— Матусю, а ти де?
— У мене все гаразд, якщо ти про це.
— Ні, не гаразд, я заїхала додому, а там чужі люди. Ти що, квартиру здала? А ти сама тепер де? А я ж хвилююся, мамо!
Голос Лери й справді тремтів, та тільки скоріше не від переживань за маму, а від досади.
Тільки вона намітила старшого сина відправити жити до бабусі, як мати ніби відчула.
І треба ж, навіть нічого не сказала, до чого дійшло, наче Лера їй не дочка.
— Не хвилюйся, доню, я поки квартиру не здавала, просто невеликий ремонт вирішила зробити, — спокійно пояснила Галина Костянтинівна.
— І навіть не сказала нічого? Ти що, мамо, образилася, чи що? — спитала Лера, і в неї самої в голосі прозвучала образа.
— Та ні, просто зрозуміла, що не варто вас турбувати по дрібницях, от і все. Ви працюєте, діти вже не такі маленькі, щоб я їх зі школи зустрічала й обідом годувала.
А на вихідні ви всі за місто їдете до свекрухи. Та й ти сама мені сказала, щоб я жила своїм життям і перестала вас опікати.
— Ну все, точно образилася, а я думала, ти мене розумієш, — похмуро підсумувала Лера.
– Я ж тобі казала, мамо, що якщо щось термінове, ми одразу приїдемо й допоможемо. Ти ж знаєш, після роботи ми додому біжимо з Дмитром як ошелешені.
Вітькові й Толику хоч п’ятнадцять і дванадцять, але то уроки не дороблять, то в комп’ютері сидять граються.
Та й вечерю треба приготувати, і справ домашніх повно.
Ну а свекруха тебе, мамо, на одинадцять років старша. От їй точно пора допомагати, тим більше що вона не в квартирі, а в сільському будинку живе.
І до того ж ми хоч вихідні на природі проводимо, шашлики смажимо й від роботи трохи відключаємося. Я думала, ти мене розумієш! — зі зростаючою образою в голосі продовжила Лера.
— Звичайно, розумію, тому й не лізу з усякими дрібницями. Та тільки вони накопичуються, і мені довелося їх якось самій вирішувати. Ти згадай, коли ви останній раз у мене були?
Правильно, на минулий мій день народження. А через місяць я знову вас запрошу на черговий.
І ви будете довго мучитися й вирішувати, чи зможете ви до мене приїхати саме цього дня, тому що погода хороша, і ви збиралися їхати до свекрухи.
І тоді ми перенесемо святкування мого дня народження на будні, ви прийдете з роботи, швидко повечеряєте й скажете, що пора, завтра ж усім до школи й на роботу рано вставати.
Хоча, якщо пощастить і в мій день народження буде дощ і погана погода, ви нікуди не поїдете, і я, звичайно, все одно буду дуже рада…
Лера явно завагалася з відповіддю, але потім все ж знайшла, що сказати:
— Ну ти даєш, мамо! Не думала, що ти так до свекрухи ревнуєш і що твій день народження для тебе найголовніше свято.
Даремно ображаєшся, Дмитро завжди про тебе питає, і Вітя з Толею теж.
А я тобі взагалі через день дзвоню, в курсі всіх твоїх справ, на що тобі ображатися?
— Перестань, це не образа, ти теж мене зрозумій. Я просто з тобою згодна, кожен повинен жити своїм життям, це справді правильне рішення.
Минув той час, коли і ти, і хлопчики мене гостро потребували. І немає приводу більше вас опікати, та й мене опікати ще рано. Тож усе нормально, доню, не хвилюйся!
— Мамо, ти якась дивна, не така, як зазвичай, а ти (розповідь спеціально для сайту Цей День) на час ремонту до подруги, чи що, поїхала? — здогадалася Лера.
— Так, до подруги, давай я тобі потім розповім, добре? А то зараз мені ніколи, бувай, доню, — і Галина відключила телефон під схвальний погляд чоловіка, який сидів поруч.
Вона намагалася стриматися, але сльози одразу ж покотилися по її щоках.
— Ваню, я ж із нею раніше ніколи так різко не розмовляла, може, даремно я так?
Чоловік усміхнувся й витер їй сльози:
— Гей, Галко-Галинко, а в школі ти ніколи не плакала! Була бешкетницею, ну ж бо перестань плакати, нічого такого поганого ти своїй Лері не сказала.
Нехай хоч трохи про матір свою подумає, слова ж вона правильні сказала, що тобі треба жити своїм життям, адже ти ще молода.
Та тільки сказала вона це не тоді, коли ти їй з дітьми допомагала, а коли твоя допомога непотрібна стала!
— Напевно, ти правий, Ваню, та тільки мені все одно важко, це ж мої рідні дочка й онуки, і навіть зять Дмитро мені як рідний.
Адже коли вони одружилися, в мене спочатку жили. Першим Вітюшка зʼявився, я тоді ще працювала, півночі його колисаю, а потім на роботу біжу.
А коли Толик вже був, вирішили квартиру купувати. То я їм із першим внеском допомогла, та й потім їздила з дітьми гуляти й уроки робити.
А тепер Лера каже, у хлопчиків вік такий перехідний, що їм ніхто не потрібен. Нудно їм зі мною, от і не їздять до мене.
— Нічого, ти мені повір, усе налагодиться, Лера твоя не така вже й погана, дзвонить через день, та й казала, що якщо щось — вони одразу приїдуть.
Думаю, вона не бреше, прийде час, і вони все зрозуміють, а поки ми з тобою й справді ще молоді.
Наплакавшись, Галина з Іваном погодилася, він, як завжди, правий, колишній староста їхнього класу.
Тоді, багато років тому, Іван був безумно в неї закоханий, а їй він здавався маленьким і несерйозним.
Її всі тоді звали Галка-Галинка, тоді вона чорненька була, а тепер уся сива. Та й Ваня був чорний, а очі сині.
Дід у нього грузин, і вдома його всі звали Вано, тому й друзі невдовзі так стали кликати. Вони тоді були просто друзі, обидва чорненькі, навіть чимось схожі.
А зараз обоє сиві й самотні, ось до чого вони дійшли через стільки років. Життя прожили одне без одного, але доля їх знову звела на схилі літ…
***
Галина Костянтинівна давно збирала на ремонт.
Шпалери стали відклеюватися, карниз відвалився, та й багато всяких інших дрібниць.
Дітей просити по кожній дурниці незручно, а сама вона без чоловічої руки не впорається.
Подруга з колишньої роботи порадила бригаду з трьох осіб, сказала, швидко й недорого роблять, а Галю до себе на цей час жити запросила.
Але не встигли зайти до неї робітники й бригадир, як вона його впізнала, та й він одразу вигукнув:
— Галко, невже це ти?
— Ваню? Ванечко, як я тебе рада бачити! — вони (розповідь спеціально для сайту Цей День) обнялися й одразу зніяковіли, що на них дивляться.
Тепер, після роботи в її квартирі, Вано й Галина гуляли в парку, їли у вуличних кафе й ніяк не могли наговоритися.
— Галко, ми, звичайно, не дуже старі, але тепер у нас набагато менше часу, ніж тоді, коли ти мені відмовила.
Може, все-таки ти погодишся стати моєю дружиною, може, тобі це сподобається? — запропонував їй зовсім несподівано Вано.
— Я була тоді така дурна, тепер буду розумніша й не відмовлюся більше від щастя бути з тобою, — сказала Галина.
Вано одразу ж змусив її переїхати до себе, немов боявся, що вона передумає.
А з дочкою в Галини Костянтинівни стосунки самі собою налагодилися.
Коли живеш життям своїх дітей і онуків, цього не цінують.
Робіть те, що вас радує, будьте з тими, з ким вам тепло… І тоді все буде добре!
