Мама була дуже красива, але це була її єдина перевага. Так казав тато. А я, яка обожнювала його до завмирання серця, дивилася на все його очима.
Тато викладав студентам політологію. Він був дуже розумний, з інтелігентної родини, яка відразу не прийняла мою маму.
Я набагато пізніше дізналася історію їхнього знайомства.
Тато в складі цілинного студентського загону їздив в якийсь колгосп будувати там загони для тварин. Мамі було 17 років, і вона працювала дояркою.
Освіта у неї була 8 класів, і то з натяжкою – навіть через багато років життя з татом, вона так і не навчилася швидко читати, водила по рядках пальцями і тихо шепотіла послідовність складів.
Зате красунею вона була незвичайною! Тендітна, з білою прозорою шкірою, медово-золотистим волоссям до пояса, з синіми волошковими очима і точеним профілем. На весільній фотографії вона виглядає як на картинці з журналу.
Тато був високий, темноволосий, з густими вусами і дуже мужній. Мама дізналась, що була при надії того літа від тата, і йому довелося на ній одружитися.
Ні, колись він, напевно, її кохав. Але батьки тиснули на нього, звинувачуючи маму в тому, що вона обманом заманула його.
В університеті навколо так і вилися молоденькі аспірантки, які, може, були не такі красиві, але зате освічені й розумні, здатні підтримати будь-яку розмову.
А крім того, в ті кілька разів, коли тато намагався брати її на якісь прийоми і посиденьки, вона так неакуратно їла, не вміла користуватися столовими приборами і так голосно сміялася, що йому було соромно за неї.
Він не соромився говорити це мамі, а та лише хитала головою з сумною посмішкою, не наважуючись йому заперечити.
Я нізащо не хотіла бути схожою на маму. Хотіла, щоб тато мною пишався. Я ще до школи вивчила абетку і читала набагато краще, ніж моя мама.
Я цілими днями вправлялася з числами, щоб, коли тато задасть мені черговий приклад, дати правильну відповідь і заслужити його похвалу.
За столом я уважно спостерігала за тим, як поводиться тато, і повторювала за ним – їла з закритим ротом, не вимакувала тарілку хлібом, як це робила мама, користувалася виделкою і ножем.
Незважаючи на все це, тато не особливо був до мене прихильний, лише мигцем пробігав по мені поглядом і пригладжував моє пухнасте волосся розсіяною рукою…
Дні, коли мені вдавалося поговорити з ним, ставали надовго моєю розрадою, і я подумки перебирала фрази, сказані ним мені.
А коли я вчилася у другому класі, тато пішов від нас. Мама довго приховувала від мене, але, врешті-решт, я все одно дізналася, що у нього з’явилася інша жінка.
Коли я почула це страшне слово «розлучення», я думала тільки про одне: «Хоч би тато забрав мене до себе…».
Але, звичайно, я залишилася з мамою. З квартири нам довелося виїхати – вона належала бабусі з дідусем, і ті були тільки раді позбутися нас з мамою.
Якийсь час вони надсилали на нашу адресу невеликі грошові перекази – тато щомісяця, а бабуся на іменини та Новий рік.
Але крах нашої сім’ї збігся з важкими дев’яностими, тому дуже скоро тато залишився без роботи, і грошові перекази вичерпалися.
Мама влаштувалася в кілька місць технічкою і з ранку до вечора мила підлоги. Платили їй мало, зарплату часто затримували, так що жили ми бідно.
Мамина краса з роками потьмяніла, і тепер я не могла бачити в ній нічого хорошого. Я подумки звинувачувала її за те, що тато кинув нас.
А тато, тим часом, став підприємцем. Одного разу він заїхав до нас і привіз мені нову куртку та залишив трохи грошей.
Цей день надовго закарбувався в моїй пам’яті: була зима, я тільки повернулася зі школи, змерзла у своєму старому пальто, рукава якого давно були мені закороткі.
Тато стояв біля під’їзду – мама була на роботі, і ніхто не відчиняв йому двері, але він не пішов, стояв і чекав.
Моя душа зраділа – тато не забув про мене! Я напоїла його чаєм з цукром, без кінця базікаючи про свої успіхи в шкільному навчанні, всім виглядом намагаючись показати, яка я стала розумниця.
Тато слухав мене неуважно, але не йшов, допив чай до кінця. Розгорнув нову курточку, від якої я була просто в захваті, поклав на стіл гроші і сказав:
— Це матері передаси. А в тому місяці я ще привезу.
— А на мій день народження приїдеш? – боязко запитала я.
Тато уважно на мене подивився, немов забув, що через місяць у мене день народження. Потім сказав:
— Звичайно! Що тобі подарувати?
— Ляльку! — сказала я і трохи зніяковіла — я вже була достатньо дорослою для ляльок, але слова самі вирвалися у мене.
Чомусь саме цей символ дитинства мені хотілося отримати з рук тата. Зазвичай він купував мені на день народження книги.
— Добре, — кивнув він, — буде тобі лялька.
Коли мама повернулася, я з гордістю розповіла їй про візит батька. І про те, що він прийде на мій день народження і подарує мені ляльку.
Чи потрібно говорити, що в свій день народження я бігла додому щодуху, боячись, що тато не дочекається мене? Я сподівалася, що він буде стояти біля під’їзду, але його не було.
Напередодні мама спекла торт, а вранці подарувала новий джемпер з візерунками, такі були в моді, і я давно про нього мріяла.
Торт я не чіпала – чекала тата. Але він так і не прийшов. Увечері, коли мама повернулася з роботи, ми разом з нею з’їли його.
Але у мене зовсім не було святкового настрою, а під кінець я взагалі розплакалася. Звичайно, мама все зрозуміла, але не стала нічого говорити про тата.
Наступного дня мама простягнула мені якусь коробку.
— Ось, — сказала вона, — на пошті, мабуть, затримка була, вчора мали принести. Це тобі від тата.
Я розкрила коробку — там лежала новенька лялька в красивій рожевій упаковці. Я радісно вигукнула і запитала:
— Чому ж він сам не прийшов?
— Напевно, у відрядження відправили, — відповіла мама і відвела очі.
Ця лялька стала моєю улюбленою. Я носила її навіть із собою до школи, не боячись насмішок однокласників.
А тато більше не з’явився. І бабуся так і не надіслала мені в подарунок звичний грошовий переказ.
Поступово я звикла, що в моєму житті більше немає нікого, крім мами. Але щодня я сумувала за батьком.
І все, що я робила, я робила в надії, що одного разу він повернеться, побачить, якою я стала, і буде мною пишатися.
Після одинадцятого класу я вступила до медичного університету. І так мені хотілося поділитися цією новиною з татом, що я будь-що-будь вирішила його знайти.
Я приблизно пам’ятала адресу його квартири, в якій я прожила вісім років, і квартири бабусі з дідусем, в якій бувала тільки на свята. І, нічого не сказавши мамі, я поїхала на пошуки.
У татовій квартирі мені відкрила якась жінка і сказала, що таких тут немає і вона живе тут вже п’ять років. Я спробувала розпитати її про колишніх мешканців, але вона зачинила двері.
У бабусі і дідуся ніхто не відповідав. Я вже зібралася йти, як відчинилися сусідні двері, і сухорлява старенька в великих окулярах запитала:
— Вам кого?
— Я до Сидоренків прийшла. Я їхня онука.
Старенька подивилася на мене уважніше і сказала:
— Ну якщо ти онука, то повинна знати, що вони вже багато років як у могилі.
Я почервоніла.
— Я не знала… Мої батьки розлучилися, і я…
— Ну так, ну так. Розлучилися… То ти, значить, Машенька?
— Так.
— Хотіла з бабусею і дідусем побачитися?
— Хотіла. А ще — з татом, — видихнула я.
Старенька якось так подивилася на мене, що я відразу все зрозуміла.
— Так їх усіх разом, дитинко, і не стало. За борги з ними це зробили… В один день. Все через твого батька…
Правда обрушилася на мене з такою силою, що мені не було чим дихати.
— Та ти не плач так, — заголосила старенька. — Ти ще молода, все життя попереду. Мати жива?
Я кивнула.
— Ось що. Я тобі зараз адресу дам їхніх могилок, у мене десь записано. Поїдь поговори з ними, тобі легше стане.
Вона довго рилася в різних ящиках, поки не знайшла потрібну записник. Продиктувала мені номери могилок і назвала кладовище.
Я подякувала їй і відразу поїхала, поки не передумала і страх повністю не накрив мене своєю рукою.
Могилки були всі зарослі бур’янами, недоглянуті. Я насилу розчистила їх, щоб прочитати написи. Вони лежали всі в ряд, за однією огорожею.
Розгледівши дату їхнього відходу, я зрозуміла, що це сталося через два дні після моєї останньої зустрічі з татом…
Тільки по дорозі додому, трясучись у старому трамваї, мені спало на думку, що тато ніяк не міг надіслати мені цю ляльку на день народження.
Цю ляльку я зберігала досі, берегла її і виділяла з усіх інших подарунків, які до і після цього дарувала мені мама. Адже ця лялька була теж від мами, раптом подумала я.
Рум’янець нахлинув на мої щоки, в горлі застряг якийсь ком. Мені стало соромно.
Мій батько виявився звичайним бандитом, який згубив своїх батьків. Добре, що ми тоді не жили разом, а то лежати нам з мамою там поруч.
Я не стала розповідати мамі про свою поїздку. Набрехала, що гуляла з подругами.
А потім обійняла її, сказала, що дуже люблю і збрехала ще раз:
— Дякую тобі за все.
Мама здивувалася і підняла на мене свої очі, трохи потьмянілі з часом, але все ще яскраві волошкового кольору.
— Я завжди знала, що ту ляльку подарувала мені ти. Тому її так і любила.
Великі сльози покотилися з маминих очей. Мені не було соромно за свою брехню. Мені було соромно за всі роки, коли я вважала, що в ній немає нічого хорошого, крім швидкоплинної краси.
