— Денисе, хороші приклади завжди на користь. Я не вічна, і ця квартира, звичайно, одного разу дістанеться вам, проте я ще маю намір пожити.
А вам, якщо вже зважилися на створення сім’ї, треба підходити до справи серйозно.
— Ми й підходимо серйозно. Просто такі речі не відбуваються в одну мить.
— Як бачиш — відбуваються.
— Усі люди різні. Маринка й у школі була пробивною. Олімпіадниця, з людьми спілкувалася, вчителі від неї були в захваті.
Я люблю Соню, — Денис взяв дружину за руку, — і ми з нею будуємо своє життя так, як хочемо.
Твоя спроба розповісти нам, що можна краще… Ну, так, можна. Але ми самі вирішимо, як саме краще для нас.
— Поки ви вирішувати будете, життя пройде!
І тут Соня зрозуміла, що все марно…
…Чомусь цими вихідними Соні не хотілося йти в гості до свекрухи. Звідки взялося це відчуття, схоже на передчуття неприємностей, дівчина й сама не знала.
Начебто нічого не віщувало біди. Стосунки з Ларисою Віталіївною повільно, але впевнено налагоджувалися.
Та начебто потроху приймала вибір сина, бачила, як Денис кохає молоду дружину, як Соня піклується про нього… І все-таки щось дряпало дівчину зсередини.
Вона навіть обговорювала це з Майєю, проте консиліум до жодних певних висновків не дійшов.
— Може, тебе веде жіноча інтуїція, — знизавши плечима, сказала подружка. — До себе треба прислухатися. Якщо не хочеш йти — не йди.
— Але ми обіцяли…
— Якщо вже ніяк не уникнути, постарайся забрати Дениса раніше. До того ж…
Якщо Лариса Віталіївна хоче більше і якісніше спілкуватися з сином, знаючи, як ви один одного любите, вона обрала неправильну стратегію.
Їй би, навпаки, до тебе ставитися треба все краще і краще.
— Вона чомусь так не думає… Ну, або я себе накручую. Я собі весь час про це говорю.
— Може, й так.
Загалом, суботи Соня чекала з якимось незрозумілим почуттям, і коли приїхали до Лариси Віталіївни, воно лише посилилося.
Свекруха була люб’язна. Накрила стіл, як завжди, приготувала різного.
Спекла ватрушку — та виходила у неї дивовижно гарною, і хоча Соня колись сказала, що не їсть родзинки у випічці, Лариса Віталіївна продовжувала їх туди класти: Денис же їсть!
Але, крім ватрушки, були покупні булочки, і, звичайно, салати та гаряче…
Розмова теж була мирною: обговорювали погоду, майбутню поїздку Лариси Віталіївни до санаторію, навіть прочитані книги зачепили.
Соня вже розслабилася, вирішивши, що справді себе накрутила і всі передчуття були даремні, коли сталося…
Мило посміхнувшись, свекруха повернулася до сина і сказала:
— Пам’ятаєш, я тобі казала, що Марина в місті?
— Марина? — розсіяно відповів Денис, який жував ватрушку. — А, так… Ну і що?
— Ми з нею дзвонили одна одній днями. Ми ж дружимо з її мамою, ти пам’ятаєш? Мариночка мені теж подзвонила, цікавилася, як справи. Про тебе питала… Може, зустрінетеся?
— Мамо, — нарешті підвів погляд від ватрушки Денис, — ми з нею ніколи особливо не дружили. Навіщо нам зустрічатися?
— А хто така Марина? — нарешті поцікавилася Соня.
Лариса Віталіївна посміхнулася ще ширше.
— Це однокласниця Дениса, — охоче пояснила вона. — Ми дружимо сім’ями. Марина після школи поїхала вступати до Києва, закінчила там інститут.
Зараз ненадовго повернулася до Кам’янки. Вона дивовижна дівчина, Сонечко, просто дивовижна!
Така ввічлива, вміє себе подати, і для твого віку дуже успішна. Вона почала працювати ще коли вчилася — у Євгенії Павлівни, моєї подруги, немає таких коштів, щоб оплачувати житло в столиці!
І дівчина влаштувалася у фірму, де платили дуже пристойні гроші! Накопичила на перший внесок.
Студенткою, уявляєш? У великому місті! Одна! Ми всі нею дуже пишалися. І зараз пишаємося.
— Все це чудово, мамо, але ми з Маринкою не спілкуємося, — сказав Денис, відклавши виделку. — Хіба що спілкуванням вважати те, що в дні народження ми пишемо одне одному «вітаю» на стіні в соцмережах… Навіщо мені з нею зустрічатися?
— Ну а як же! Може, вона розповість, як у великому місті влаштуватися. Синку, — свекруха поклала долоню на руку Дениса, — Рідне місто — це, звичайно, чудово. Однак молоді, як ви, повинні прагнути до кращого.
— А ми й прагнемо.
— Щось непомітно, — стиснула губи Лариса Віталіївна. — Тобі нагадати, як піднявся Вадик? У нього своя мережа автомайстерень.
А хлопцеві рівно стільки ж, скільки й тобі. Або Льошка із сусіднього під’їзду? Сонечці стільки ж, скільки Марині, ну, може, рік різниці…
— Я бухгалтер, — тихо сказала Соня, — моє кар’єрне зростання — максимум до старшого бухгалтера.
— Треба крутитися! — свекруха пильно подивилася на неї, і Соня тужливо зрозуміла: ось воно, те, про що попереджали її передчуття.
Вона навіть згадала, звідки: чула ім’я Марини в уривку телефонної розмови Дениса з матір’ю.
Але не надала цьому значення — а в підсвідомості це закріпилося. — Професія — не вирок. По-перше, її можна змінити.
По-друге, навіть не відмовляючись від неї, можна займатися багатьма речами, які приносять гроші!
Мариночка веде блог, вона розповіла, як його монетизує. Чому б і вам не спробувати…
— Мамо, ти що, вчиш нас жити на прикладі дочки подруги? — із щирим здивуванням поцікавився Денис.
Соня ж почувалася надзвичайно погано і не знала, куди подіти очі.
— Денисе, хороші приклади завжди на користь. Я не вічна, і ця квартира, звичайно, одного разу дістанеться вам, проте я ще маю намір пожити.
А вам, якщо вже зважилися на створення сім’ї, треба підходити до справи серйозно.
— Ми й підходимо серйозно. Просто такі речі не відбуваються в одну мить.
— Як бачиш — відбуваються.
— Усі люди різні. Маринка й у школі була пробивною. Олімпіадниця, з людьми спілкувалася, вчителі від неї були в захваті.
Я люблю Соню, — Денис взяв дружину за руку, — і ми з нею будуємо своє життя так, як хочемо.
Твоя спроба розповісти нам, що можна краще… Ну, так, можна. Але ми самі вирішимо, як саме краще для нас.
— Поки ви вирішувати будете, життя пройде!
І тут Соня зрозуміла, що все марно.
Як би вона не старалася, їй не завоювати довіру Лариси Віталіївни.
Та була незадоволена весіллям Дениса раніше, нічого не змінилося і зараз.
Син для неї — світло у віконці, і свекруха воліла б, щоб він одружився з тією дівчиною, яка подобається їй самій.
Наприклад, пробивній красуні Марині, яка заробила на іпотечний внесок, а не на тихій бухгалтерці Соні.
Навіть імена у них — протилежності! Марина просто зобов’язана бути пробивною, яскравою. А Соня — це що таке? Затишок, кава, сірий побут…
Але дівчина знала, що Денис її кохає. Знала і не сумнівалася в цьому, бачила, відчувала щодня.
Їй не потрібно було доводити це кохання, і в цьому не було жодних сумнівів. Можливо, їхня сім’я ніколи не стане суперуспішною.
Однак Соня вірила, що у них буде і свій дім, на який вони зароблять самі (у рідному місті — більш вірогідно, ніж у столиці), і діти, і велика, міцна, любляча сім’я.
Тільки ось, виявляється, у свекрухи були інші уявлення про успішність дружини Дениса.
Можна було сперечатися далі. Можна було спробувати довести, що вона не верблюд…
Але Соня раптом усвідомила, як безмежно втомилася за ці роки, намагаючись заслужити схвалення Лариси Віталіївни.
Немов маленька дівчинка, яка прагне схвалення всіх і всього, вона підлаштовувалася, шукала підхід, посміхалася навіть тоді, коли хотілося плакати.
Денис усе це бачив і знав, і допомагав Соні, як міг, не виправдовуючи матір словами «ну вона така, потерпи».
Зараз навіть він не знав, що сказати. Адже стало гранично ясно: незнайома Соні Марина здається Ларисі Віталіївні кращою людиною, ніж дівчина, яка безперечно кохає її сина.
Соня мовчки підвелася, поклала серветку на стіл, вийшла у передпокій і почала одягатися.
Денис вийшов слідом за нею, під здивований вигук Лариси Віталіївни:
— Куди ви?!
Соня не стала чекати, поки свекруха з’явиться, вибігла на сходи і швидко спустилася вниз.
За дверима під’їзду мороз немов дав їй ляпаса, і дівчина почала різко мислити. Наче змило бруд і павутину, і речі стали на свої місця.
Соня зрозуміла, що дуже втомилася: при думці про те, що більше не треба зберігати гідність і спілкуватися зі свекрухою, настало таке полегшення…
Руки Дениса обійняли її, чоловік притягнув Соню до себе.
— Не буду заперечувати, — тихо сказав він, — вона перегнула палицю… Підемо додому. Або хочеш — у кіно? Це треба відсвяткувати.
— Кіно — чудова ідея, — відгукнулася Соня. — І ще кави вип’ємо з вершками. Денисе…А як же ти?..
У цьому запитанні вмістилося багато чого.
«Як ти тепер будеш з нею спілкуватися? Адже це твоя мама.
Як мені поводитися, щоб не завдати тобі ще більшого болю? Що нам взагалі робити?»
— Ти — моя дружина, і я тебе кохаю. Якщо мама цього не розуміє, то це її проблема, не моя.
Голос Дениса звучав спокійно й твердо.
— Вибач за цю сцену, Соня. Я й гадки не мав, що в її голові все зайшло так далеко.
— Давай зараз не будемо про це, — вона обернулася і поцілувала його в губи. Смак ватрушки… — Прогуляємося, підемо в кіно, а все обговоримо потім. Зрештою, нам залишається просто жити так, як ми хочемо!
