— Не подобається щось? Валізу в руки і вперед, не тримаю, – заявила дружина…
…— Синку, поглянь, будь ласка, термін придатності на цьому маргарині. Очі вже не ті, ніяк не розберу, а окуляри вдома залишив.
Ілля обернувся на тихий голос і побачив згорбленого старого в потертому пальто, який з надією простягав йому пачку маргарину.
— Звичайно, зараз подивлюся, — Ілля взяв упаковку і примружився, вдивляючись у дрібний шрифт. — Так, придатний до… 15 квітня наступного року. Ще довго.
— Дякую, синочку, — старий з полегшенням зітхнув і потягнувся за маргарином.
Ілля мигцем глянув на цінник і нахмурився:
— Дідусю, це ж найдешевший. Якась суміш, а не маргарин. Може, інший візьмете? Масло ж он вище нормальне.
Старий сумно посміхнувся, його вицвілі очі на секунду зустрілися з поглядом Іллі:
— А що поробиш, синку? Все, на що вистачає.
З цими словами він повільно поклав пачку в свою порожню корзинку і пішов далі.
Ілля завмер, дивлячись услід сутулій постаті. Щось кольнуло в грудях — чи то жалість, чи то сором за свій недавній порив.
Він раптом згадав свого діда, який теж під кінець життя рахував кожну копійку.
Сам не знаючи чому, Ілля не міг відірвати погляду від старого. Той повільно рухався вздовж полиць, довго зупиняючись біля найдешевших товарів.
Ось у кошик потрапив буханець сірого хліба, потім пара картоплин, самотня цибулина.
Біля полиці з крупами старий дістав з кишені потертий гаманець, довго перераховував дрібні гроші, потім, важко зітхнувши, взяв малу пачку вівсянки.
Ілля відчув, як до горла підступає клубок. Він згадав ранкову розмову з дружиною про нову шубу, про путівку на море, про ремонт у квартирі.
І раптом ці проблеми здалися йому такими дрібними, нікчемними в порівнянні з тим, що він бачив зараз.
Старий тим часом попрямував до каси. Ілля, сам не розуміючи, що робить, схопив візок і почав швидко наповнювати його продуктами: курка, молоко, яйця, фрукти, овочі, крупи.
Він поспішав, боячись втратити старого з поля зору. Розплатившись на касі, Ілля вискочив на парковку.
Він побачив знайому постать, яка повільно пленталася в бік автобусної зупинки.
— Зачекайте! — крикнув Ілля, підбігаючи. — Зачекайте, будь ласка!
Старий неквапливо обернувся, здивовано дивлячись на захеканого молодого чоловіка.
— Вибачте, — почав Ілля, переводячи подих. — Я… я хотів запропонувати вам допомогу. Давайте я вас підвезу?
І ось, візьміть, будь ласка, — він простягнув пакети з продуктами. — Я купив трохи їжі… Якщо ви не проти.
Старий розгублено подивився на пакети, потім на Іллю. В його очах промайнуло щось — чи то недовіра, чи то надія.
— Що ти, синку, не варто… — почав він, але голос його затремтів.
— Будь ласка, візьміть, — м’яко наполягав Ілля. — Мені справді не складно. І давайте я вас додому відвезу, добре?
Літній чоловік помовчав кілька секунд, потім повільно кивнув:
— Дякую тобі, добра людина. Вибач, що помітив, як убого я живу. Як тебе звати?
— Ілля, — посміхнувся молодий чоловік.
— А мене Федір Михайлович, — відповів старий, і вперше за весь день його губ торкнулася легка посмішка. — Що ж, поїхали, Ілля. Дай Бог тобі здоров’я за твою доброту.
Вони попрямували до машини Іллі, і в цей момент обидва ще не знали, що ця випадкова зустріч у супермаркеті змінить їхнє життя назавжди.
Дорога була недовгою, але за цей час Ілля дізнався історію Федора Михайловича.
Старий розповідав неохоче, немов кожне слово давалося йому з трудом.
— Моя дружина, Ганна Петрівна, пішла у засвіти десять років тому. Цей проклятий, з клешнями, хай йому грець, забрав її. А син…
Федір Михайлович замовк, дивлячись у вікно на будинки, що пролітали повз.
— А що з сином? — тихо запитав Ілля.
— Зник безвісти в дев’яностих. Поїхав на заробітки до столиці і як у воду канув. Я все чекав, сподівався.
Навіть до міліції звертався, та все марно. Хто там буде з таким розбиратися, — він махнув рукою і знову відвернувся до вікна.
Ілля слухав, і серце його стискалося від болю за цього самотнього старого.
— А ти сам ким працюєш? — запитав Федір Михайлович, мабуть, бажаючи змінити тему.
— На заводі, — відповів Ілля. — Бригадиром у цеху.
— Хороша робота, — кивнув старий. — Стабільна. Не те, що нині у молоді — то програмісти, то менеджери. А що це таке — ніхто достеменно і не знає.
Ілля посміхнувся:
— Так, робота нормальна. Тільки ось дружина незадоволена. Їй завжди мало.
— Ех, синку, — зітхнув Федір Михайлович. — Головне — щоб у родині була любов. А гроші — то справа наживна.
Вони під’їхали до обшарпаного п’ятиповерхового будинку на околиці міста. Ілля допоміг старому донести пакети до квартири на четвертому поверсі.
— Ще раз дякую тобі, — сказав Федір Михайлович, стоячи на порозі. — Дай Бог тобі всього. Може, чаю хочеш?
Ілля посміхнувся:
— Нема за що, справді. Я б із задоволенням, але мені вже час. Ось, візьміть мій номер телефону. Якщо щось знадобиться — телефонуйте, не соромтеся.
Вже йдучи, Ілля непомітно поклав у кишеню куртки старого конверт з грошима — премією, яку отримав сьогодні на роботі.
Додому Ілля приїхав пізніше, ніж зазвичай. На порозі його зустріла дружина Ольга, і виглядала вона дуже роздратованою:
— Де ти ходиш? Я вже годину як вдома!
Ілля втомлено зітхнув:
— Вибач, затримався.
— Ну що, дали премію? — нетерпляче запитала Ольга. — Я вже суші на вечерю вибрала. І сукню пригледіла — ту саму, червону, пам’ятаєш?
Ілля похитав головою:
— Вибач, Оля. Грошей немає.
Обличчя Ольги за мить змінилося:
— У сенсі немає? Ти ж казав, що сьогодні мають видати премію?
— Не дали, — збрехав Ілля. — Перенесли на наступний місяць.
— Та скільки можна? Ти розумієш, що всі на тобі їздять? Премію йому не дали, а він і голову в пісок!
Треба було вимагати! — вибухнула Ольга. — Ось Оленин чоловік — той так, вміє гроші заробляти.
І подарунки дарує, і на курорти возить. А ми навіть у нашій Одесі були три роки тому востаннє!
Ілля дивився на дружину, і йому раптом стало нестерпно сумно.
Він згадав Федора Михайловича, його самотню старість, його щиру вдячність за просту людську доброту.
— Як я так міг помилитися? — тихо промовив він.
— У якому сенсі? — не зрозуміла Ольга.
— Як я так міг помилитися в людині? — повторив Ілля голосніше. — Даремно я одружився.
— Не подобається щось? Валізу в руки і вперед, не тримаю — заявила дружина.
— Так і зроблю, мабуть.
Ольга замовкла, шокована його словами. А Ілля розвернувся і вийшов з квартири, грюкнувши дверима…
…Наступні пів року були для Іллі часом переоцінки цінностей.
Він розлучився з Ольгою, незважаючи на її істерики і погрози. Переїхав у маленьку орендовану квартиру. І став частіше відвідувати Федора Михайловича.
Старий спочатку соромився, не хотів обтяжувати молоду людину. Але Ілля був наполегливий.
Він приносив продукти, допомагав з прибиранням, просто сидів і розмовляв. Поступово між ними зав’язалася справжня дружба.
Федір Михайлович розповідав про свою молодість, про роботу інженером на великому заводі, про любов до дружини.
Ілля слухав, і йому здавалося, що він дізнається якусь важливу, втрачену мудрість.
— Знаєш, синку, — говорив старий, — я прожив довге життя. І зрозумів одну просту річ: головне — це не гроші, не кар’єра, навіть не здоров’я.
Головне — це люди, які поруч з тобою. Ті, хто підтримають у скрутну хвилину, розділять радість у щасливу хвилину. Ось що по-справжньому важливо.
Ілля кивав, відчуваючи, як ці прості слова відгукуються в його душі.
Минув рік. Була осінь — золота, щедра на сонце і яскраві фарби.
Ілля і Федір Михайлович бродили лісом, збираючи гриби. Старий помітно зміцнів за цей час — нормальне харчування і турбота зробили свою справу.
— А я так і не запитав тебе, синку, — раптом сказав Федір Михайлович, зупиняючись біля великої сосни. — Чому ти все-таки розлучився?
Ілля зітхнув. Він уже й сам майже забув про те життя, яке було у нього до зустрічі зі старим.
— Розумієте, Федір Михайлович, — почав він, підбираючи слова. — Я раптом усвідомив, що живу не своїм життям.
Що женуся за якимись чужими цілями, намагаюся відповідати чужим очікуванням. А дружина… вона просто була частиною цього чужого життя.
Коли я зустрів вас, щось у мені перевернулося. Ніби згадав, що таке справжня доброта, справжня мудрість. І зрозумів, чого насправді хочу.
Федір Михайлович уважно слухав, спираючись на палицю.
— Ех, синку, — зітхнув він, коли Ілля закінчив. — Складно одному жити на світі, аж надто самотньо…
Ілля посміхнувся:
— А знаєте, Федір Михайлович, я так не думаю. Краще складно одному, ніж погано разом.
Старий розсміявся і поплескав Іллю по плечу:
— Мудро говориш, синку. Мудро.
Вони обійнялися і пішли далі по усипаному листям лісу. Попереду на них чекав ще цілий день, сповнений тихої радості і неспішних розмов.
Увечері, повернувшись додому, Ілля довго сидів біля вікна, дивлячись на місто, що засинало. Він думав про своє життя, про те, як змінився за цей рік.
Раніше він гнався за примарним успіхом, міряв своє життя нав’язаними стандартами.
А тепер навчився цінувати прості речі: тихий вечір з книгою, прогулянку в парку, розмови по душах.
Він згадав, як вперше побачив Федора Михайловича в магазині — самотнього, загубленого.
І подумав про те, скільки таких людей навколо нас — непомічених, забутих, які потребують простої людської участі.
Ілля дістав телефон і набрав номер.
— Алло, Федоре Михайловичу? Це Ілля. Як ви? Так-так, я вже вдома. Слухайте, а давайте наступних вихідних на риболовлю з’їздимо? Я тут одне містечко пригледів…
Він говорив і посміхався, відчуваючи, як теплішає на серці. Адже тепер у нього була людина, якій він був по-справжньому потрібен. І це було приємно.
Минуло ще кілька років. Федір Михайлович, як і раніше, жив у своїй квартирі, але тепер вона була відремонтована і обставлена новими меблями.
Ілля наполіг на цьому, незважаючи на протести старого.
Вони часто проводили час разом: ходили на риболовлю, в ліс за грибами, просто сиділи на лавочці в парку, спостерігаючи за дітьми на майданчику.
Федір Михайлович став для Іллі не просто другом – він замінив йому батька, якого Ілля втратив у ранньому дитинстві.
Їхня дружба, що почалася з випадкової зустрічі, переросла в глибокий, майже родинний зв’язок.
Ілля часто згадував слова, які Федір Михайлович сказав йому одного разу під час їхньої традиційної недільної прогулянки:
— Знаєш, синку, життя — воно як річка. Можна плисти за течією, дозволяючи їй нести тебе куди заманеться.
А можна гребти, вибираючи свій шлях. Ти вибрав гребти, і я пишаюся тобою.
Ці слова стали для Іллі своєрідним девізом. Він залишив роботу на заводі і відкрив невелику майстерню з ремонту побутової техніки.
Справа йшла не швидко, але йшла. Люди цінували чесність Іллі, його золоті руки і вміння знайти підхід до будь-якої, навіть найпримхливішої техніки.
Федір Михайлович теж розквітнув за ці роки. Кожні вихідні вони проводили разом, насолоджуючись неспішними бесідами.
Одного теплого весняного дня вони сиділи на лавці в парку, спостерігаючи за дітьми, що гралися.
— Ілля, — раптом сказав Федір Михайлович, — я ось думаю… Може, тобі знову одружитися? Погано молодому чоловікові одному життя проживати.
Ілля посміхнувся:
— Знаєте, Федір Михайлович, я не відчуваю себе самотнім. У мене є ви, є друзі, є улюблена справа.
А любов… Якщо їй судилося прийти, вона прийде. Я не хочу квапити події.
Старий уважно подивився на Іллю:
— І це правда, синку.
Вони помовчали, насолоджуючись спокоєм і теплом весняного дня. Раптом Федір Михайлович тихо сказав:
— Знаєш, Ілля, я ж щодня дякую Богові за те, що він послав мені тебе. Ти для мене став як рідний.
Ілля обійняв його, щоб старий не побачив його сліз:
— Ви теж стали мені рідним, Федір Михайлович. Ви навчили мене багато чому. Як жити по совісті, як цінувати прості речі, як залишатися людиною в будь-якій ситуації.
Вони ще довго сиділи на лавці, розмовляючи про життя, про минуле і майбутнє.
Коли стало сутеніти, Ілля допоміг Федору Михайловичу підвестися:
— Ходімо додому, Федоре Михайловичу. Я вам сьогодні свій фірмовий борщ приготую.
— З часниковими пампушками? — пожвавився старий.
— А як же! — розсміявся Ілля. — Все, як ви любите.
Вони повільно пішли алеєю, про щось тихо переговорюючись. Двоє людей — молодий і старий, такі різні і в той же час такі схожі.
Двоє людей, чиє життя змінилося завдяки випадковій зустрічі і простому акту доброти.
А навколо шуміло місто. Люди поспішали у своїх справах, занурені у свої турботи і проблеми.
Але, можливо, хтось із них, дивлячись на Іллю і Федора Михайловича, замислиться над тим, що іноді достатньо просто простягнути руку допомоги незнайомій людині, щоб змінити не тільки її, але і своє життя.
Через два роки Ілля зустрів Анну – добру, розумну жінку, яка поділяла його погляди на життя.
Вони одружилися, і незабаром у них народилася дочка, яку назвали Настею.
Федір Михайлович став для маленької Насті улюбленим прадідусем.
Незважаючи на похилий вік, він знаходив сили грати з дівчинкою, розповідати їй казки і вчити життєвої мудрості.
Щонеділі вся родина збиралася за великим столом. Ілля готував свій знаменитий борщ, Аня смажила пиріжки, а Федір Михайлович розважав усіх історіями зі свого багатого на події життя.
В один з таких вечорів, коли Настя вже спала, а дорослі сиділи на веранді Аніної дачі, насолоджуючись теплим літнім вечором, Федір Михайлович раптом сказав:
— Знаєш, Ілля, я прожив довге життя. Бачив багато хорошого і поганого. Але зараз, дивлячись на вас, на маленьку Настю, я розумію, що все було не дарма.
Ти подарував мені нову сім’ю, нове життя. І я йду спокійно, знаючи, що ти продовжиш нести добро в цей світ.
Ілля хотів щось сказати, але Федір Михайлович зупинив його жестом:
— Не треба слів, синку. Просто знай, що ти зробив старого щасливим. І пам’ятай: головне в житті — це не гроші, не кар’єра, навіть не здоров’я.
Головне — це люди, яких ми любимо, і добро, яке ми несемо в світ.
Через місяць Федора Михайловича не стало. Він пішов тихо, уві сні, з посмішкою на обличчі.
Ілля довго стояв біля його могили, згадуючи все, чого навчив його цей дивовижний чоловік.
А потім він повернувся додому, обійняв дружину і дочку, і зрозумів, що життя триває.
І що тепер його черга нести в світ ту мудрість і доброту, якими так щедро ділився з ним Федір Михайлович.
Кожен раз, проходячи повз той самий супермаркет, Ілля з теплотою згадував вечір, коли випадкова зустріч змінила його життя.
І кожен раз він думав про те, як важливо залишатися людиною в будь-якій ситуації, як важливо не проходити повз чужу біду.
Адже ніколи не знаєш, яка випадкова зустріч може змінити твоє життя і зробити тебе кращим.
