Дарина підійшла до нього з відром холодної води й облила його з голови до ніг. Той оторопів. — Ти чого, Дарино… — А от чого! Де твоя донька? — У матері вона, там вона живе, що я один… Ой, щось холодно мені. — Холодно тобі? А доньці твоїй не холодно, без матері й без батька?

— Марійко, збирайся швидше й до бабусі біжи, я вже спізнююся в поліклініку, — квапила Дарина доньку.

— А тато, де тато? — питала Марійка. — Хай тато мене відведе.

— Тато на роботу давно пішов, а до бабусі й сама добіжиш, всього-то через дві хати, ти вже велика, шість років тобі.

Дарина працює фельдшером у невеликій сільській поліклініці, яка знаходиться в старій дерев’яній будівлі, хоча вже котрий рік обіцяють збудувати нову.

Зібравши доньку до матері, вивела її за ворота й відправила до матері, та її нагодує й косички заплете, а сама побігла в інший бік на роботу.

Дарина ступила на невеликий міст, щоб перейти на інший бік річки, й раптом згадала, як вони з Тимофієм раніше часто сиділи тут, звісивши ноги з містка й дивилися вниз на швидку течію.

Річка ніколи не була повноводною, була мілкою та холодною.

Корови місцеві вбрід переходили з одного берега на інший, але діти все одно борсалися в річці.

— Дарино, ти от поїдеш у місто вчитися, а раптом там закохаєшся й про мене забудеш? Там міських хлопців багато.

— Я тобі вже мільйон разів казала, не потрібні мені інші хлопці, — говорила вона.

— Ну а раптом, я не хочу тебе втратити, — обіймаючи дівчину, говорив він.

— Ну, якщо раптом?! А що ти так переживаєш, адже Лізка тут залишається, от і приголубить, пожаліє, — сміялася Дарина, — вона ж давно навколо тебе крутиться.

— Даринко, ну що ти знову починаєш?

— А ти теж не починай, і взагалі не треба в мені сумніватися. Зрозумів?

— Так, зрозумів, але люблю я тебе, Даринко! І ніяка Лізка мені не потрібна…

— Ну добре, добре, Тимофію, заспокойся, ну чого ти панікуєш? Нікуди я від тебе не подінуся, бо ти в мене найкращий, найдобріший і найтурботливіший.

Часто й подовгу сиділи вони на містку, а наприкінці серпня поїхала Дарина до міста на навчання в медичний коледж.

Місто від села було далеко, їхати треба потягом, у Дарини було багато часу про все подумати.

Розлучилися надовго Дарина з Тимофієм.

Доки вчилася на першому курсі, додому не їздила, занадто далеко, з Тимофієм спілкувалися телефоном. У місті жила її тітка, сестра матері, в неї й зупинилася дівчина.

Тимофій щоразу клявся їй у коханні.

— Даринко, чекаю й сумую. Шкода, що навіть на Новий рік не приїдеш, — вона теж говорила, що сумує, але навчання є навчання.

Мати повідомляла про сільські новини, про сусідів, про свою роботу.

Ближче до весни Тимофій менше телефонував, а потім зовсім перестав. Дарина спитала в матері, що з Тимофієм, чому не телефонує він їй, але та повідомила:

— А Тимко поїхав із бригадою на якесь будівництво, я так чула… Зате твоя подружка Лізка заміж вийшла.

— От як, цікаво за кого, обкрутила якогось… — але в цей час мати, пославшись на те, що до неї прийшла сусідка, відключилася. — Ну нічого, скоро в мене канікули літні, додому поїду, — подумала Дарина.

Нарешті закінчився навчальний рік, Дарина задоволена їхала додому, іспити склала на відмінно, навчання давалося легко, рвалася додому, скучила за матір’ю й Тимофієм.

Вона йшла своєю вулицею, не доходячи до хати, побачила листоношу Галю.

— Ой, Даринко, привіт, яка ти стала гарна, міська, прямо не впізнаєш тебе. На канікули?

— Ага, на канікули. Скучила за селом, сил немає, — говорила Дарина, озираючись, — а тут усе по-старому.

— Так, усе так само, як і було, а чому змінюватися? О, он твоя подружка йде, Лізка.
Назустріч ішла Ліза, в положенні, живіт уже добре видно.

— Ого, вона вже й дитину чекає? — доки не підійшла Ліза, говорила Дарина.

— Чекає, чекає, — відповіла Галя, а Ліза вже підійшла.

— Привіт, Лізо, — усміхаючись говорила Дарина, — куди прямуєш?

— Привіт, що, на канікули? — якось невесело промовила вона, — молодець, гарно виглядаєш, а я от, — показала вона на живіт. — У магазин іду, чоловікові випити треба купити, — і махнувши рукою пішла далі.

— Якась вона не така, — дивлячись услід подрузі, говорила Дарина.

— Дарино, ти з Місяця впала чи як? — здивувалася Галя-листоноша.

— А що? — не зрозуміла Дарина, — що відбувається, Галю?

— Ну тепер я бачу, що ти точно нічого не знаєш. Ех, Даринко, ти Даринко. Адже твій Тимко з Лізкою одружився навесні. Це так ми Новий рік зустрічали в клубі.

Я навіть і не помітила, як Лізка повела Тимка, ніби він тверезий був… Він тепер п’є безпробудно, а Лізка в магазин ходить за оковитою, той її посилає…

Дарину немов обухом по голові огріли. А Галя, зрозумівши, що Дарина дуже засмутилася й у цьому винна вона, пішла у своїх справах, розносити пошту.

Додому Дарина прийшла засмучена, матері вдома не було, ще з роботи не повернулася.

— Оце так! Оце новина! А мама мовчала, ну зрозуміло, не хотіла мене засмучувати, боялася, що кину навчання й зірвуся. Ні, я закінчу навчання й повернуся сюди працювати в поліклініку, — думала Дарина, розкладаючи свої речі.

Літо пролетіло швидко.

Дарина з Тимофієм так і не побачилися, вона вважала, що це навіть і на краще. Вона вже зібралася їхати на навчання. Мати, проводжаючи доньку на потяг, говорила:

— Доню, що Бог не робить, усе на краще. Подружка твоя Лізка позбавила тебе від Тимка, зараз би ти мучилася з ним. П’є він, щодня п’є. Це Лізка від тебе біду відвела.

Їхала Дарина з села з незрозумілим почуттям.

І образа була на Тимофія, адже він клявся й божився, що тільки її й любить. А не встигла вона поїхати, він закрутив з Лізкою, домоглася та свого.

Відчуття жалю якесь було до Тимофія, сам собі життя зіпсував, вона не вірила, що він любив Лізку.

Приїхавши до міста, поринула в навчання, якось усі сільські новини відійшли на другий план, уже майже й не згадувала, тільки зрідка телефонувала матері.

Мати особливо не поширювалася з новинами, жаліла доньку, але сказала, що незабаром в Лізки зʼявиться донька.

— Ну й добре, мамо, хай живуть щасливо, у них тепер сім’я. А я вже в порядку, навіть майже й не згадую про Тимка й Лізку.

— Доню, а ти не залишишся в місті? Не хочеться мені, щоб ти там залишилася, мені без тебе тривожно, хочеться, щоб поруч ти жила, — говорила мати.

— Ні, мамо, не залишуся, я ж обіцяла тітці Валентині, що вивчуся й заміню її, вона на пенсію збирається, ти ж знаєш. Мене чекає, каже, втомилася фельдшерити.

— Ну так, я тут зустріла Валентину, каже, що на тебе сподівається, не хоче, щоб до нас у село чужака прислали.

Нарешті Дарина закінчила навчання, отримала диплом фельдшера й повернулася в село.

— Привіт, мамусю, от і я! Дивись, — простягнула вона свій диплом матері, а та притиснула його до своїх грудей.

— Доню, як я рада, що ти вивчилася, не кинула навчання. Ти в мене молодець.

— Ну що, які новини тут у нас? — питала Дарина, а мати зрозуміла, що найбільше доньку цікавить Тимофій.

— А які в нас можуть бути новини в селі? Життя йде. От Валентина зрадіє, хоче вже скоріше на пенсію.

Доньку залишила й поїхала

— А як Лізка з Тимохою живуть, доньку виховують? Він так і п’є?

— А що Лізка? Лізка дарма часу не гає, три місяці тому чкурнула в місто з якимось відрядженим чоловіком.

Закохався він у Лізку, ну й вона, мабуть. Не ладилося в них із Тимком, постійні скандали, все село чуло.

Зійшлася вона з тим чоловіком, кохання в них, доньку залишила Тимкові й поїхала, вертихвістка.

Дарина знову була шокована, а потім, недовго думаючи, кинулася з подвір’я.

— Ти куди, доню?

— Треба мені, мамо. Ти тільки мене не лай. Не треба, і не відмовляй. Я повинна, мамо, розумієш, повинна, інакше не зможу спокійно жити, — промовила вона швидко й вилетіла з хвіртки.

Мати здогадалася, куди кинулася донька, перехрестила її навздогін:

— Іди з Богом!

Дарина увійшла на подвір’я до Тимофія, нікого не побачила, зрозуміла, що він ще не повернувся з роботи.

Дістала від хати ключ з-під поруччя ганку, вона ще з тих пір знала, що ключ його бабуся зберігала на тому місці.

Тепер Тимофій живе в цьому будинку. Увійшла до хати й зупинилася, там бардак, брудно й пильно, порожні пляшки валяються.

— Ну й ну, треба навести порядок, — подумала вона, схопила відро й принесла води.

Зробила прибирання в хаті, вимила ґанок і, дістаючи відро з водою з колодязя, побачила, що увійшов Тимофій на подвір’я й зупинився, як укопаний.

— Дарино, а ти чого… Дарино… — бурмотів він, був він, як завжди, не в собі.

Дарина підійшла до нього з відром холодної води (розповідь спеціально для сайту Цей День)  й облила його з голови до ніг. Той оторопів.

— Ти чого, Дарино…

— А от чого! Де твоя донька?

— У матері вона, там вона живе, що я один… Ой, щось холодно мені.

— Холодно тобі? А доньці твоїй не холодно, без матері й без батька? Зараз виллю на тебе ще пару відер такої живильної водиці. А якщо ще хоч раз вип’єш, своїми руками тебе в колодязь спущу. Зрозумів? — суворо й рішуче командувала Дарина.

— Зрозумів я, Дарино, зрозумів, — лепетав Тимофій, прямуючи до хати.

Потім він сидів під грушею за столом, низько схиливши голову, не дивлячись Дарині в очі, й пив гарячий чай.

А Дарина ходила перед ним, як маятник, і все говорила, Тимофій слухав дуже уважно, а серце стрибало від радості.

Він був на все згоден, лише б поруч була Дарина. Відро холодної води привело його до тями.

З тих пір вони одружилися, Марійку Дарина прийняла як свою рідну доньку й уже чекає сина.

Працює фельдшером у поліклініці, їй уже голова сільської ради пообіцяв, щойно вона вийде з декрету, піде працювати в нову поліклініку.

Марійка дуже любить свою маму Дарину, навіть намагається допомагати їй, а взагалі вона вже скоро піде до школи й допомагатиме з маленьким братиком.

Добрий і турботливий Тимофій пилинки здуває зі своєї дружини, чудовий чоловік і тато.

Ось що робить справжня любов.

You cannot copy content of this page