— Сергію, ну візьми телефон, будь ласка, візьми… — сімнадцятирічна Дарина плакала, стискаючи в руках телефон, і сльози струмком лилися по її обличчю.
Вона давно так не плакала. Безнадійно й гірко…
Вона не звертала уваги на перехожих, які поглядали на худеньку, засмучену дівчину. Не думала про те, що ноги промокли, а її саму трясе від холоду.
Дарина оговталася від своїх думок лише тоді, коли хтось торкнувся її за рукав.
— Дівчино, у вас все гаразд? Я можу чимось допомогти? — поруч із нею стояла літня жінка, яка дивилася на неї зі співчуттям.
— Та.., — Дарина витерла сльози і кивнула їй, — Дякую, у мене все гаразд.
Жінка кивнула і поспішила у своїх справах, а Дарина подивилася на темні вікна квартири, в якій жив її хлопець.
З учорашнього ранку, як тільки дівчина повідомила Сергію новину, він перестав відповідати на дзвінки та смс.
Двері теж не відчиняв, і Дарина була в повному відчаї.
Вона почала розуміти, що хлопець нею просто користувався. Казав, що кохає, дарував квіти, а сам кинув при першій-ліпшій проблемі.
Банальна історія кохання і нездійсненних сподівань.
— І що мені тепер робити? Що мені робити… — прошепотіла Дарина, повільно йдучи до зупинки.
Вона знала, що батькам краще нічого не розповідати про проблему, що виникла. Принаймні поки що.
Вони дуже розсердяться і потягнуть її до лікарні. Та й взагалі, будуть соромити при кожному зручному випадку.
А їй зараз потрібна була підтримка і співчуття.
Трохи подумавши, Дарина поїхала до бабусі, яка завжди її розуміла і могла допомогти в цій непростій справі.
— Привіт, люба, — баба Надя обійняла онуку, — як у тебе справи? Ти просто в гості чи у якійсь справі?
— Привіт, ба, — Дарина притиснулася чолом до її плеча, — я в гості у справі.
— Щось сталося?
Дарина опустила плечи, і баба Надя зітхнула. Вона зрозуміла, що справа в хлопцеві, про якого її онучка ще недавно захоплено розповідала.
Невже він її кинув? Таку красуню й розумницю! У будь-якому разі бабуся хотіла вислухати онучку й лагідно кивнула їй:
— Даринко, ходімо на кухню, я тобі смачний чай заварю. Вип’ємо, і ти розповісиш, у чому справа.
Дарина несподівано схлипнула, згадавши, як її Сергій теж називав її таким лагідним ім’ям. Точніше, її колишній Сергій.
— Онучко, що з тобою? — баба Надя погладила її по плечу. — Все буде добре. Ось побачиш!
Вона посадила Дарину за стіл, і за кілька хвилин перед ними вже стояли чашки.
Поки баба Надя возилася з чаєм, дівчина зрозуміла, що не хоче позбуватися дитини. Нехай Сергій її кинув, але ж малюк ні в чому не винен.
Він там уже розвивається і росте, Дарина читала про це. Він уже живий! Як вона зможе спокійно піти до лікарні? І позбутися його!
— Давай розповідай! — баба Надя підсунула до онуки чашку з чаєм. — І не хвилюйся, у моєму житті теж бувало різне, можеш мені все розповісти. Без приховувань!
— Дякую, ба, — Дарина відпила чаю і швидко випалила. — Ба, я при надії! Уже три місяці як. Я не хочу позбавлятися дитини. Та я не знаю, що мені робити! — в її очах стояли сльози.
Надія уважно подивилася на онуку. В принципі вона чогось такого й очікувала, хоча й боялася це почути.
— М-да… А твій хлопець? Він знає про це?
— Так, знає, — Дарина відчула полегшення від того, що бабуся її не засуджує і так спокійно говорить. — Я йому вчора сказала, і тепер він навіть трубку не бере. Напевно, злякався.
— А батьки?
— Ні, — очі Дарини знову наповнилися сльозами, — я боюся їм говорити. Мама буде кричати, а тато взагалі перестане зі мною розмовляти. І взагалі, боюся, вони мене приб’ють…
— Так, вони це можуть, — зітхнувши, пробурмотіла Надія. — І що робити думаєш, люба?
Дівчина похитала головою, намагаючись опанувати себе.
— Я не знаю, але дитину я хочу залишити. Якраз школу скоро закінчу, коли він народиться, і зможу малюка виховувати.
Тільки я не думаю, що мама з татом мені дозволять це зробити. Вони можуть просто його забрати. Я не хочу так…
Надія з жалем подивилася на онуку, вона цілком розуміла її почуття, адже й сама стала мамою, ледь закінчивши школу.
Щоправда, з батьками їй пощастило. Батько сказав, що допоможуть їй виховати дитину, і вона навіть закінчила університет. Хоча, звісно, було важко з малечею на руках.
— Даринко, ти завжди можеш жити у мене. Ти ж це знаєш.
— Правда? — Дарина витерла сльози й з надією подивилася на бабусю. — Ба, ти мені допоможеш?
— Чим зможу, тим допоможу, — кивнула та. — Але спочатку тобі все одно доведеться поговорити з батьками. А ще краще, повідомити батьків твого хлопця. Щоб вони допомогли хоча б грошима.
Дарина слухала і розуміла, що баба Надя права.
— Якщо хочеш, я піду з тобою, — запропонувала жінка.
— Я спочатку поговорю зі своїми батьками, — вирішила Дарина.
— Ось і добре. Подзвони, коли все розкажеш мамі і татові.
Вони ще трохи поговорили про справи, і дівчина пішла.
Їй стало набагато спокійніше на душі, ніж до розмови з бабусею — тепер вона, як то кажуть, бачила світло в кінці тунелю.
А Надія лише похитала головою, дивлячись на онуку, що віддалялася. Вона прекрасно розуміла, що їй не позаздриш і дочка із зятем зараз накинуться на бідну дівчинку.
Але нічого з цим вона вдіяти не могла. Дарині потрібно було самій усе розповісти батькам.
Надія не повинна втручатися. З цього нічого доброго не вийде.
Коли дівчина зайшла додому, батьки були в кімнаті. Дарина не хотіла відкладати важливу розмову і відразу пройшла до них у кімнату.
— Привіт. Ти повернулася? А що з обличчям? Щось сталося? — посміхнувся їй батько.
— Ні, тобто так, — розгубилася Дарина.
— То ні чи так? — мати здивовано подивилася на збентежену дочку. — Ану, розповідай, у чому справа.
Дарина сіла навпроти батьків на стілець і, опустивши голову, тихо зізналася:
— Мамо, тату, я при надії.
— Що?! — Олександр навіть підвівся. — Це такий жарт?
— Якби… Жарт, ага… Від кого? Від того твого Сергія? — нахмурилася Світлана. — І що ти думаєш робити з цим? Як жити далі? Кому ти знадобишся з дитиною?
— Стоп, ніякого «догруза» не буде! — Саша поглянув на дружину. — У мене є знайомий лікар. Я подзвоню йому, він все тихо зробить.
— Що зробить? — широко розплющила очі Дарина.
— Що зробить?… — передражнив її батько. — Не роби із себе дурну! Не знаєш, що роблять у цьому випадку?
А ти сама не здогадуєшся? Виростили на свою голову! – він процідив крізь зуби якесь лайливе слово і презирливо відвернувся.
По щоках Дарини потекли сльози. Вона не очікувала побачити таку злість в очах батька.
— Мамо, я хочу залишити його, мамо… — ридаючи, дівчина повернулася до матері. — Але ж усі можуть помилитися, мамо…
Та в жаху відсахнулася від дочки.
— І не говори про це! Як ти взагалі до такого додумалася? Вона хоче його залишити! Це ж ганьба!!! Що скажуть люди?
— Їм все одно, цим людям… — буркнула Дарина, — Пообговорюють день-другий і все. Вони на те й люди, щоб обговорювати. А позбутися дитини я не дам!
— Та хто тебе питатиме? — до кінця розлютився Олександр. — Не дасть вона!
— Так, не дам!
Дарина раптом заспокоїлася і подивилася на батька, прикриваючи рукою живіт. Вона тепер точно знала, що не дасть свого малюка в образу.
— Ось як ти заговорила? Гаразд, тоді вибирай!
— Що вибирати?
— Нам ганьби в домі не потрібно. Або позбувайся дитини, або йди звідси! Зрозуміло?
Олександр був упевнений, що дочка злякається і погодиться на їхню умову, але дівчина схлипнула і запитала:
— Я можу взяти свої речі?
— Тільки найнеобхідніше, — Саша ще сподівався, що вона схаменеться.
Хоча в його голові не вкладалося, як його дівчинка могла вчинити такі жахливі речі.
Через пів години Дарина сиділа у бабусі Наді й ридала, сховавшись у її плечі.
— Чому вони мене ненавидять? Тато просто вигнав мене! А мама навіть не заступилася. Бабусю, адже в житті все може трапитися і всі помиляються! А позбутися дитини — це краще, так?
Надія розуміла, що слова тут будуть зайвими, і просто заспокоювала онуку.
Вона, звісно, сподівалася, що дочка й зять передумають, але була готова до всього.
Надія була на пенсії й цілком могла доглядати за малюком, поки онука навчатиметься чи працюватиме.
Жінка розуміла, що їм обом буде важко, але вона знала, що це того варте. Варте життя маленької людини.
Шкода тільки, що Свєта і Саша не розуміють цього. Вони думають тільки про те, що скажуть люди.
Але ж у всіх людей свої проблеми, та й Дарина вже не така маленька. Коли настане час народжувати, їй уже буде вісімнадцять, та й школу вона закінчить.
— Ба, невже їм важливіше, що скажуть люди, ніж моя дитина?
— Даринко, вони просто про це поки не думають. Почекай, настане час, твої мама з татом самі прийдуть. І пробачать тебе.
Дарина судорожно зітхнула, витираючи сльози й намагаючись заспокоїтися.
На сьогодні було занадто багато сліз. А для малюка це шкідливо, Дарина про це теж знала.
— Все, заспокоїлася? — бабуся Надя з любов’ю подивилася на онуку. — Підемо вечеряти, заодно й поговоримо.
— Про що?
— Ну, нам тепер є що обговорити. Наприклад, що далі робити, адже навчання тобі не можна кидати. Та й ім’я малюкові придумати треба. Як назвати хочеш?
Дарина відволіклася від думок про батьків і посміхнулася:
— Якщо хлопчик, то Ігор, а дівчинку Надею.
— Надія, значить…
Бабуся й онука переглянулися й без слів зрозуміли одна одну.
Вони обидві знали, що попереду на них чекають непрості часи. Але вони також знали, що будуть дуже старатися. А витримка й наполегливість багато чого вміють робити. І ще надія…
