– Дівчино, може, ви навушники з вух дістанете і будете слухати, що я вам кажу? – Степан ледве стримувався, щоб не перейти на крик. Його все дістало…
…Із самого ранку день, як то кажуть, не склався.
Він повинен був прокинутися о сьомій ранку, щоб о дев’ятій вже приїхати на об’єкт, а встав тільки о чверть на десяту.
Будильник чомусь проспав ранковий підйом разом з «господарем».
Степан був людиною допитливою, тому хотів розібратися, чому його вірний друг промовчав. Навіть незважаючи на те, що запізнювався на роботу.
Адже ситуація незвичайна. Ніколи не підводив, а сьогодні взяв і підвів… А якби йому треба було на літак або поїзд?
Озброївшись викруткою, чоловік розібрав корпус електронного годинника і почав вивчати «нутрощі».
Нічого підозрілого він там не виявив, і контакти від динаміка не відвалилися, що, на його думку, і мало бути найбільш імовірною причиною поломки.
Він зібрав все назад, покрутив годинник у руках, щось натиснув і до нього раптом дійшло.
Осяяння, воно завжди приходить несподівано. Правда, легше йому від цього не стало.
Причина «несправності» виявилася банальною до неподобства. Навіть прикрою.
Степан просто забув вчора перед сном виставити будильник на сьому ранку. Тому і проспав. Точніше вони вдвох проспали.
— Гаразд, — махнув він рукою. — Все, що робиться — на краще.
Степан попередив напарника, що затримається, не вдаючись у подробиці, з якої причини.
Навіщо давати комусь зайвий привід посміятися над собою?
Тим більше, що напарник любив посміятися. Той ще гуморист.
Степан не поспішаючи випив каву, потім зібрався, прихопив із собою валізку з інструментами, подивився на годинник і попрямував до магазину електротоварів. Він якраз з десятої години відкривався.
Вийшовши на вулицю, чоловік побачив молодих хлопців, які сиділи на лавочці біля під’їзду, лускали насіння і дуже голосно розмовляли.
Причому в своїй мові вони використовували не літературну мову, а сучасний жаргон, рясно приправляючи його нецензурними слівцями.
— Молоді люди, вам не соромно? — обурився Степан.
Однак закликати до совісті підростаюче покоління у нього не вийшло.
Молоді люди тільки посміялися над ним, послали куди подалі і стали розмовляти ще голосніше.
«Ех, провчити б їх…» — думав Степан по дорозі в магазин.
Та тільки марно це. Нормальних слів вони не розуміють, а руки розпускати — собі дорожче. Потім ще крайнім зроблять.
Мовляв, сиділи діти на лавочці, нікого не чіпали, а тут дорослий мужик на них з кулаками накинувся.
За таке самоуправство і до відповідальності можуть притягнути.
«Куди тільки батьки дивляться? Чому вони не вживають заходів?».
Правда, далі він цю думку розвивати не став, тому що… Тому що у нього самого був син. Тільки де він зараз і що з ним, Степан не знав.
Дружина пішла від нього разом з маленькою дитиною, а він, будучи молодим, цілеспрямованим і гордим, не хотів тоді домагатися правди, шукати, благати повернутися назад…
Молодий був, дурний. Згодом він, звичайно, розуму набрався, схаменувся, та тільки поїзд пішов давно.
Степан дуже хотів знайти Вовку, але всі його спроби були безуспішними. Батьків дружини давно не стало, а їхній будинок у селі купили інші люди.
«Нерозумно так вийшло», — картав себе батько, який не зміг стати батьком, для якого кар’єра виявилася важливішою за сім’ю.
А в результаті що? Підприємство, на якому він займав ту саму високу посаду, до якої так довго піднімався кар’єрними сходами, в один прекрасний момент розвалилося, і він опинився на вулиці.
Доводиться тепер рядовим електриком підробляти. З чого починав, до того повернувся.
Він дуже сподівався, що його син щасливий і не такий, як ті молоді люди, яких він зустрів біля під’їзду.
Від тяжких думок його відволік телефонний дзвінок.
— Стьопа, ну ти де? Господарі приїхали, питання задають.
— Скоро буду, Гена.
— Щось сталося?
— Все нормально. Заскочу зараз у магазин, потім відразу поїду на об’єкт.
А в магазині ця… Молода дівчина явно не була зацікавлена в тому, щоб щось продати, робила все з великим небажанням і, навіть спілкуючись з покупцями, слухала музику в навушниках.
Коротше кажучи, була на своїй хвилі.
— Дівчино, може, ви навушники з вух дістанете і будете слухати, що я вам кажу? —
Степан уже ледве стримувався, щоб не перейти на крик. Все набридло.
— А чого ви мені вказуєте? Ви мені хто, тато?
«Та був би я твоїм батьком…» — обурювався Степан. Потім, щоправда, взяв себе в руки.
Який з нього батько? Власного сина не зміг виховати.
— Дівчино, я вас просив розетки із заземленням принести. А ви принесли звичайні. Мені такі не потрібні.
Продавець хмикнула, розвернулася на 90 градусів і пішла шукати розетки із заземленням.
Повернулася незадоволена хвилин через десять. Кинула товар на стіл і зло подивилася на Степана:
— Ці?
Він взяв одну з розеток у руки, подивився на неї, потім на дівчину, і важко зітхнув.
— Майже. Так, це розетка із заземленням. Тільки мені потрібні вбудовані, а ви принесли накладні. Я ж пояснював, які розетки хочу купити, чого ви не слухали?
Довелося чекати дівчину в навушниках ще приблизно п’ять хвилин.
Коли Степан вийшов із магазину, годинник показував двадцять хвилин на одинадцяту.
Настрій був не дуже. Генка ще дзвонив кілька разів. Що за день такий?
Він набрав напарника і чекав з’єднання, як раптом в нього хтось врізався ззаду. Від несподіванки ледь телефон не випустив.
Ще не обертаючись, Степан здогадався, що це тварина. Правда, поки незрозуміло, яка саме.
А коли обернувся, то побачив рудого кота. Він покрутив головою, явно не чекаючи зіткнення з людською ногою, і пішов собі далі, ніби нічого не сталося.
Так хотілося дати йому зараз доброго копняка. Але стримався.
Лише голосно крикнув:
— Ти що, сліпий? Дивись, куди їдеш, рудий!
Кілька людей з рудим волоссям здивовано подивилися на Степана, але відразу зрозуміли, що він не до них звертається, і пішли далі, посміхаючись. А кіт…
Кіт повівся дивно. Він раптом завмер і повільно повернув голову.
Степану відразу стало соромно і за думки про стусана, і за те, що накричав на тварину.
Прямо зараз на нього дивилися в упор великі бездонні блакитні очі.
Вони були каламутними, але не відштовхували. Навпаки, неможливо було відірватися від них.
У цих очах не було ні найменшого докору, але чомусь дуже хотілося плакати. Від сорому. Не треба бути ветеринаром, щоб зрозуміти: кіт сліпий.
Він дивився на світ своїми великими очима і нічого не бачив. Тільки здригалися вуса і вуха насторожено поверталися в різні боки.
«Як же він ходить вулицями, як орієнтується?» — не розумів Степан.
Тим часом кіт змахнув хвостом і продовжив рух вперед. Йшов він впевнено і з властивою котам граціозністю.
Правда, через кілька метрів, відскочивши вбік від чергової ноги, зіткнувся з огорожею і змушений був зупинитися.
Покрутив головою, обнюхав перешкоду, а потім застрибнув на самий верх. «Нічого собі!» — здивувався Степан.
Він завжди був байдужий до тварин. Але цей рудий кіт зачепив його за живе.
Своїми «порожніми» очима, наповненими сенсом, своїм бажанням жити незважаючи ні на що. Не кожна людина на таке здатна…
Степан не міг просто взяти і піти. Хотів, але не міг. Навіть із закритими очима кіт «не відпускав» його.
Але й впускати в своє життя він нікого не збирався. Не його це було — з тваринами возитися. А з цим возитися хочеш не хочеш, а доведеться.
Він підійшов до кота і просто мовчки дивився на нього. Шкода йому було тварину. Адже рано чи пізно вона пропаде.
Та й складно так жити, коли не бачиш нічого, що відбувається навколо.
Степан простягнув руку і обережно погладив руду голову, а кіт навіть не здригнувся. Ніби вже заздалегідь знав, що станеться. Тільки тихо нявкнув.
«Ось і навіщо ти в мене врізався…» — з жалем подумав чоловік, подивившись на годинник.
Він взяв кота, потім підійшов до таксистів, які щось жваво обговорювали на стоянці.
Вже через двадцять хвилин Степан разом з котом стояв біля притулку для тварин.
Єдине, що він міг для нього зараз зробити — це дати дах над головою.
Точніше відвезти туди, де йому цей дах нададуть. «Не місце тобі на вулиці», — думав Степан, проходячи повз вольєри з собаками.
— Ви щось хотіли? — почув він надто дзвінкий жіночий голос за своєю спиною.
Повернувшись, Степан побачив жінку років сорока.
«Слава Богу, хоч не молода попалася. З цією у мене вийде домовитися», — зрадів він.
— Так! Ось кота хочу в притулок віддати. Знайшов на вулиці.
— Ну-ну… На вулиці він його знайшов. Ось чому ніхто не хоче правду говорити. Ні, треба вигадувати собачу нісенітницю. Так і скажи: кіт набрид і я вирішив його позбутися.
— Нічого подібного! — обурився Степан. Він ніколи і нікого не обманював. А тут без суду і слідства йому вирок винесли.
— Божечки! Та він же у вас сліпий! Тепер мені все зрозуміло.
— Що зрозуміло?
— Все зрозуміло! Як здоровий був кіт, так улюблений, а тепер він став безнадійним, і ви возитися з ним не хочете, так?
Простіше сплавити кудись. Що за люди… А у мене таких знаєте скільки? Місць немає!
Степан ще довго намагався пояснити жінці, що це не його кіт, що він просто йшов вулицею і взагалі йому на роботу треба. Але вона його не слухала.
А потім ще й на двері показала. Точніше на ворота. «Щоб я вас більше тут не бачила!» — такими були останні слова керуючої притулку.
Степан був розгублений. Він не знав, що йому робити і куди податися… Але й кота залишати не хотів.
Потім йому спала на думку одна ідея. Він зателефонував напарнику, вибачився і сказав, що затримається, пославшись на непередбачені обставини.
Викликав таксі і став чекати, а коли машина приїхала, сів на заднє сидіння і назвав водієві адресу.
***
— Доброго дня! — посміхався йому черговий лікар ветеринарної клініки.
— Добрий день. У мене ось кіт…
— Так, я бачу, що це не собака. Проблеми зі здоров’ям? Що турбує?
Степан показав рудого лікарю, і той все зрозумів. Без слів. У його погляді відразу з’явилося співчуття.
— Вам потрібно до офтальмолога. На другому поверсі його кабінет. Давайте я вас проведу.
Через кілька хвилин Степан сидів у кабінеті офтальмолога і чекав, поки той огляне вусатого пацієнта.
— Ну що можу сказати… Потрібно обстежити, але за всіма ознаками у нього катаракта. Причому давно.
— Тобто зір відновити не вийде, так?
— Швидше за все, що ні. Але точно зможу сказати після повного обстеження.
«Права була та жінка: безнадійний кіт…».
— Якщо хочете, можете залишити його в стаціонарі. Наша клініка надає таку послугу.
«А що, це вихід!» — відразу зрадів Степан.
Він заповнив анкету, сплатив на касі необхідну суму і щасливий поїхав на роботу.
«Навіть якщо подзвонять мені завтра, скажу, як є: що це не мій кіт. Просто хотів допомогти.
Не викинуть же вони його, відправлять куди-небудь. Напевно, і можливостей у них більше, ніж у мене».
На об’єкті Степан був задумливий. Думки про рудого не давали спокою.
«А якщо викинуть? Ветеринарна клініка — це ж не притулок, кому він там потрібен? Тим більше сліпий…».
Був би в його місті ще якийсь притулок для тварин, він би туди звернувся. Але іншого притулку не було.
— Стьопа, ти що робиш? — Гена дивився на нього і не знав, чи посміхатися йому, чи починати вже турбуватися за товариша.
— Що не так? Працюю.
— У тебе точно нічого не сталося? Просто ти якийсь розгублений, пригнічений. Замість розетки вимикач встановив…
Степан подивився на те місце, де мала бути розетка, і… нахмурив брови. Генка зараз не жартував: він дійсно встановив вимикач.
Розповідати напарнику про свої переживання Степан не став. Просто переробив все і поїхав додому.
А вдома ходив з кута в кут, дивився у вікно і думав. Думав про рудого кота, який запав йому в душу.
— От халепа! Ну не твоє це, Стьопа, за сліпим котом-інвалідом доглядати, — міркував він уголос.
Але як же шкода йому було залишати кота одного.
Чомусь думки про кота переплелися з думками про сина, якого він колись залишив.
Точніше, не став нічого робити, щоб повернути, коли дружина пішла. Але не суть. Він відчував провину. І перед сином, і перед цим рудим котом.
Він спав погано і прокинувся зовсім розбитим.
Цього разу будильник розбудив його вчасно, і він, випивши кави, почав збиратися на роботу.
А перед самим виходом з квартири зателефонували з клініки.
— Степане Сергійовичу, ви не могли б під’їхати до нас зараз?
Він не міг, бо обіцяв Генці, що сьогодні не затримається. Але все одно поїхав до ветеринарної клініки.
Там він поговорив з лікарем, який розповів, що зір повернути вже не вийде, але додав, що це не привід позбавлятися від вихованця:
— Та це взагалі не мій кіт! — не витримав Степан. — Це господарі його позбулися, а я просто хотів допомогти. Та тільки що з ним тепер робити, не розумію.
— Коти добре можуть орієнтуватися за допомогою слуху і нюху. Ну і дотик вони теж використовують, — лікар говорив так, ніби не чув того, що сказав Степан.
Говорив з ним саме як з господарем кота. Давав йому поради, різні рекомендації.
Степан уважно слухав, кивав, після чого подякував лікарю за все, взяв кота на руки і поїхав відразу додому, попередивши Гену, що його сьогодні не буде через сімейні обставини.
Напарник, звичайно, дуже здивувався, адже сім’ї у Степана не було, але нічого не сказав. Треба так треба.
У житті всяке буває…
«Хто знає, навіщо доля посилає людям такі випробування, — думав Степан. — Можливо, цей кіт був посланий мені для чогось? Або, наприклад, щоб перевірити мою людяність…
Задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім’я: «Олександр. Детектив».
— Доброго дня, Степане Сергійовичу.
— Доброго дня, Олександре, — тремтячим голосом відповів Степан.
— Я з хорошими новинами. Мені вдалося знайти вашого сина!
Степан вислухав його, потім поклав слухавку і заплакав… А рудий кіт сидів на його колінах і тихо муркотів.
Виявляється, не все так безнадійно в цьому житті… І це стосується всіх..
