Світлана і Віталік не любили спізнюватися. Вони завжди приїжджали вчасно, але того дня довелося трохи затриматися.
Їх довго обслуговували у квітковому магазині. Довелося витратитися на таксі.
— Я вас коротким шляхом довезу, — пообіцяв таксист. Він дотримав слово, і до потрібного будинку вони під’їхали о 17.05.
— Запізнилися… зате з квітами, — пробурмотів Віталік.
Він був проти того, щоб дарувати Венері квіти. Букет вийшов занадто дорогим, а ось Венера була не надто близькою подругою Свєти.
Віталік її майже не знав. Венера і Свєта спілкувалися в роки юності, разом вчилися в школі, але навіть тоді не були близькими подругами.
Навіщо Венера їх покликала на тридцятий день народження — було загадкою, але Свєта не змогла їй відмовити.
— П’ять хвилин не страшно. Вибачимося, — відповіла Свєта, виходячи з таксі.
Вона притиснула до шубки троянди, щоб вони не замерзли, а сама здригнулася від холоду. Свєта була в легкій сукні, тонких колготках і не одягла шапку.
— Ну і мороз! Куди йти? — запитав Віталік, дивлячись на глухий паркан.
— Не знаю… хоча, он там дзвінок, — Свєта побачила праворуч кнопку і натиснула, чекаючи, що двері відразу відчиняться і вони з чоловіком нарешті зможуть зайти в тепло.
Але не тут-то було.
— Не працює? — хмикнув Віталік. — У дусі Венери: запросити гостей, не переконавшись, що дзвінок працює. Я пішов кидати сніжки у вікно.
Світлана подумала заперечити, але її ноги вже замерзли, а ніс почервонів. Дуже хотілося потрапити в будинок.
Віталік почав активно привертати увагу. Але тільки розбурхав сусідських собак.
— Слухай, щось не бачу я в будинку світла. А ми адресою не помилилися?
Світлана вирішила, що потрібно зателефонувати винуватиці торжества. Але та не відповіла.
А через п’ять хвилин іменинниця надіслала повідомлення:
«Я запізнююся, не встигла зробити зачіску. Мій чоловік, Гоша, вже їде до вас. Зараз приїде і відкриє будинок».
Світлана прочитала повідомлення і здивовано подивилася на свого чоловіка.
— Вона жартує, так? Це не її будинок?
— Ні… Мабуть, зняла для свята.
— Ходімо в якийсь магазин, погріємося…
— Тут немає нічого поруч. Я вже подивилася на карті.
У цей момент біля них пригальмував жовтий автомобіль.
— Гоша приїхав?!
— Ні…
З машини вийшла незнайома дівчина.
— Добрий день, ви на свято?
— Так. Ви теж?
— Ага…
— Я Свєта. Це мій чоловік, Віталій.
— Приємно познайомитися. Я Настя. А де Венера? І чому ви стоїте на вулиці?
— Венера все ще у себе вдома. Збирається. А у нас немає ключів. Вона обіцяла, що Гоша приїде скоро, запустить нас погрітися.
— Свєта, ти як хочеш, а я їду додому на цьому таксі, — Віталік починав дратуватися. Він не любив Венеру, але ця ситуація взагалі була поза межами. — Їдеш? Чи ноги відморозити хочеш?
— Он якась машина під’їхала… — Настя кивнула на парковку.
У великий сніговий замет біля будинку влетів позашляховик, і з боку водія гості помітили Гошу.
— Привіт! Я вже тут! Біжу!
— Давай швидше, ми вже давно мерзнемо… — незадоволено сказав Віталік.
Гоша кивнув, поліз у кишеню і сталася незручна ситуація.
— Опа… ключі я й не взяв.
— Ти знущаєшся?! — Віталік був готовий прибити Гошу. Та й Світлана так замерзла, що сама вже хотіла поїхати.
— Зараз. У господарів спитаю.
Гоша перебіг дорогу і шмигнув у хвіртку біля будинку навпроти.
— Виявляється, тут живуть господарі… треба було до них йти грітися, — зауважила Настя.
Свєта і Віталік переглянулися, але промовчали. Залишалося сподіватися, що Гоша прийде скоро, і вони не застудяться.
Поки розбиралися із замком, під’їхала ще одна пара. Міша і Аня. Всі були здивовані, що їх не зустріла іменинниця.
Але ще сильніше Свєта здивувалася тому, що їх чекало всередині. Точніше, тому, що їх не чекало.
Великий простір був порожнім і темним. На стелі висіла одна-єдина лампочка без люстри, а посередині розташовувався довгий стіл і кілька стільців.
І що особливо кидалося в очі — стіл був порожнім. Ніяких частувань! Навіть сервірування не спостерігалося.
Поки гості озиралися в пошуках вішалки для одягу, Гоша кілька разів сходив до машини і приніс звідти велику в’язку повітряних кульок.
— Гоша, а що зі світлом?
— Господиня сказала, що вчора хтось із мешканців розбив люстру. Не встигли замінити, — знизав плечима Гоша. — Ну нам же не працювати, он, гірлянду включимо на ялинці і нормально буде. Темрява ми ж не боїмося!
— А коли Венера приїде? — запитала Настя.
— Вона чогось не встигла… кучері не в’ються, зачіска не виходить. Але скоро буде, — доповів він, розмотуючи зв’язку кульок.
— А що з їжею? Може, в магазин сходити? — якомога тактовніше уточнила Свєта.
— Точно! Добре, що сказала, а то б все назад відвіз, — плеснув себе по лобі Гоша.
Він знову сходив до машини і приніс кілька пакетів із супермаркету.
— Ось.
— Так, ну я поїхав за Венерою. Ви поки тут влаштовуйтеся, — кинув він і пішов.
Свєта подивилася на Віталіка. Чоловік був дуже злий.
Він казав їй, що треба було поїсти перед від’їздом, але Свєта сказала, що вона б образилася, якби її гості перед візитом до неї наїлися.
Адже вона ніколи не залишала гостей голодними і завжди накривала «поляну».
Гості відверто нудьгували і не знали, як себе поводити. Всі відчували себе не в своїй тарілці. Голодні, замерзлі і сумні.
Та ще й ця напівжива лампа, яка ледь-ледь освітлювала будинок, напружувала.
Єдиним плюсом було те, що приміщення було відносно теплим. Було не жарко, але явно тепліше, ніж на вулиці.
Світлана нарешті зігрілася і вирішила зняти шубку. Вона подивилася на інших гостей.
Михайло і Анна сиділи на дивані, зосередивши увагу на телефоні, Настя стояла біля вікна, теж не розуміючи, навіщо вона прийшла вчасно.
— Свєта, може, поїдемо додому? У нас там суп, котлетки… — почав Віталік.
— Так. Гаразд, — Світлана вирішила зателефонувати Венері, вибачитися і повідомити, що вони поїхали через термінові справи. Але Венера, знявши трубку, не дала їй сказати ні слова.
— Світланка, я вже мчу! У сумці пляшки і бокали. Відкривайте, щоб не нудьгувати.
Жінка не встигла відповісти, як почула гудки.
— Кажуть, що вже в дорозі. А нам можна господарювати… — тихо сказала Світлана.
— Забираємо пляшки і валимо, — погодився Віталік, але дружина його зупинила.
— Ні. Накриваємо на стіл. Треба їй допомогти.
Світлана полізла в сумки, знайшла одноразовий посуд, прибори, келихи, скатертину і взяла ініціативу в свої руки.
Настя вирішила допомогти. Вони впоралися досить швидко.
У сумках були тільки овочі і два види сиру. На сім осіб було замало їжі.
— Тоді готуйте салати. Що без діла стояти? — саркастично зауважив Віталік.
Він взагалі не міг зрозуміти, навіщо вони витрачають час на цей дурний захід.
— З чого?
— А ось ще пакет, — знайшла Настя.
Світлана виявила всередині зелень, банку з горошком і крабові палички.
— Вона що, збиралася тут готувати?! — ахнула Анна. — Може, ми все ж переплутали час? Треба було години через три приїжджати?
— Схоже на те.
— Алло, Венера? Ну де ви?! Чого? Свічки в торт забули? Та наплювати на них! Ти сама приїжджай! — сказала Анна, але Венера, мабуть, її не послухала.
Дівчатам довелося взяти в свої руки приготування закусок.
Загалом, коли Венера, нарешті, під’їхала, вони без її допомоги вже приготували два скромних салати.
Не сказати, що стіл ломився, але хоча б не повна порожнеча. Виявилося, що ніякої розумної причини у Венери з приводу її запізнення не знайшлося.
Просто вона довго збиралася і віддала перевагу зачісці перед комфортом гостей.
— Що ви наробили? Я хотіла інший салат! — замість того, щоб вибачитися і подякувати за допомогу, сказала Венера.
Вона прискіпливо поколупала ложкою у великому блюді.
— І огірки не почистили… ех ви. Ань, а ви ікру привезли?
— Ні.
— Як ні?! Я ж просила. І що тепер на бутерброди мазати?!
— Вибач, але у нас залишилася одна банка. Для батьків.
— Блін… так хотілося справжньої ікри поїсти! Ось же жадібні, — засмутилася Венера, — Я так розраховувала…
— У мене є тост, — раптом сказав Віталік.
Свєта вирішила, що він хотів згладити незручність, і підтримала чоловіка.
— Тост — це добре, — Венера змінила гнів на милість.
Вона чекала привітань і подарунків від гостей. Саме для цього і зібрала всіх друзів і знайомих.
— Хочу побажати тобі, щоб наступного дня народження ти провела так само, як сьогодні зустріла нас.
У теплі, достатку і з турботою про друзів, — перебільшив він, маючи на увазі протилежні значення слів. — А це тобі від нас.
По-перше, букет. Він трохи засумував, просто йому так само, як і нам, не сподобалося сорок хвилин стояти на морозі.
А по-друге, подарунок, — сунувши іменинниці пониклі троянди, Віталік дістав з кишені конверт.
Чоловік демонстративно витягнув звідти крупні купюри і переклав її у свій піджак.
Венера вихопила подарунок з його рук і, відкривши… скисла.
— Щось не так? — здивувався Віталік.
— Мало. Я розраховувала на більше, запрошуючи вас. Треба було Іванових покликати, щоб свято окупилося.
Або це жарт? — насупилася Венера, вийнявши з конверта 400 гривень.
— Ні. Решта — наші чайові за шкоду від переохолодження, плата за організацію та обслуговування твого банкету, послуги кухаря та офіціанта.
Приємного вечора, Венера. У нас виникли термінові справи, всього найкращого, — пирхнув Віталік.
Він не давши Свєті отямитися, схопив її під руку і вивів із зали.
— Злишся? — запитав він у Свєти, коли таксист від’їхав від будинку.
— Ні. Ти був правий. Венера зовсім не та, з ким варто дружити. Залишатися не мало сенсу. Так що ми квити.
— Точно. Куди поїдемо?
— У ресторан. Венера пригощає, — розсміялася Свєта і викинула з голови подругу з минулого.
