Діти штовхали 84-річну матір, як м’ячик, до дверей будинку для літніх людей. Її зморшки зберігали їх дитячий сміх, а вони — рахували дні до її останнього подиху, але ВІН же все бачить…
…Зінаїда Василівна, жінка з багатим життям і чималим досвідом, відзначила своє 84-річчя. Все своє довге і нелегке життя вона присвятила роботі, родині та вихованню дітей.
Її трудова діяльність була тісно пов’язана із заводом — підприємством, на якому вона працювала багато років, переживши не тільки радянські часи, а й ще післявоєнні випробування, які залишили глибокий слід у її серці.
Вона пережила часи, коли кожен день міг стати останнім, коли доводилося виживати, втрачати близьких, бачити жахи і поневіряння.
Але, незважаючи ні на що, Зінаїда Василівна зберегла людяність, доброту і віру в людей.
У неї було двоє дітей — син Леонід і дочка Єлизавета. Вони були сенсом її життя, заради яких вона готова була пожертвувати всім.
Однак доля розпорядилася так, що її чоловік, батько дітей, пішов з життя рано — усього в 52 роки.
Причиною його відходу стала стара травма, отримана ще в молодості, яка з роками давала про себе знати все частіше і сильніше.
Ця хвороба не просто заважала йому жити, а поступово забирала останні сили, поки одного разу він не закрив очі назавжди.
Після його втрати Зінаїда Василівна залишилася одна, але продовжувала жити в квартирі, наданій їй державою як заслуженому працівнику.
Це був не просто дах над головою — це був дім, наповнений спогадами, історією їхньої родини, любов’ю і болем прожитих років.
Однак із часом ситуація почала змінюватися. Діти, які виросли завдяки її самопожертві, стали проявляти до матері зовсім інше ставлення.
Після того як чоловік пішов у засвіт , вони почали активно обговорювати між собою, що пора «звільнити» квартиру для своїх потреб.
Їм було вже неважливо, хто живе там зараз, головне — щоб це місце стало корисним їм самим. Не соромлячись присутності матері, вони вели гучні суперечки прямо в її кімнаті:
— Льоня, ти чоловік! Сам повинен заробити на квартиру, а не чекати мамину. У нас скоро поповнення, а Рита зустрічається з хлопцем, їй теж десь потрібно буде жити!
— А чому твій чоловік не купує вам житло? Або він особливий? У мене теж діти, яким потрібен простір!
Зінаїда Василівна, хоч і була стара і слабка, все чула. Хоча вона майже не відкривала очей, щоб не демонструвати свою увагу до розмов, серце її розривалося від болю.
Як же гірко було усвідомлювати, що рідні діти сприймають її як річ, об’єкт, який можна використовувати або викинути.
Всі ці роки вона віддавала їм себе без залишку: ростила, вчилася бути матір’ю, терпіла їхні капризи, підтримувала в скрутні моменти.
Перед її уявним поглядом спливали картини минулого — перші слова малюків, перший шкільний день, народження онуків…
Вона не могла повірити, що ці милі, добрі діти могли перетворитися на таких егоїстичних і холодних людей.
Багато разів вони пропонували їй переїхати до будинку престарілих, запевняючи, що це буде краще для всіх сторін. Ліза говорила різко і безжально:
— Мамо, давай відверто. Тобі важко одній. Доглядальниця не може бути тут цілодобово. Ми працюємо, у нас свої сім’ї, ми не можемо постійно приїжджати. Там про тебе подбають професіонали. Чому ти така вперта?
Але Зінаїда Василівна тремтячим голосом відповідала:
— Лізо… Чому ти стала такою жорстокою? Ти була доброю, милою дівчинкою…
— Тому що з милою дівчинкою сталося життя, мамо! І потрібно якось виживати. Не читай мені моралі. В останній раз питаю: ти поїдеш туди добровільно?
— Ні. Це наша з батьком квартира. Я прожила тут все життя. Тут і до кінця хочу бути.
— Ну, зрозуміло. Тоді доглядальницю оплачуй сама.
Леонід також намагався переконати матір змінити рішення:
— Даремно ти відмовляєшся. Там зараз умови, як на курорті! Я б сам туди поїхав.
— Ну, то їдь. А я хочу піти з життя там, де жила з твоїм батьком, де ви з Лізою росли і де пройшли найкращі роки мого життя. Дайте хоч мені піти спокійно, а потім діліть, що хочете.
І справді, незабаром діти перестали платити за послуги доглядальниці Дар’ї. Але навіть тоді, коли гроші перестали надходити, дівчина не покинула жінку.
Вона продовжувала приходити, допомагати, піклуватися. Вона знала, що в будинку престарілих ніхто не замінить тепло дому, де людина провела все своє життя.
— Дашенька… Тобі потрібно заробляти, навіщо тобі сюди ходити. Ти молода, не думай про стару жінку.
— По-перше, ця «стара жінка» ще дасть фору будь-якій молодій. А по-друге, я думаю, що потрібно жити по совісті, тому що всі вчинки обов’язково відіб’ються на нас у майбутньому.
— Це правда, дівчинко… Ось я і переживаю, як це відіб’ється на моїх дітях.
Даша проводила із Зінаїдою Василівною цілі дні: спілкувалася, готувала їжу, прибирала, прала. Вона приховувала від старенької, що тепер працює в нічну зміну в магазині, щоб забезпечити хоча б мінімальний дохід.
На сон у неї залишалося всього три-чотири години на день. Лише у вихідні вона могла трохи виспатися.
Онука Рита теж ставилася до бабусі без любові. На її думку, саме бабуся заважала їй жити повноцінним життям. Говорячи своєму хлопцеві Василю, вона нарікала:
— Уявляєш, яка вона егоїстка? Самотньо займає квартиру, хоча її дітям і онукам потрібне своє житло. Всі хочуть жити нормально, відпочивати на морі, ходити в ресторани. А ми змушені віддавати гроші за орендовану квартиру.
— Так вже… Бабуся у тебе жахлива жінка. Добре, що моя живе в селі і нікому не заважає.
Якось Ліза вмовила Риту і Василя відвідати бабусю, сподіваючись, що ті зможуть вплинути на неї. Вони приїхали, заварили чай.
Зінаїда Василівна, радіючи увазі, розповідала про свою юність, студентство, про батьків, про важкі роки, про санітарний поїзд, про друзів, про втрати… Але онука, не приховуючи нудьги, позіхнула і сказала:
— Бабусю, не ображайся, але це було так давно… І зовсім не цікаво. Мені здається, пора перестати надавати цьому такого значення.
У Зінаїди Василівни виступила жила на лобі. Вона нахмурилася і твердо вимовила:
— Забирайтеся.
— Що? Бабусю, ти чого?
— Забирайтеся. І не приходьте сюди більше.
Рита і Василь пішли, не розуміючи, а Зінаїда Василівна плакала:
— Господи, забери мене звідси. Ніколи не думала, що отримаю стільки ненависті на старості років.
Пізніше Леонід вирішив діяти рішучіше. Одного разу він вистежив матір, коли та виходила з під’їзду.
Він різко виїхав на дорогу перед нею, щоб налякати. Серце жінки не витримало — від переляку вона впала, втратила свідомість. Люди збіглися, викликали швидку.
Леонід прикинувся турботливим сином, відвіз її до лікарні, де сподівався, що вона не виживе. Однак лікарі зробили все можливе. П’ять днів вона перебувала без свідомості, прогнози були невтішними.
— Швидше за все, вона не витримає. Вибачте за прямоту… — сказав лікар.
— Так-так… Дуже шкода. Бідна матуся, — відповів Леонід, приховуючи свою радість.
Тим часом діти домовилися більше не сваритися через квартиру. Вони вирішили продати її разом з меблями і поділити гроші, щоб уникнути судових розглядів.
Вони заходили до матері всього один раз, але, побачивши її в комі, вирішили чекати дзвінка з лікарні.
А ось Даша приїжджала щодня. Вона полюбила цю жінку як рідну людину.
Сама вона була сиротою – її батьки загинули в автокатастрофі. Тому вона цінувала кожну хвилину поруч з людиною, яка до неї добре ставиться.
Вона читала Зінаїді Василівні книги, тримала за руку, просила не здаватися. І, незважаючи на те, що жінка не могла говорити, вона відчувала кожне слово, кожен рух душі.
Через місяць Зінаїду Василівну виписали. Серце постраждало серйозно, але вона вижила. Лікарі попередили:
— Вам потрібен спокій. Намагайтеся не нервувати і не сваритися.
У день виписки до неї приїхали діти з квітами і кульками:
— Мамочко наша дорогенька, як ми раді, що ти оговталась! А то ми приїжджали — ти без свідомості.
— Часто приїжджали?
— Звичайно, мамусю, кожен день.
Насправді вони з’явилися тільки один раз. А ось Даша, сидячи на лавці біля лікарні з тортом і тюльпанами, хотіла зробити сюрприз, але не наважилася підійти, побачивши їх.
Вона пішла додому, відчуваючи себе непотрібною.
Наступного дня вона зайшла провідати Зінаїду Василівну. Постукала… Відповіді не було. Вона увійшла і побачила, що жінка лежить нерухомо.
Підійшовши, вона зрозуміла: її більше немає. Вона заплакала, зателефонувала в швидку і родині. Через двадцять хвилин всі були в квартирі.
— Даша, ви вільні. Дякую, що подзвонили, — холодно сказав Леонід і провів її до дверей.
Через тиждень їй подзвонили:
— Зінаїда Василівна залишила вам у спадок квартиру. Її сім’я не в захваті. Приїжджайте.
Даша приїхала. Ліза накинулася на неї:
— Що ти зробила, щоб вона залишила все тобі? Обдурила її? З нами цей номер не пройде!
— Я нічого навіть не просила.
— Віддай нам нашу спадщину, інакше затягаемо по судах!
— Тихо! — сказав співробітник поліції. — Погроз не повинно бути.
— Можна мені піти?
— Підпиши відмову від спадщини, тоді й підеш, — сказав Леонід.
— Я не буду нічого підписувати.
— Маєте право.
Даша пішла. Вона не хотіла залишати квартиру собі. У неї був інший план.
Вона вирішила продати нерухомість і вкласти гроші у створення будинку для людей похилого віку, де старих будуть любити, поважати і піклуватися про них, як про рідних.
Вона хотіла, щоб самотні люди, такі як Зінаїда Василівна, мали можливість знайти тепло, турботу і затишок у свої останні роки.
