Дівчата мого віку зазвичай мріють про хороших чоловіків, про кар’єру, про квартири, про поїздки на море, про гарний одяг.
А я мрію про те, щоб мама мене любила — просто за те, що я є, а не тому, що я їй зручна.
Точніше, я про це мріяла. Тепер я розумію, що це безглуздо — така вже в мене мати.
Мою маму звати Надя. У родині я не одна: крім мене є ще молодший брат, Діма.
Виховувала нас мама одна десь з мого шестирічного віку. Куди подівся тато — не знаю, мама не каже, хоча я багато разів у неї про це питала.
У нас залишилося кілька фотографій з ним, і в підлітковому віці я навіть намагалася знайти його в соцмережах.
Знайшла когось схожого, з тим самим прізвищем, що й у нас, але як тільки я йому написала, він мене заблокував.
Жилося нам з Дімою не дуже добре. Вся робота по дому лягла на мене, як тільки я стала достатньо великою для того, щоб стояти біля плити і тягати відра з водою для миття підлоги.
Прала і прасувала теж я. Скільки разів я обпалювалася об плиту і об праску — не злічити.
Адже мама не вчила мене нічому. Просто заявляла:
— Ти вже доросла, тож іди посмаж яєчню.
Або:
— Ти вже самостійна, тож іди випери брудний одяг.
І я вчилася всьому методом проб і помилок. Псувала речі, спалювала їжу через дитячу незграбність і брак досвіду… а грошей у нас і так було не дуже багато.
Мама кричала на мене, обзивала безрукою і нікчемною. Маленький Діма в цей час заливався риданням, і до нас у двері стукали сусіди з вимогою замовкнути.
Ми жили в комуналці. У власності у мами була лише одна кімната, тому крім маминого невдоволення мені діставалося ще й від сусідів, які дітей не любили і вважали, що ми всім заважаємо.
Любити не зобов’язані, звичайно, я розумію. Але й ображати нас за що?
За те, що ми просто народилися у непутящої, невлаштованої в житті мами?
Досить часто мама приводила до нас у кімнату чоловіків. Вона не була розпусною, чоловіки були постійними в певні періоди.
Це вона нам тата шукала, як сама завжди говорила.
— Вам не вистачає твердої чоловічої руки, — нарікала мама. — І житлові умови нам би поліпшити.
Неможливо з вами двома в одній кімнаті жити, зовсім мені відпочивати не даєте. Тож намагайтеся сподобатися наступного разу.
Ми намагалися — принаймні, я. Діма був страшенним липунцем, постійно ліз до мами на руки, чим страшенно її дратував.
А коли він робив це при чоловіках, вона взагалі починала виходити з рівноваги і кричати. Та й ці чоловіки теж часто на нас кричали.
Періодично я залишалася з маленьким Дімою одна на день, на два і навіть на три, поки мама ночувала у свого нового друга.
Пару разів на нас звертала увагу опіка, але оскільки мама загалом справляла враження адекватної жінки, та й, завдяки моїм старанням, ми були чисті, одягнені й нагодовані, нас не забирали.
І я дуже цьому раділа. Краще з мамою, хоч і з такою, як наша, ніж у притулку. Не уявляю, як би ми там виживали.
За всі ці роки я жодного разу не почула від мами слів любові.
Вона не обіймала нас, не цілувала, тільки відштовхувала від себе, якщо ми з братом просили трохи ласки.
Точніше, просила я, бо була старшою і скромнішою, а Діма вимагав. І для мами ця його дитяча наполегливість була нестерпною.
Вчилася я непогано. Вчителі знали, в якій родині я росту, тому робили знижку на мою зайнятість.
Я намагалася не нахабніти і не користуватися їхньою прихильністю надто часто, але мене дійсно виручало те, що мені прощали не до кінця виконані домашні завдання.
Дівчинкою я була розумною і кмітливою. Нехай я не хапала зірок з неба і не була відмінницею, але школу я закінчила без трійок.
Мені не було за що оплачувати університет, як і репетиторів для вступу на бюджет, тож я почала навчатися в коледжі.
Практично відразу ж я виїхала від мами в гуртожиток, влаштувалася на роботу за майбутньою професією.
Коледж знаходився в іншому місті — я буквально втекла подалі від мами, щоб мати відмовку на той випадок, якщо вона вимагатиме прийти і зробити за неї все по дому.
Кілька разів за час навчання я приїжджала, щоб відвідати її та брата, але щоразу мої візити закінчувалися вимогою допомогти грошима, а також перепрати речі, прибрати кімнату і так без кінця.
Мамі я була не потрібна — їй просто хотілося скористатися моєю поступливістю.
Після коледжу я зняла квартиру — крихітну студію, але мені одній місця вистачало з надлишком.
Я взагалі не звикла до простору, проживши все життя з мамою і братом в одній тісно заставленій кімнаті.
Додому я з тих пір їздити перестала. Та й мама якось не кликала мене в гості — навіть не дзвонила.
Від інших іногородніх однокурсників я знала, що вони з мамами щодня спілкуються. А моя мама сама, з власної ініціативи, не могла навіть повідомлення написати.
Мені ж дуже хотілося нормальних теплих сімейних стосунків, тільки я не знала, як їх отримати.
Заслужити? Я все дитинство цим займалася, досить з мене. Заробити? А як?
Грошей зайвих у мене немає, та й якщо я почну допомагати мамі грошима, вона все одно мене не полюбить.
Тільки почне сприймати, крім прибиральниці, ще й банкоматом.
Я довгий час жила з хліба на хліб, ходила в старих речах — і все заради того, щоб накопичити на перший внесок.
Оскільки я виросла в комуналці, мені дуже хотілося мати власний куточок, який буде тільки моїм і який у мене ніхто ніколи не забере.
— Ти б хоч кофту собі нову купила, — обурювалася колега. — Ходиш на роботу вся в латках…
Але я швидко зрозуміла, що, якщо давати людям ображати себе і лізти в моє життя, вони так і продовжуватимуть це робити.
Тому я стала відповідати досить різко, що було невластиво моїй м’якій натурі. Життя мене загартувало.
— Не всі в благополучних сім’ях жили, — відповіла я тоді. — І не всім татусі квартири подарували, знаєш. Я гроші собі на житло збираю.
Це для мене важливіше за нові кофтинки. З клієнтами я не працюю, дрес-коду у нас немає. Тобі хіба не все одно, як я виглядаю?
Колезі моя відповідь не сподобалася, вона навіть вітатися зі мною перестала.
Але головного я домоглася — більше мене за штопаний одяг не зневажали.
А я сама так звикла обходитися малим, що особливо від свого зовнішнього вигляду не страждала.
Ну так, одягнена погано. Доношую черевики, куплені ще в школі. Перед ким мені випендрюватися?
Часу на особисті стосунки у мене все одно немає, розпушувати хвіст ні перед ким.
Єдине, що мене турбувало, — це те, що мама зовсім перестала виходити на зв’язок. На мої повідомлення вона не відповідала, трубку не брала.
У Діми телефону не було, тож я навіть не знала, чи вони живі й що з ними відбувається.
Тому одного разу, взявши відгул на пару днів, я поїхала додому.
Їхати не хотілося: марнування грошей, марнування часу, та й повертатися до гнізда, з якого в жаху втекла, бажання в мене не було.
Але я хвилювалася: і за маму, якою б вона не була, і за брата. Він уже підліток, йому зараз, напевно, важко в школі. Діти злі.
Я чудово пам’ятаю, як мене ображали за некрасивий, поношений одяг, за відсутність гаджетів, за те, що живу в комуналці — та за все підряд.
Чи багато дітям треба, якщо вони хочуть когось заклювати?
У кімнаті мене зустрів незнайомий чоловік.
— А ти хто? — запитав він з підозрою, оглядаючи мене з голови до ніг.
— Дочка господині кімнати, — стримано відповіла я.
Липкий погляд цього чоловіка мені не сподобався.
— А, Надькіна, чи що? — він реготнув і почухав живіт. — Вона пішла за продуктами.
Настала напружена пауза. Чоловік стояв на порозі й чухався, а я дивилася на нього впритул і тримала на плечі дорожню сумку.
— Ну… я тоді зайду? — запитала я, коли стало зрозуміло, що впускати мене він не збирається.
— А, так. Точно.
Він відступив убік, але з порога не пішов, і мені довелося протискуватися повз нього, щоб увійти в кімнату.
Від нього дуже неприємно пахло — ніби він тиждень не мився.
Кімната за час моєї відсутності майже не змінилася — лише чоловічих речей побільшало, судячи з розміру — не Діминих.
Мене не було не так вже й довго — рік, може. Але мама вже встигла знайти собі співмешканця.
Діма тепер, судячи з усього, спав на кушетці, а диван займали мама з її новим залицяльником.
Кудись зник письмовий стіл. «Де ж Діма тепер робить уроки?» — подумалося мені.
В іншому — все на своїх місцях: ті самі запилені, явно непрані з мого від’їзду фіранки, те саме пошарпане покривало.
Той самий маленький, ревучий ночами холодильник у кутку, та сама лампочка без плафона під плямистою від затоплень стелею.
— Хочеш чогось? — запитав чоловік. — У холодильнику є ковбаса і хліб.
— Ні, дякую, — ввічливо відповіла я.
Втративши до мене інтерес, чоловік трохи повалявся на дивані, а потім підвівся і, не соромлячись, прямо при мені почав переодягати штани — змінив замурзані треніки на відносно чисті.
— Мати прийде — скажи, я до сусідів пішов, — сказав він. — Футбол дивитися.
Я кивнула головою, але він уже на мене не дивився — кинув треніки прямо на диван і пішов.
Мати повернулася через двадцять хвилин у супроводі Діми.
Діма одразу кинувся мене обіймати, і я полізла в сумку за подарунками для нього.
Я купила йому в подарунок телефон — простенький і дешевий, але, принаймні, ми тепер будемо на зв’язку.
Попрацює якийсь час, а потім куплю йому кращий. Все одно якщо купити дорогий, мама відбере і або візьме собі, або продасть.
У дитинстві вона часто так робила, якщо хтось нас з Дімою жалів і дарував гарні речі.
— Ви ще маленькі для подарунків, — казала вона.
Тепер я можу дарувати собі подарунки сама, і ніхто їх у мене не відбере.
Але ось за Діму я ручатися не могла, тому краще вже поганенький телефон, на який мама або її залицяльник точно не зазіхнуться.
— З’явилася, — сказала мама, окинувши мене поглядом. — Чого це про сім’ю згадала? Дитину чекаєш, чи що?
— Яку дитину? — не зрозуміла я. А потім до мене дійшло. — Ні, мамо. Я закінчила навчання і тепер працюю, мені поки що не до дітей. Не хочу їх у злиднях плодити.
— Усі так кажуть, — вона махнула рукою. — Їжі мало, годувати тебе не буду. Сама собі на вечерю щось купиш. Постелити можу тільки на підлозі, більше ніде.
Ось так — їжі для мене немає. А чужий дядько мені хоч ковбасу з хлібом з дороги запропонував, на відміну від рідної матері.
— Грошей даси? — запитала вона, викладаючи куплене в холодильник.
— Мамо, я приїхала просто вас побачити, — відповіла я, сидячи на краєчку дивана. Діма сидів поруч зі мною, згорбившись і розглядаючи телефон. — Можна хоч трохи материнського, а не споживчого ставлення?
— Ну, побачила ти нас, — відповіла мама. — Далі що?
— Ви на зв’язок не виходили, я не знала, що й думати… раптом щось сталося.
— А чого мені на зв’язок виходити? — запитала вона. — Не люблю я ці ваші листування й дзвінки.
Жила б поруч — це одне. А втекла в інше місто — і нехай. То що щодо грошей?
Я зітхнула. Було зрозуміло, що мама не відчепиться, поки не отримає своє: або гроші, або чітке пояснення, чому в мене їх немає.
— Я квартиру купила, — сказала я. — Маленьку, для себе. Усі гроші йдуть на щомісячні платежі. У мене зовсім немає зайвих грошей, і так витратилася, щоб до вас приїхати.
Мама зачинила дверцята холодильника, повернулася до мене і задумливо на мене подивилася. Я знала цей погляд — вона прораховувала якусь вигоду.
«Зараз попроситься переїхати до мене», — злякалася я.
Однокімнатна квартира ж краще, ніж кімната в комуналці. Там своя ванна кімната, свій передпокій, своя кухня.
Але я не була готова знову повертатися до тих жахливих умов, з яких з таким трудом вирвалася.
— Якщо тобі вдалося заробити на квартиру, то зможеш і мені однокімнатну купити, — заявила мати.
Ось що вона придумала! Не переїхати до мене, а змусити купити квартиру їй самій.
— Ну ти й видала, мамо, — я розсміялася. — Звідки ж я гроші візьму? Я ледве зводжу кінці з кінцями.
— Та не прикидайся бідною, — запально сказала мама. — У тебе є гроші, просто шкода їх на мене витрачати.
А ти про брата подумай! Як нам тут жити втрьох? А я б йому кімнату залишила, а сама переїхала.
— То якщо в мене є стільки грошей, навіщо мені тоді купувати тобі квартиру? — запитала я. — Я б купила її Дімі.
— Він неповнолітній! — одразу ж обурилася вона. — Все одно до вісімнадцяти років житиме зі мною! Але краще в квартирі, ніж у комуналці, згодна?
Діма, відчувши, що насувається скандал, встав і тихо вийшов із кімнати.
— Мамо, ти хоч що кажи, але грошей у мене немає. Можливо, колись вони й з’являться, але витрачати їх на тебе і твого залицяльника я точно не буду. Нехай твій чоловік купує тобі квартиру, а я тобі нічого не винна.
— Ось так, значить? Тобі байдужа рідна мати! А як же Діма? На його долю тобі теж байдуже? Що з ним станеться, як він буде жити?
— Мамо, — спокійно відповіла я. Я вже давно звикла не реагувати на її істерики. — Я Діму дуже люблю. Але він мені брат, а не син. І відповідальності за нього я не несу.
Виросте — допоможу, чим зможу. Але — йому, а не тобі. Тобі я нічого не винна, не дуже гарна ти мати. Дитинства мене позбавила, а тепер квартири тобі подавай.
З цими словами я взяла сумку і пішла до виходу. Я зрозуміла, що не залишуся тут навіть на ніч, не те що на два дні.
Краще витрачу взяті відгули на себе: відпочину, висплюся, погуляю.
— Ти знову їдеш, так? — сумно запитав Діма, сидячи на кухні.
— Так, рідний, — відповіла я і погладила його по голові. — Не сумуй, все буде добре.
Підростеш, зможеш сам у житті пробитися — без цього баласту. Я допоможу. Ти, головне, на зв’язку будь, добре? Щоб я не хвилювалася.
Діма кивнув, і я з чистою совістю поїхала додому.
Ну а мама з тих пір зникла з мого життя — з власної ініціативи. Я без грошей їй зовсім не потрібна.
