Людмила чекала дзвінка або хоча б повідомлення. Зять відвіз дочку в пологовий будинок, ось-ось має на світ з’явитися їх чудова дівчинка.
Сама Людмила народила дочку пізно, в двадцять шість, а ось дочка вже у вісімнадцять вийшла заміж, не за “гострою потребою”, а з великого кохання.
Спочатку всі чекали дитину від раннього шлюбу, але потім зрозуміли, що це не так. Молоді не поспішали з цим.
І ось довгоочікуваний момент настає. Людмилі сорок дев’ять і вона вперше буде бабусею.
Дмитро, майбутній дідусь, чоловік Люди, про щось тихо розмовляв по телефону, закрившись у кімнаті.
Останнім часом з ним відбувалося щось дивне, тільки саме сьогодні для Людмили це відійшло на другий план.
Вона хвилювалася і раділа…
Нарешті зателефонувала дочка – все добре, дівчинка 3550, 47 см, велика, здорова, дуже гарна.
— Діма, ти дідусь! Машенька народила. — радісно і голосно сказала Люда, відкривши двері в кімнату.
— Чого ти кричиш? У мене важлива розмова. — відповів чоловік, прикривши мікрофон телефону рукою.
— Що може бути важливіше?
— Важливіше… Напевно, щось може бути і важливіше ха це. Я давно збирався піти від тебе. Чекав, поки дочка народить, не хотів нашкодити онукові.
— У нас онучка.
— Це не має значення. Зате у мене буде син.
— Що? Тобі п’ятдесят чотири через місяць буде.
— Я ще молодий і сповнений сил. Дідом ставати не збираюся. Це ти грай роль люблячої бабусі. Бабуся означає баба.
— Тобто я стара баба, а ти молодий красень? Хіба ти не старший за мене, сива твоя голова?
— Я не про вік, а про вигляд.
— Зовнішній вигляд? Homo sapiens?
— Знову ти зі своїми жартами. Сама ти sapiens.
— Я так, а ось ти ні. Треба онуками займатися, а ти зібрався сина народжувати.
— Не хочу з тобою це обговорювати.
— Двері он там. Іди, мені ніколи. Скоро зять прийде на святкову вечерю. І свої речі не забудь.
***
Не таку реакцію чекав від дружини Дмитро. Адже треба було домовитися про все, квартиру, машину.
Машина! Звичайно ж вона буде його, у Людки і прав немає. А ось квартира?
А може ну її цю машину, нехай їде в село в будинок своїх батьків і машину забирає, а квартиру йому.
Йому вона потрібніша, дитина маленька буде, а їхня дочка виросла, у них своє житло є.
Дмитро думав і не знав, як вчинити. Машину було шкода, адже дружина її продасть відразу. І квартиру було шкода. Стільки років іпотеку платили.
А меблі? Все на замовлення, за своїми проектами і кресленнями. Дорого все обійшлося.
Дмитро так і сидів на дивані біля телевізора. Він відчинив двері. З кухні доносилися запахи їжі.
Вхідні двері грюкнули, зять прийшов. А його, Дмитра, навіть не запросили до столу.
Знову грюкнули двері, зять пішов. Настала тиша. Невже Людмила теж пішла?
Дмитро тихо встав і пішов на кухню. Голод не тітка.
Та дружина сиділа за столом, дивилася серіал і пила чай з тортом, який приніс зять. На нього навіть не подивилася.
— Що? Йти передумав?
— Ні. Просто треба все обговорити. Зроби мені кави.
— Я? Нехай тобі молоденька твоя тепер каву робить, а я більше пальцем не поворухну.
— Я думав, ти істерику влаштуєш, сльози все таке…
— Сльози я вже раніше всі вилила, було б через кого зараз плакати.
— Ось як? Значить так буде простіше. Треба відразу вирішити з майном.
— Так? Вирішуй. Твої пропозиції.
— У мене їх кілька. Машина тобі не потрібна, та й оформлена вона на мене. Так? Квартиру ми брали разом, але у тебе є будинок батьків.
Ідеальний варіант, якщо ти туди і переїдеш. У мене ж буде дитина, а ти тепер одна. Між іншим, це буде брат нашої дочки.
— То ти тому й не пішов?
— Певною мірою так.
— Машина тобі, квартира тобі, а мені мій же будинок? А може, тобі ще й будинком поступитися? Дитині на свіжому повітрі ж добре буде.
— Не буду ж я тебе останнього позбавляти. І взагалі, не в іпотеку ж мені знову на старості років…
— Ооо! Згадав про старість! Дитина – це нормально на старості років, а іпотека чим тобі не догодила?
— Я не потягну відразу все. Іпотеку ще двадцять років платити!
— Дитину приблизно стільки ж утримувати. До твоїх сімдесяти п’яти років іпотеки не буде, і дитина виросте.
— Давай розійдемося спокійно.
— Не я це почала. Все, що ми разом заробили, будемо ділити. У тебе є вибір: ділимо машину і квартиру, або ти береш щось одне.
Машину я можу продати і купити собі квартиру, ще й у прибутку залишуся. Житло у нас недороге, ми не в столиці живемо, а лише в маленькому містечку. Ти подумай, але знай, що я не поступлюся тобі всім.
***
Дмитро тягнув час. Його нова молода жінка квапила. Дуже їй хотілося народити в шлюбі. Вона жила з матір’ю, зустрічалися з Дмитром у подруг. Що це за життя?
Дмитро приходив додому, йшов. Людмила на нього більше уваги не звертала. Готувала тільки для себе, прала тільки своє.
— Люда, у мене навіть шкарпеток чистих немає.
— Це не до мене.
Нарешті він подав на розлучення. Вибрав машину, бо вона здалася йому трохи дорожчою.
Забрав свої речі, дещо з майна, адже воно теж спільно нажите.
Наостанок ключі від квартири в руках покрутив, а потім кинув на тумбу в передпокої.
***
Людмила навіть тоді не плакала. Треба було допомагати доньці, а ще й працювати, ще ж не на пенсії.
Та й на дачі були справи, добре зять допомагав.
Онуки росли. Онуки, бо через два роки донька народила хлопчика.
Дмитро доньці дзвонив рідко, скаржився на важке життя, про онуків не згадував. Він же не дід, він батько!
Минуло дванадцять років після розлучення. Людмила вийшла на пенсію, її онуки ходять до школи.
Жінка для своїх років виглядає чудово, живе для себе, відпочиває, онуки радують.
— Мамо, ти давно батька не бачила?
— Взагалі не бачила після розлучення. А ти?
— Я спочатку запрошувала його зустрітися, але він не хотів. Раз на рік бачилися. А тиждень тому він сам попросив зустрітися. Він так постарів…
— А хто з нас молодіє в такому віці. Йому… шістдесят п’ять. Він на чотири роки старший за мене.
— Уяви, а його синові одинадцять. Батько як дід виглядає біля нього.
— Звичайно, як дід. Я ж бабуся, а він старший за мене. До того ж він і так дід твоїх дітей. А що йому було потрібно?
— Нічого, просто захотів мене побачити. Про тебе питав. На роботу скаржився, важко йому.
Син не слухається, вчиться погано, дружина грошей вимагає, готує жахливо. Зізнався, що помилку зробив. Мкні трохи шкода його.
— Спокійного життя захотів. Сам вибір зробив. Допомоги просив?
— Ні, просто вибачався.
А через місяць Дмитра не стало… Сказали їм про це вже після похорону. Дочка плакала, а ось у Людмили сліз не було. У нього була вже інша сім’я.
У Маші спілкування з братом, який залишився без батька, так і не вийшло. Напевно, це на краще, не треба вішати на себе і тягнути помилки, зроблені батьком.
А Людмила просто живе, іноді подорожує. І радіє кожному дню, проведеному з онуками.
