Ніна змирилася з тим, що у неї ніколи не буде дітей. Діагноз «безпліддя» їй поставили у двадцять років, коли вона вирішила пройти обстеження.
Подруга запропонувала це, бо мала хорошу знижку у великій клініці, тож Ніна погодилася.
У двадцять років це було, скоріше, з цікавості, ніж з необхідності.
Ось тоді-то вона й дізналася, що безплідна. Шансів мати дитину практично немає.
— Якщо тільки станеться диво, — похитуючи головою, сказав лікар.
На той момент Ніна й не думала про дітей, але, звичайно, дуже засмутилася. Вона розуміла, що колись захоче сім’ю, дітей. А тут такий вирок…
Але Ніна відразу не здалася. Спочатку вирішила обстежитися й в інших клініках, адже треба вислухати думку й інших лікарів. Раптом знайдеться той, хто їй допоможе.
Але, на жаль, решта лише підтвердили те, що вона почула в першій лікарні. Вона безплідна, і це факт.
Ніна пройшла всі п’ять стадій — від гніву до прийняття. Зверталася до клініки репродуктивного здоров’я, але варіант ЕКЗ теж був не для неї.
Чому, вона точно не зрозуміла, багато термінології та незрозумілих слів. Але головне вона усвідомила – своєї дитини у неї не буде…
Звісно, закрадалися думки про усиновлення, але вона зрозуміла, що не зможе взяти чужу дитину.
Не тому, що вона чужа, а тому, що боїться, що не полюбить її.
Адже не факт, що материнський інстинкт візьме гору, і в іншому випадку вона просто зіпсує життя якійсь людині, яку, можливо, могла б полюбити інша сім’я.
Усіх своїх кавалерів Ніна відразу попереджала про свою ситуацію.
Звичайно, не на першому побаченні, але, якщо розуміла, що у людини є до неї інтерес, і вона відповідає взаємністю, відразу розповідала.
Більшість спочатку говорили, що це не проблема, що все можна вирішити, але з часом приходили до іншої думки.
До тридцяти років Ніна так жодного разу й не була заміжня. Власне, вона не дуже переймалася, жила своїм життям.
Працювала, займалася спортом, у неї було багато захоплень, вона часто подорожувала. В принципі, її життя було нормальним, навіть дуже цікавим. Ось тільки сім’ї не було.
А коли Ніні виповнився тридцять один рік, вона познайомилася з одним чоловіком.
Причому, досить банально – через сайт знайомств. Навіть не сподівалася, що може зустріти там когось гідного.
Але зустріла, і все закрутилося. Роман був старший за Ніну на п’ять років. У нього було двоє дітей – двійнята, хлопчик і дівчинка.
З дружиною він уже чотири роки був у розлученні, але з дітьми бачився часто, проводив з ними час, платив аліменти.
І його не бентежило те, що Ніна не зможе мати дітей. Йому й своїх вистачало.
Їхній роман був бурхливим, пристрасним, але водночас дуже милим і романтичним. Рома оточив Ніну увагою, такою, якої раніше вона не отримувала.
Він навіть познайомив її з дітьми, яким на той момент було вісім років. І Ніні вони сподобалися.
Ввічливі, добрі, дуже сильно люблять одне одного. І, незважаючи на різну стать, у них були спільні захоплення, друзі і навіть таємниці.
Незабаром Рома зробив Ніні пропозицію. Вона не думала, погодилася відразу. Бо зрозуміла, що з цією людиною може знайти своє щастя.
Пів року вони жили дуже добре. Діти іноді бували у них, Ніна швидко знайшла з ними спільну мову.
Навіть кілька разів забирала їх зі школи, коли Рома і його колишня дружина не могли.
Але одного дня спокійне й розмірене життя різко змінилося.
Одного вечора на порозі з’явилася колишня дружина Романа.
Ніна кілька разів перетиналася з нею, і вона їй не сподобалася.
І не тому, що вона колишня її чоловіка. Просто та здалася їй якоюсь неприємною, навіть злою, начебто.
Вона рішуче увійшла в квартиру і заявила Ромі, що їм потрібно поговорити. Наодинці.
— У мене немає секретів від моєї дружини, — відрізав він.
А от стосунки Роми з колишньою залишали бажати кращого.
— Я можу поки що сходити в магазин, — промовила Ніна, відчуваючи себе зайвою.
— Не треба, — відрізав Рома.
— Гаразд, — здалася його колишня. — Нехай слухає. Це стосується і її.
Ніні стало цікаво. Що ж такого скаже ця жінка.
— Загалом, дітям зараз дев’ять років, половину того часу, що я зобов’язана їх виховувати, я виконала. Тепер вони на тобі до повноліття.
— У якому сенсі, на мені? — запитав Рома.
— У прямому. Ти чудово живеш, бачишся з дітьми у вихідні, платиш копійки, а я кручуся, як білка в колесі.
Але з мене досить, відтепер вони житимуть з тобою, а я буду мамою вихідного дня.
Усі замовкли, намагаючись осмислити почуте.
— Ти в своєму розумі, Катя? — запитав Рома. — Ти про дітей подумала?
— Подумала. Але насамперед я подумала про себе. Досить мені цих уроків, проблем, гуртків і школи. Все, тепер я буду налагоджувати своє життя, а ти розважайся!
— А як це сприймуть Влад і Віка? — запитала Ніна. — Їм же буде важко.
— А мені не важко?! — огризнулася Катя. — Але на мене всім плювати. Я все сказала, завтра ж вони переїжджають до тебе!
Вони довго сперечалися. Рома наполягав на тому, що це буде стресом для дітей, що їм здаватиметься, ніби мама їх зрадила.
Пропонував частіше їх забирати, возити на гуртки. Але колишня уперлася, сказала, що все вирішено.
А якщо він відмовиться, то вона зробить усе, щоб позбавити його батьківських прав.
Катя пішла, а Рома і Ніна втомлено поглянули одне на одного.
— І що робити? — запитав він.
— А є варіанти? Забирай дітей, адже з нею їм буде погано, раз вона так втомилася. Тільки я б зробила все офіційно: через суд визначила їх місце проживання.
— Чому? — лише запитав Рома.
— Просто я не хочу, щоб вона через місяць передумала і знову забрала дітей. Ти уявляєш, який для них це буде стрес.
Вони ж не кошенята, щоб віддавати і знову забирати. Та нормальні люди і з кошеням так не поступлять.
Рома зітхнув.
— Я навіть не знаю… А як же ти?
— А що, я? Я з ними знайшла спільну мову, та й, як ти знаєш, своїх дітей у мене не буде. Тому я не проти.
Все ж вони вирішили відкласти рішення до ранку, але вранці їхня думка не змінилася.
Рома зателефонував колишній і сказав, що він згоден. Але тільки щоб усе було офіційно.
Не заради аліментів, а заради спокою дітей. На диво, вона легко погодилася.
Влад і Віка приїхали до батька. З їхніх розгублених облич було ясно, що вони не розуміють, чому так відбувається. І Ніна вирішила згладити гострі кути.
— Тепер ви будете жити з нами, і ми з вашим татом дуже раді. А з мамою будете часто бачитися. Тож мало що зміниться.
— А чому мама не захотіла, щоб ми жили з нею? — запитала Віка, ледь не плачучи.
— Чому ж не захотіла? Просто вона вирішила, що тато теж хоче з вами багато спілкуватися.
Адже весь цей час ви були у мами, буде справедливо, якщо тепер будете у тата. І в мене.
Здавалося, це заспокоїло дітей. І хоч Ніна лукавила — вона не вважала, що це справедливо, — вона була рада, що заспокоїла дітей.
Спочатку було важко. Довелося повністю перепланувати розклад, довелося переробляти гостьову кімнату на дитячу.
Але з часом усе налагодилося. Віка взагалі подружилася з Ніною, проводила з нею багато часу, розповідала свої секрети.
Влад був обережнішим, але ставився до татової дружини з повагою, ніяких капостей не влаштовував.
А Ніна з кожним днем все більше любила цих дітей.
Хвилювалася, коли вони затримувалися, допомагала їм з уроками, навіть ходила розбиратися до школи, коли їм поставили несправедливу оцінку.
А через рік сталося те, що Ніна й передбачала: мати схаменулася.
Вона часто бачилася зі своїми дітьми, майже кожні вихідні, але до цього дня не прагнула їх знову забрати.
А тут, мабуть, нагулялася і сказала, що діти мають повернутися.
Але тут уже обурилася Ніна. Сказала, що офіційно діти проживають з ними, і нічого змінювати вони не будуть.
І що Каті треба подумати про дітей, а не про себе. Бо для них це буде черговим стресом.
Колишня Роми намагалася діяти через дітей, але ті сказали, що не повернуться.
— Ми тільки звикли жити з татом і Ніною, — заявила Віка. — Я не хочу знову кудись переїжджати. Якщо Влад хоче, нехай їде.
Але Влад теж відмовився.
Катя всім розповідала, що це Рома і Ніна налаштували дітей проти неї. Але Ніна, навпаки, намагалася її виправдати в очах дітей.
Але ті вже були чималі, вони все прекрасно зрозуміли. Що мама втомилася від них, і просто боялися повторення.
Через ще рік між Ніною і Ромою відбулася розмова.
— Ти стала чудовою мамою для дітей, — сказав він. — Вони тебе дуже люблять і довіряють тобі більше, ніж мені. Дякую, Ніно.
— Це тобі дякую, — посміхнулася вона. — Знаєш, дуже давно лікар сказав мені, що я зможу стати мамою, тільки якщо станеться диво. Ось так, диво сталося.
І я рада, що у мене такі чудові діти, нехай я їх і не народжувала, нехай у них є рідна мама. Але я їх теж вважаю своїми і ніколи не покину, що б не сталося.
