— Марійко, збирайся швидше й до бабусі біжи, я вже спізнююся в поліклініку, — квапила Дарина доньку.
— А тато, де тато? — питала Марійка. — Хай тато мене відведе.
— Тато на роботу давно пішов, а до бабусі й сама добіжиш, всього-то через дві хати, ти вже велика, шість років тобі.
Дарина працює фельдшером у невеликій сільській поліклініці, яка знаходиться в старій дерев’яній будівлі, хоча вже котрий рік обіцяють збудувати нову.
Зібравши доньку до матері, вивела її за ворота й відправила до матері, та її нагодує й косички заплете, а сама побігла в інший бік на роботу.
Дарина ступила на невеликий міст, щоб перейти на інший бік річки, й раптом згадала, як вони з Тимофієм раніше часто сиділи тут, звісивши ноги з містка й дивилися вниз на швидку течію.
Річка ніколи не була повноводною, була мілкою та холодною.
Корови місцеві вбрід переходили з одного берега на інший, але діти все одно борсалися в річці.
— Дарино, ти от поїдеш у місто вчитися, а раптом там закохаєшся й про мене забудеш? Там міських хлопців багато.
— Я тобі вже мільйон разів казала, не потрібні мені інші хлопці, — говорила вона.
— Ну а раптом, я не хочу тебе втратити, — обіймаючи дівчину, говорив він.
— Ну, якщо раптом?! А що ти так переживаєш, адже Лізка тут залишається, от і приголубить, пожаліє, — сміялася Дарина, — вона ж давно навколо тебе крутиться.
— Даринко, ну що ти знову починаєш?
— А ти теж не починай, і взагалі не треба в мені сумніватися. Зрозумів?
— Так, зрозумів, але люблю я тебе, Даринко! І ніяка Лізка мені не потрібна…
— Ну добре, добре, Тимофію, заспокойся, ну чого ти панікуєш? Нікуди я від тебе не подінуся, бо ти в мене найкращий, найдобріший і найтурботливіший.
Часто й подовгу сиділи вони на містку, а наприкінці серпня поїхала Дарина до міста на навчання в медичний коледж.
Місто від села було далеко, їхати треба потягом, у Дарини було багато часу про все подумати.
Розлучилися надовго Дарина з Тимофієм.
Доки вчилася на першому курсі, додому не їздила, занадто далеко, з Тимофієм спілкувалися телефоном. У місті жила її тітка, сестра матері, в неї й зупинилася дівчина.
Тимофій щоразу клявся їй у коханні.
— Даринко, чекаю й сумую. Шкода, що навіть на Новий рік не приїдеш, — вона теж говорила, що сумує, але навчання є навчання.
Мати повідомляла про сільські новини, про сусідів, про свою роботу.
Ближче до весни Тимофій менше телефонував, а потім зовсім перестав. Дарина спитала в матері, що з Тимофієм, чому не телефонує він їй, але та повідомила:
— А Тимко поїхав із бригадою на якесь будівництво, я так чула… Зате твоя подружка Лізка заміж вийшла.
— От як, цікаво за кого, обкрутила якогось… — але в цей час мати, пославшись на те, що до неї прийшла сусідка, відключилася. — Ну нічого, скоро в мене канікули літні, додому поїду, — подумала Дарина.
Нарешті закінчився навчальний рік, Дарина задоволена їхала додому, іспити склала на відмінно, навчання давалося легко, рвалася додому, скучила за матір’ю й Тимофієм.
Вона йшла своєю вулицею, не доходячи до хати, побачила листоношу Галю.
— Ой, Даринко, привіт, яка ти стала гарна, міська, прямо не впізнаєш тебе. На канікули?
— Ага, на канікули. Скучила за селом, сил немає, — говорила Дарина, озираючись, — а тут усе по-старому.
— Так, усе так само, як і було, а чому змінюватися? О, он твоя подружка йде, Лізка.
Назустріч ішла Ліза, в положенні, живіт уже добре видно.
— Ого, вона вже й дитину чекає? — доки не підійшла Ліза, говорила Дарина.
— Чекає, чекає, — відповіла Галя, а Ліза вже підійшла.
— Привіт, Лізо, — усміхаючись говорила Дарина, — куди прямуєш?
— Привіт, що, на канікули? — якось невесело промовила вона, — молодець, гарно виглядаєш, а я от, — показала вона на живіт. — У магазин іду, чоловікові випити треба купити, — і махнувши рукою пішла далі.
— Якась вона не така, — дивлячись услід подрузі, говорила Дарина.
— Дарино, ти з Місяця впала чи як? — здивувалася Галя-листоноша.
— А що? — не зрозуміла Дарина, — що відбувається, Галю?
— Ну тепер я бачу, що ти точно нічого не знаєш. Ех, Даринко, ти Даринко. Адже твій Тимко з Лізкою одружився навесні. Це так ми Новий рік зустрічали в клубі.
Я навіть і не помітила, як Лізка повела Тимка, ніби він тверезий був… Він тепер п’є безпробудно, а Лізка в магазин ходить за оковитою, той її посилає…
Дарину немов обухом по голові огріли. А Галя, зрозумівши, що Дарина дуже засмутилася й у цьому винна вона, пішла у своїх справах, розносити пошту.
Додому Дарина прийшла засмучена, матері вдома не було, ще з роботи не повернулася.
— Оце так! Оце новина! А мама мовчала, ну зрозуміло, не хотіла мене засмучувати, боялася, що кину навчання й зірвуся. Ні, я закінчу навчання й повернуся сюди працювати в поліклініку, — думала Дарина, розкладаючи свої речі.
Літо пролетіло швидко.
Дарина з Тимофієм так і не побачилися, вона вважала, що це навіть і на краще. Вона вже зібралася їхати на навчання. Мати, проводжаючи доньку на потяг, говорила:
— Доню, що Бог не робить, усе на краще. Подружка твоя Лізка позбавила тебе від Тимка, зараз би ти мучилася з ним. П’є він, щодня п’є. Це Лізка від тебе біду відвела.
Їхала Дарина з села з незрозумілим почуттям.
І образа була на Тимофія, адже він клявся й божився, що тільки її й любить. А не встигла вона поїхати, він закрутив з Лізкою, домоглася та свого.
Відчуття жалю якесь було до Тимофія, сам собі життя зіпсував, вона не вірила, що він любив Лізку.
Приїхавши до міста, поринула в навчання, якось усі сільські новини відійшли на другий план, уже майже й не згадувала, тільки зрідка телефонувала матері.
Мати особливо не поширювалася з новинами, жаліла доньку, але сказала, що незабаром в Лізки зʼявиться донька.
— Ну й добре, мамо, хай живуть щасливо, у них тепер сім’я. А я вже в порядку, навіть майже й не згадую про Тимка й Лізку.
— Доню, а ти не залишишся в місті? Не хочеться мені, щоб ти там залишилася, мені без тебе тривожно, хочеться, щоб поруч ти жила, — говорила мати.
— Ні, мамо, не залишуся, я ж обіцяла тітці Валентині, що вивчуся й заміню її, вона на пенсію збирається, ти ж знаєш. Мене чекає, каже, втомилася фельдшерити.
— Ну так, я тут зустріла Валентину, каже, що на тебе сподівається, не хоче, щоб до нас у село чужака прислали.
Нарешті Дарина закінчила навчання, отримала диплом фельдшера й повернулася в село.
— Привіт, мамусю, от і я! Дивись, — простягнула вона свій диплом матері, а та притиснула його до своїх грудей.
— Доню, як я рада, що ти вивчилася, не кинула навчання. Ти в мене молодець.
— Ну що, які новини тут у нас? — питала Дарина, а мати зрозуміла, що найбільше доньку цікавить Тимофій.
— А які в нас можуть бути новини в селі? Життя йде. От Валентина зрадіє, хоче вже скоріше на пенсію.
Доньку залишила й поїхала
— А як Лізка з Тимохою живуть, доньку виховують? Він так і п’є?
— А що Лізка? Лізка дарма часу не гає, три місяці тому чкурнула в місто з якимось відрядженим чоловіком.
Закохався він у Лізку, ну й вона, мабуть. Не ладилося в них із Тимком, постійні скандали, все село чуло.
Зійшлася вона з тим чоловіком, кохання в них, доньку залишила Тимкові й поїхала, вертихвістка.
Дарина знову була шокована, а потім, недовго думаючи, кинулася з подвір’я.
— Ти куди, доню?
— Треба мені, мамо. Ти тільки мене не лай. Не треба, і не відмовляй. Я повинна, мамо, розумієш, повинна, інакше не зможу спокійно жити, — промовила вона швидко й вилетіла з хвіртки.
Мати здогадалася, куди кинулася донька, перехрестила її навздогін:
— Іди з Богом!
Дарина увійшла на подвір’я до Тимофія, нікого не побачила, зрозуміла, що він ще не повернувся з роботи.
Дістала від хати ключ з-під поруччя ганку, вона ще з тих пір знала, що ключ його бабуся зберігала на тому місці.
Тепер Тимофій живе в цьому будинку. Увійшла до хати й зупинилася, там бардак, брудно й пильно, порожні пляшки валяються.
— Ну й ну, треба навести порядок, — подумала вона, схопила відро й принесла води.
Зробила прибирання в хаті, вимила ґанок і, дістаючи відро з водою з колодязя, побачила, що увійшов Тимофій на подвір’я й зупинився, як укопаний.
— Дарино, а ти чого… Дарино… — бурмотів він, був він, як завжди, не в собі.
Дарина підійшла до нього з відром холодної води (розповідь спеціально для сайту Цей День) й облила його з голови до ніг. Той оторопів.
— Ти чого, Дарино…
— А от чого! Де твоя донька?
— У матері вона, там вона живе, що я один… Ой, щось холодно мені.
— Холодно тобі? А доньці твоїй не холодно, без матері й без батька? Зараз виллю на тебе ще пару відер такої живильної водиці. А якщо ще хоч раз вип’єш, своїми руками тебе в колодязь спущу. Зрозумів? — суворо й рішуче командувала Дарина.
— Зрозумів я, Дарино, зрозумів, — лепетав Тимофій, прямуючи до хати.
Потім він сидів під грушею за столом, низько схиливши голову, не дивлячись Дарині в очі, й пив гарячий чай.
А Дарина ходила перед ним, як маятник, і все говорила, Тимофій слухав дуже уважно, а серце стрибало від радості.
Він був на все згоден, лише б поруч була Дарина. Відро холодної води привело його до тями.
З тих пір вони одружилися, Марійку Дарина прийняла як свою рідну доньку й уже чекає сина.
Працює фельдшером у поліклініці, їй уже голова сільської ради пообіцяв, щойно вона вийде з декрету, піде працювати в нову поліклініку.
Марійка дуже любить свою маму Дарину, навіть намагається допомагати їй, а взагалі вона вже скоро піде до школи й допомагатиме з маленьким братиком.
Добрий і турботливий Тимофій пилинки здуває зі своєї дружини, чудовий чоловік і тато.
Ось що робить справжня любов.
