Вони познайомилися випадково. Маша весь день збирала з мамою малину на дачі, і поки вони чекали автобус, який ходив раз на дві години, мама побігла в магазин, ніби там були дешеві банки.
Відро з малиною залишила Маші і наказала стояти і не відходити з місця. А як тут не зійти – сонце пече неможливо, ще й дядечко поруч димить так, що задихнутися можна.
І Маша пішла за зупинку. Побачила там кота – величезного, чорного, з рваним вухом, що закривало одне око.
А вона знала, що якщо чорний кіт перейде їй дорогу, то це погана прикмета. Тому, коли кіт побіг, смикнулася в інший бік, спіткнулася об корінь, що стирчав із землі, і впала.
Малина вивалилася з відра. І Маша заплакала.
– Ти чого, маленька? – почула вона незнайомий голос і прибрала долоні від обличчя.
Перед нею стояла жінка – красива, в червоній косинці і в вільному червоному платті. А очі – зелені-зелені, як два смарагди.
– Упустила?! – зрозуміла жінка.
– Ма-ма, – почала вимовляти Маша і знову розплакалася. – Мама зараз прийде і…
– Давай так, – запропонувала жінка. – Зараз я насиплю тобі своєї малини, а мамі ми нічого не скажемо, добре?
Маша й сказати нічого не встигла, як жінка взяла своє синє пластикове відро і пересипала ягоди у відро Маші.
– Дякую, – тільки й встигла вимовити Маша, а жінка притиснула палець до губ – тихо, це наш секрет.
Мама так нічого й не дізналася, тільки дивувалася вдома, що ягоди більші й солодші, ніж минулого року.
А Маша так перехвилювалася, що вночі в неї почалася лихоманка. Мама злякалася і вранці викликала лікаря.
– Як шкода, що Ніна Костянтинівна на пенсію пішла, – зітхнула вона. – Новеньку прислали, хто знає, раптом практикантка, який з неї толк буде.
Але прийшла не практикантка. Лікарка була навіть старша за маму – спокійна, усміхнена, з зеленими, як смарагди, очима.
Коли у Маші розширилися очі від подиву, лікарка притиснула палець до губ і сказала:
– Ну, привіт, Машо, мене звати Алевтина Миколаївна. Я тепер буду вашою дільничною лікаркою.
Алевтина Миколаївна багато для неї зробила – коли в третьому класі Маша впала з велосипеда і невдало пошкодила руку, так що йшлося навіть про ампутацію двох пальців.
Вона двічі на день приходила до них, обробляла руку якоюсь рідкісною закордонною маззю. Пальці врятували.
А потім у шостому класі у Маші часто болів живіт, навіть швидкою возили, щоб виключити апендицит, але відправили назад.
А Алевтина Миколаївна прийшла, оглянула її і сама зателефонувала в швидку, веліла терміново везти в хірургію.
І виявилася права – вже почався перитоніт, просто апендикс був у незвичному місці, і аналізи нетипові, звичайно, але таке буває, їй на практиці про це лікар розповідав.
Звичайно, це через неї Маша вирішила стати лікарем. Але в медичний не вступила, пішла в коледж на медсестру. Ну а далі відомо – зустріла Валерку і…
– Як же я рада тебе бачити, Машенька!
Як виявилося, дітей у Алевтини Миколаївни не було, і родичі всі були далеко або самі потребували допомоги, тож вона справлялася сама до пори до часу, але зараз вже не вставала з ліжка.
– Розсіяний склероз, – зітхнула вона. – Давно вже поставили, ще коли ти маленька була.
Я нікому не говорила, все сподівалася на диво… Але дива не сталося, як бачиш.
У Алевтини Миколаївни вона проводила більше часу, ніж було обговорено – Маша знала, що її чекають в іншому місці, але не могла відмовити в розмові, бо бачила, як Алевтина Миколаївна самотня.
Кілька разів брала з собою Олю – та все так само хворіла, а старші дочки відмовлялися з нею сидіти, вигадували собі цікавіші заняття.
Дехто з клієнтів лаявся, боявся, що зараза до них перейде, але Маша зовсім хвору не водила, та й завжди в коридорі на стільчику її садила.
– Що ти дитину тягаєш, залиш її у мене, – сказала якось Алевтина Миколаївна.
– Так, мамо, залиш мене з бабусею! – попросила Оля.
У Маші і в самої очі зволожилися. Молодшій дочці не довелося побачити своїх бабусь.
Однієї не стало за рік до її народження, інша тільки старшу онуку встигла поняньчити, а Алевтина Миколаївна так і взагалі навіть носом зашмигала, так їй було приємно почути це слово «бабуся».
Маша сильно переживала, що там і як – все ж Оля ще зовсім маленька, п’ять років їй, а Алевтина Миколаївна не встає…
Але коли вона прибігла, все було в порядку: Маша сиділа на стільчику і слухала «Сім підземних королів», яку їй читала Алевтина Миколаївна.
– Дуже дякую, вона вас тут не замучила?
– Що ти, донечко, все добре – вона мені цілу сторінку прочитала, а тепер ось я їй читаю.
Ти сама, мабуть, втомилася? Сідай, відпочинь, чаю попий…
По дорозі додому Оля тільки й говорила, що про Алевтину Миколаївну.
– Коли я виросту, буду лікарем, як вона, – пообіцяла Оля. – І вилікую її, добре? Цікаво, чому вона сама себе не може вилікувати?
У цей момент на дорогу вискочив чорний кіт, глянув на Машу і побіг далі у своїх справах.
А Маша подумала: погана прикмета. І тут же згадала те відро з малиною і виправилася: хороший знак.
Біля під’їзду їх зупинив сусід – приємний чоловік. Він часто дівчаткам велосипед допомагав лагодити і яблуками з дачі пригощав.
– Ви чорного кота не бачили? – запитав він. – Втік, шершень такий…
– Ось туди побіг, – показала Оля.
– Дякую! Він у мене домашній, ніколи на вулиці не був, а тут я двері відкриті залишив – диван новий замовив, а він шмиг за двері!
– Ходімо, я покажу!
Оля схопила його за руку і потягла в той бік, куди кіт побіг. Маші довелося йти слідом, хоча якось ніяково було.
Кота в результаті зловили – він на горобину заліз і кричав там, і сусід спробував залізти, але дерево занадто тонке виявилось.
Довелося Олю підсадити, і вона кота дістала. Правда, той її подряпав.
– Треба перекисом обробити, є у вас? – запитав сусід.
– Є, – відповіла Маша.
– А я буду лікарем! – повідомила Оля.
– Як чудово! – похвалив сусід.
– Ми з мамою сьогодні були у лікаря. Моя мама теж лікар, вона бабусям робить уколи, а я з нею ходжу.
Мене в садок не беруть, кажуть, що соплі, а у мене немає соплів, я просто носом шморгаю. Як тато від нас пішов, я завжди шморгаю, – не вгамовувалася Оля.
Маші стало страшно ніяково, і сусід це зрозумів – навмисно голосно і весело сказав:
– Ну, це навіть і добре – навчишся у мами уколи робити! А подряпини обробити не забудь! І, знаєш що?
Я в подяку за порятунок кота запрошую вас на чай. У мене і тістечка є – сьогодні в магазині купив, свіжі, тільки привезли! Ти любиш тістечка?
– Дуже! – зраділа Оля.
– А ви, Маріє?
Він подивився на Машу трохи збентежено. І Маша відповіла:
– Ну, взагалі-то, люблю.
– Тоді ходімо! Тільки у мене не дуже чисто, – він збентежився. – Самі розумієте, квартира холостяка…
Після гостей Оля заявила, що їм теж терміново потрібен кіт. Чорний, як у дядька Борі. А потім запитала:
– Ми коли до бабусі підемо?
Взагалі-то, до Алевтини Миколаївни ходив соціальний працівник, Маша до неї через день ходила, більше Алевтина оплачувати не могла.
– Завтра, – відповіла Маша. – Спочатку всіх по роботі обійдемо, а потім до неї, добре?
– А можна відразу до неї? Я у неї посиджу. Я обіцяла їй показати свою книжку про хом’яків!
– Ну, спочатку запитаємо у неї, і якщо вона погодиться…
– Погодиться, – махнула рукою Оля. – Як добре, що мене в садок не пускають!
Маша подивилася на годинник: дев’ята вечора, а старшої все немає. Виглянула у вікно: стоїть біля під’їзду з кудлатим хлопцем, за руки тримаються.
Посміхнулася, засунула штори і пішла готувати обід на завтра. Вперше за довгий час їй зовсім не хотілося плакати…
