Анна ніколи не довіряла своєму чоловікові. Тому їй доводилося розраховувати тільки на себе. Так вже склалося в їхньому сімейному житті.
Чоловік Віктор був гарний, як маків цвіт. А ще він завжди був душею будь-якої компанії.
Напої вживав помірно, не палив, на футбол-риболовлю-полювання не рвався. Словом, принц — хоч у палац.
Саме завдяки всім цим позитивним якостям, Анна здогадувалася — чоловік знаходить розраду поза стінами рідного дому.
Адже таких чоловіків вдень з вогнем не знайдеш. А «мисливиці» самі неодмінно знайдуться…
Єдине, що трохи заспокоювало Анну в її тривогах — чоловік обожнював їхнього синочка. Віктор дуже любив Стьопу.
Весь свій вільний час Віктор присвячував синові. Тому Анна вважала, що цієї несамовитої батьківської любові цілком достатньо для збереження їхньої сім’ї…
…Аню в школі дражнили «Антошкою» за її вогненно-рудий колір волосся і ластовиння, яке було «розсипане» по всьому обличчю Ані.
Мама, будучи писаною красунею, з дитинства вселяла дочці:
— Анюта, ти у мене, як гидке каченя. Вибач, вже, за порівняння. Але цю гірку правду треба визнати.
Та й хто тобі цю правду скаже в очі? Тільки рідна мати. Заміж навряд чи хтось візьме.
Тому в житті тобі доведеться покладатися тільки на себе. Вчися старанно. А після навчання займайся власною кар’єрою.
А якщо якась хороша людина «підвернеться», не вагайся. Будь йому слухняною дружиною.
Це напуття Аня запам’ятала на все життя.
Закінчивши школу із золотою медаллю, Аня вступила до університету. Там вона і познайомилася з майбутнім чоловіком.
Дівчина абсолютно не розуміла, чим вона сподобалася такому завидному молодому чоловікові.
Це, вже, потім Віктор їй зізнався, що вона була єдиною дівчиною, до якої він не побоявся підійти.
Аня взагалі не користувалася косметикою. Ніяких «бойових» макіяжів не застосовувала.
Одягалася непомітно. Загравати з хлопцями не вміла.
І як тільки Аня зрозуміла, що за нею серйозно залицяється такий видатний хлопець, вона вирішила «перетягнути» ініціативу на себе.
Не можна ж упустити такий подарунок долі! Аня запропонувала Віктору одружитися з нею.
Молодий чоловік спочатку був ошелешений такою нескромною пропозицією від дівчини. Але Аня обіцяла бути лагідною, покірною і вірною дружиною.
— А любов з часом прийде, — переконувала вона свого кавалера.
Віктор не відразу, але погодився пов’язати своє життя з такою простою, але спритною дівчиною.
Погодитися допомогла і мама Віктора. Коли Вітя вперше привів додому свою майбутню дружину, Вікторія Олегівна спочатку незадоволеним і обдираючим поглядом оцінила Аню.
Дівчина їй зовні не сподобалася. Син у неї хоч куди! Червоніший за червоне сонечко, ясніший за ясний місяць. Будь-яка піде за нього! А тут якась… замарашка.
Прикро за Вітеньку стало. Хотілося б гарних онуків, а не рудоволосих.
Перша зустріч пройшла не дуже добре.
Аня, звичайно, помітила невдоволення майбутньої свекрухи.
У глибині душі дівчина розуміла, що гарний чоловік — перешкода сімейному щастю. І все ж втрачати свій шанс дівчина не збиралася.
Вона вирішила без Віті прийти до його мами. Треба ж було рятувати своє майбутнє заміжжя, яке висіло на волосині.
Мама Віті прийняла дівчину, чаєм напоїла. Цього разу Аня здалася навіть симпатичною. «Звикаю …» — подумала з подивом Вікторія Олегівна.
Аня пообіцяла, що буде її синові вірною і слухняною дружиною до кінця своїх днів. Це був аргумент, який переважив усі зовнішні «недоліки» майбутньої невістки.
Мама Віктора була самотньою жінкою. Чоловік давно залишив її і сина заради нового кохання.
Правда, через рік він повернувся. Виснажений і пошарпаний. Рідна сім’я блудного чоловіка не прийняла. Це був важкий час.
Все своє життя Вікторія Олегівна задавала собі одне і те ж питання — може, потрібно було пробачити гультяя?
Переплакати невірність і знову в дорогу?
Але з іншого боку, цей вчинок чоловіка занозою б стирчав у душі і нив, нив, нив…
Одній виховувати сина, ох, як нелегко! Тому Вікторія Олегівна вирішила схвалити вибір улюбленого сина.
Вона зрозуміла, що Аня дочекається Вітю з будь-яких доріг. Навіть з “найрозбитіших”.
А що ще потрібно для щастя матері? Вікторія Олегівна благословила шлюб Віті та Ані.
Через рік у пари народився синок Стьопа. Він виявився копією свого тата-красеня, чому була невимовно рада Вікторія Олегівна.
Віктор літав над сином, як божевільний метелик. Стьопа став його сенсом життя. А ось любов до дружини все ніяк не зароджувалася.
Аня теж так і не запалала до чоловіка пристрастю. Їхні стосунки були рівними і спокійними.
Аня прала-прасувала чоловічі сорочки, готувала обіди-вечері, цілувала його в щічку на ніч.
Віктор віддавав всю зарплату дружині, дарував квіти на день народження, цілував вранці також в щічку і тікав на роботу.
Все це було схоже більше на ритуал, ніж на любов. Сім’я була в очікуванні справжніх подружніх почуттів.
Віктор і Анна точно знали — такі почуття існують. Про них писали в книжках, та й друзі барвисто описували.
І ось, через п’ять років, Віктор відшукав це почуття. Та тільки не в своїй родині…
Це була дівчина небесної краси. Звали її Мілена. Все в ній було неземне і привабливе.
Віктор не зміг встояти перед чарами такої діви. Мілена відповіла взаємністю одруженому залицяльнику.
Пів року Віктор і Мілена зустрічалися то в кафе, то на лавочці, то у друзів на квартирі. Вся ця конспірація вимотувала Віктора. Він все більше і більше брехав рідній дружині.
Стьопа частіше бачив тата роздратованим, а не добрим і усміхненим, як раніше. Але відмовитися від Мілени не було ніяких сил.
— У коханках я у тебе не буду. Ти, Вітенька, або одружуйся на мені, або залишимося друзями. Я в старих дівах не засиджуся… — поставила умову Мілена.
Віктор був розгублений. Втрачати любов цієї красуні він не хотів, але син був не менш дорогий.
Про Анну Віктор в той момент не думав. Зовсім. Ніби й не було ніякої перешкоди в її особі. Стьопі було 5 років, коли його тато зібрав речі і пішов з родини…
…Анна все частіше згадувала мамину науку. І якщо в дитинстві слова мами були невимовно образливі і від них хотілося тихо плакати, то тепер…
Тепер Анна розуміла, що відхід чоловіка вона переживе без трагедії, з моста в глибоку річку кидатися не стане, в три струмки плакати не буде, бо мамою «щеплена» від життєвих негараздів була.
Звичайно, вся ця неприваблива історія шматочок від серця відщипнула.
Цей шматочок-осколок закотився в саму глибину душі і чекав своєї долі.
Що ж, щастя — це вільна пташка, де захотіла, там і сіла…
Доведеться випити чашу покинутої дружини до дна. На прощання Анна сказала Віктору:
— Одумаєшся, двері для тебе завжди відкриті. Тільки не затягуй з поверненням. Стьопка тебе дуже любить. Не змушуй його страждати.
Віктор ще пів року ходив туди-сюди. Метався між сином і Міленою.
А Анна дбайливо зберігала зубну щітку колишнього чоловіка. Щітка стояла у ванній кімнаті в окремому стаканчику.
Кожного разу, коли Віктор навідувався до сина і заходив помити руки, зубна щітка самотньо «заглядала в очі» своєму власникові.
Віктор не міг спокійно на неї дивитися. Для нього вона була німим докором. І якось Віктор поклав цю злощасну щітку собі в кишеню.
— Викину її, щоб не мучила мене.
Але під час наступного візиту Віктор виявив у стаканчику таку ж щітку, тільки нову.
На кухні його завжди чекала улюблена чашка з гарячою кавою. А в коридорі тихо і незмінно стояли домашні капці в очікуванні свого господаря.
Всі ці сімейні дрібниці терзали душу Віктора. Він намагався швидше пограти із сином і втекти з цього будинку.
Чоловік сам собі не міг пояснити, чому він пішов з сім’ї. Якась невідома і непереборима сила тягнула його до Мілени. Душа рвалася на частини.
“Як бути? Як не завдавати болю рідним людям? Хто б підказав вихід з цієї дурної ситуації?”
Він весь час задавав собі ці питання. Відповідей не було.
Ну, ось, взяти хоча б Анну. Вона могла б не пускати Віктора до порога. Могла б проклинати розлучницю, а заодно і Віктора…
Але Анна смиренно мовчала. І кожного разу, коли Віктор йшов, награвшись зі Стьопою, спокійно говорила:
— Ти приходь, Вітя. Не забувай про нас…
До Мілени Віктор повертався абсолютно спустошений. Їй, як дружині, не подобалася «вся ця метушня навколо Степана».
Мілена не раз попереджала Віктора:
— Якщо я піду від тебе, то тільки через твого улюбленця-сина. Ти про нього дбаєш більше, ніж про мене.
Так тривало роками…
Подружки нашіптували Анні:
— Господи, ти б давно вийшла заміж за кого-небудь! Чого чекаєш? Стьопу твоєму батько потрібен! Не по святах, а щодня! Та й ти ще молода!
Забудь про Віктора! «Якби кущ не був милий, соловей гнізда б не вив». Він не залишить свою Мілену. Скільки вже років минуло.
Анна слухала проповіді подруг, зітхала і мовчала. Згодом подружки перестали вмовляти Анну. Всі звикли, що вона одна.
…Час невблаганно минав.
Віктор перестав навідуватися до сина.
Тепер батько і подорослішалий Степан зустрічалися на нейтральній території.
Степан закінчував школу. Анна остаточно переконалася в тому, що її чоловік не повернеться. Адже минуло дванадцять років з моменту його від’їзду. Чималий термін.
Анна поставила жирну крапку на цьому періоді життя і перестала чекати Віктора. Зрештою, вона ще повна сил і здатна виростити другу дитину.
За цим справа не стала. Анна взяла путівку і полетіла на відпочинок. Там у неї стався курортний короткочасний роман. Без будь-яких претензій і зобов’язань один до одного.
А через дев’ять місяців у Стьопи з’явилася сестричка Маша.
Всі подруги Анни були, м’яко кажучи, здивовані її рішучим вчинком.
Вони стояли на порозі пологового будинку в очікуванні Анни з новонародженою донею.
Молода мама вийшла втомлена і щаслива. У руках у неї був згорток, прикрашений рожевими стрічками.
— Привіт, дівчата! Прошу любити і шанувати мою Машеньку! — посміхалася Анна.
Одна з подруг саркастично запитала:
— А по-батькові як твою Машу як величати?
— До по-батька треба дорости! — відрізала молода мама.
Але ніякі «уколи» подружок не могли затьмарити велику радість Анни. Все життя тепер було підпорядковане вихованню Маші.
Стьопа був першим і незамінним помічником. Сестричку обожнював. Каверзних і незручних питань з приводу рідного батька Маші, мамі не задавав.
Якщо мама безмежно щаслива, все інше не має значення.
Коли Машу віддали в дитячий садок, їй було три рочки. І там малюки-одногрупники Машу «просвітили». Виявляється, у дітей бувають не тільки мами, але і татусі!
Маша з тих пір поривалася називати татом свого брата Стьопу. Було смішно і гірко.
Якось увечері в квартирі Анни пролунав невпевнений дзвінок. Маша кинулася до дверей, кричачи:
— Це мій тато!
Анна подивилася у вічко. Вона побачила … Віктора! Відчинила двері.
— Можна увійти, Аня? — переступав з ноги на ногу пізній і несподіваний гість.
— Заходь, якщо прийшов. — не приховувала здивування Анна.
Віктор поставив осторонь дві щільно набиті сумки, зняв зі спини рюкзак.
Маша кинулася до незнайомого дядька з обіймами:
— Мамо, це ж мій тато! Так?
Анна, зрозумівши всю ситуацію, зі сльозами на очах, відповіла доньці:
— Так, Машенька, це твій тато.
Віктор підхопив дівчинку на руки, поцілував носик в ластовинні, поворушив золотисті кучерики.
— Привіт, моя рудоволоса!
Потім припав до руки Анни і гаряче поцілував.
— Нескінченне тобі спасибі, Аня! Чи пробачиш? — поривався встати на коліна блудний чоловік.
Анна м’яко, але твердо взялася за лікоть Віктора, не даючи йому опуститися на коліна.
— Здрастуй, мій гіркий мед! Ти, Вітя, «відлучався» на … 17 років. Але ніяких образ і докорів я не маю.
Хто старе згадає … Сам бачиш — нам тато потрібен … — зітхнула з полегшенням жінка.
Степан з широко відкритими від подиву очима, стояв осторонь і посміхався.
Через пару тижнів, Анна, оговтавшись від подій, зателефонувала «цікавій» подрузі і повідомила:
— Ти хотіла дізнатися по-батькові моєї дочки? Вікторівна вона. Запам’ятовуй — Марія Вікторівна! І без варіантів!
