхав у справах, а Олена залізла в комп’ютер, щоб дізнатися про всі дрібниці.
В інтернеті інформація була розпливчастою, тому Олена вирішила відразу зателефонувати і проконсультуватися.
— Дарчу ваш чоловік може підписати тільки з вашої згоди. Не переживайте, якщо ви йому згоди не дасте, то все майно залишиться у вас.
Олена відключилася.
Павло заїхав за нею веселий, у новій сорочці, Ліда теж поїхала з ними, сиділа ззаду і крутила телефон у руках, час від часу поглядаючи на Олену.
У машині Павло розповідав анекдоти, Ліда тихо сміялася. Олена дивилася у вікно і посміхалася у відповідь.
Нотаріус виявився лисим чоловіком з чіпким поглядом. На стіні висіли грамоти, поруч на невеликому столику кавоварка. Все виглядало чемно і солідно.
— Ну що, Олена, сідай сюди, — Павло підштовхнув її до столу. — Ось тут кілька папірців — стару машину на мене перепишеш, ну і довіреність одну підпишеш, щоб я сам без тебе міг довести все до кінця.
Ти ж не любиш по конторах бігати. А так як ми подружжя, все наше майно спільне. Щоб проблем в майбутньому не виникло, полегшимо все зараз.
Олена сіла, відкрила папку з паперами, що поклав перед нею нотаріус. Текст був надрукований дрібно.
Павло поклав їй руку на плече:
— Ну що ти? Все ж нормально, правда? Ми ж не будемо витрачати час людини. І так поза чергою нас прийняли.
— Звичайно, Паша, — Олена кивнула. — Дай тільки окуляри надіну, щоб нічого не наплутати.
Вона дістала з сумки окуляри і свій старенький телефон. Поклала його перед собою, ніби просто недбало відкинула з рук.
На екрані тихо блимала червона крапка, запис тривав.
Олена повільно перегортала папери, розсувала сторінки так, щоб було видно заголовки:
«Договір дарування частки», «Довіреність на розпорядження нерухомістю».
Нотаріус щось бурмотів, Павло переговорювався з ним, Ліда чавкала жуйкою і стукала нігтем по екрану телефону.
Олена задала кілька «дурних» питань:
— Це точно про машину?
— Звичайно! — Павло швидко перевернув аркуш. — Ось, бачиш: номер такий-то. Ну що ти, Олена, все ж для твоєї зручності!
Вона кивнула, провела пальцем по рядках — і сфотографувала кожну сторінку, прикриваючи це тим, що «забула окуляри».
— Павло, а можна я собі копію сфотографую? Ну раптом щось загубиться… — пробурмотіла вона тихо.
— Навіщо? Ти мені не довіряєш? — Павло розсміявся і плеснув її по плечу. — Я ж сказав, там тільки довіреність на машину. Підписуй швидше.
Увечері Павло був у чудовому настрої.
— Молодець, Оленко. Ти у мене золота, без питань все розумієш. Я ж казав Лідці: ти найнадійніша.
Олена кивала. «Дурна я чи ні — скоро ви самі зрозумієте».
Олена готувалася тихо. Вона поводилася так, ніби нічого не відбувалося.
Лідка приходила, приміряла сукню, крутила перед дзеркалом фату і кидала через плече:
— Тітонько Олено, ти ж на нашому весіллі будеш?
— Звичайно, Лідочко, — Олена посміхалася. — Куди ж я без вас.
Павло був як кіт, який урвав банку сметани. З кожним днем він все менше соромився — говорив по телефону в іншій кімнаті:
— Так, все до нотаріуса віднесли, все підписано. Після весілля переоформимо і квартиру, і дачу.
Та вона й не в курсі, вона нічого не зрозуміє. Та ні, Лідка нас не вижене…
Це щоб її синочку нічого потім не дісталося…
Олена тихо мила підлогу, мовчала, кивала. У голові у неї вже не залишилося місця для образ, тільки чітка схема, як все це закінчиться.
Весілля Ліди було призначено на липень — гучний банкет на тридцять осіб, ресторан за містом.
Павло ходив гордий, як павич: «Моя дочка виходить заміж! У неї буде все, і квартира, і ділянка…»
Олена слухала і кивала. Її запитували, що принести, що приготувати. Вона все тримала в голові.
Ночами вона сиділа за комп’ютером і читала, дізналася, що однієї заяви замало, потрібні докази.
Все, що вона записала на диктофон, вона віддала знайомому юристу. Папери на фотографіях лежали на флешці у подруги.
— Ти впевнена? — шепотіла подруга. — Олено, може не треба?
— Треба, — сказала вона спокійно. — Вони мене за дурепу тримають. Я їх без усього взагалі залишу.
День весілля видався спекотним і задушливим.
Олена встала о п’ятій ранку, все приготувала: коробки з частуваннями, стрічки для машин, голки з білими нитками, пришивала дрібні намистинки до подолу Ліди прямо на ходу.
Ліда крутилася перед дзеркалом і заливалася сміхом:
— Тітко Олено, без тебе я б пропала! Дякую тобі!
— Ти ж майже моя дочка, — сказала Олена тихо і поцілувала Ліду в скроню.
Ресторан був ошатний — кулі під стелею, живі квіти на столах, діджей. Гості сміялися, фотограф активно фотографував гостей і молодят.
Олена сиділа в кутку і дивилася на Павла. Він ходив між столиками, поплескував по плечах друзів:
— Ось, ось, тепер все буде у Лідочки! Я ж слово тримаю!
Коли винесли торт, Павло взяв мікрофон. Ліда стояла поруч, сяяла як нова монета.
— Ну що, дорогі мої! — Павло говорив голосно, як тільки міг. — Моя донечко! Моя кровиночка! Я обіцяв і ось тобі ключі! — він дістав з кишені зв’язку і з шумом передав Ліді. — З цього дня це твій дім! Все твоє, донечко!
Гості зааплодували. Ліда верещала від щастя і притискала ключі до грудей.
Олена встала з-за столу і вийшла на середину залу. Музика стихла, хтось здивовано засміявся.
Олена підняла руку, даючи зрозуміти, щоб її послухали, Павло повернувся до неї, вже готовий сварити дружину:
— Олена, ти що? Сідай!
— Ні, Пашо, — Олена тримала мікрофон спокійно, але голос звучав так, що весь зал замовк. — Я скажу, нехай усі чують.
Ліда завмерла з ключами в руці. Павло зблід. Олена подивилася на гостей:
— Ви всі чули: він обіцяє подарувати їй квартиру, дачу. Все, що у нас було, все було куплено в шлюбі.
Скажи, Паша, ти думав, що я просто підпишу все, що ти підсунеш? Що я дурна? Що не зрозумію нічого?
— Олена… — Павло зробив крок до неї, але вона відсторонилася.
— Я хочу привітати тебе, Ліда. Ти хороша дівчинка. Тільки ось те, що ти тримаєш в руках, не твоє. І не буде твоїм. Тому що твій батько шахрай.
Залом пробіг гомін, хтось дістав телефон.
— Я не “пробка”, Паша, я все чула. І все записала. — Олена підняла руку з телефоном, на екрані красувався відеофайл з датою і часом. — Все, що твій «знайомий нотаріус» тобі намалював на твоїх папірцях. Все це піде до суду.
Павло почервонів:
— Ти що несеш?! Ти з глузду з’їхала?!
— Ні, Паша. З глузду з’їхав ти, якщо подумав, що я буду мовчати, поки ти мене обкрадаєш. — Олена повернулася до Ліди. — Вибач, але ти нічого не отримаєш.
Тому що все, що ви хотіли вкрасти, тепер я поверну собі. Через суд або на добровільній основі, вирішувати вам.
У мене є всі докази, оскаржити дарчу не складе труднощів.
Ліда зблідла, впустила зв’язку ключів. Павло щось закричав, але гості вже почали шуміти: одні знімали все на телефон, інші відводили очі.
Олена попрямувала до виходу.
— Ти що наробила! — Павло вже кричав. — Ти зіпсувала моїй дочці весілля, а вона, між іншим, добре до тебе ставилася!
Ліда плакала, але Олена навіть не подивилася на неї.
— А вона, разом з тобою, хотіла обікрасти мене. Просто так вам обом це не зійде з рук!
