Дочка повернулася додому пізно, відразу кинулася на кухню:
– Мамо, хочу їсти!
– Сідай! – і відразу перейшла до розпитувань. – Де це ти допізна пропадала?
– З подругами гуляли, – при цьому дочка важко зітхнула.
– Що зітхаєш? Знайдеш ти ще свого судженого. Тобі всього сімнадцять років.
– Скоро вісімнадцять, – і втупилася в тарілку, поставлену матір’ю на стіл.
– Яна, тільки дурниць не нароби! Я одна все життя тебе виховувала. Дивись, по моїй доріжці не йди! Закінчи свій медичний коледж, а потім вже про наречених думай.
– Мамо, ну, що ти таке говориш? На мене хлопці зовсім не звертають уваги. Тим більше, в нашому коледжі. У нас в групі всього п’ять хлопців, і вони всі ніякі.
– І що ж тепер!
І тут Яна почула скрегіт від свердління, і він долинав із сусідньої однокімнатної квартири.
– Мамо, у нас що, нові сусіди?
– Якийсь з дитбудинку. У бабусі Раї, адже родичів не було, ось її квартира цьому дісталася.
– А хто він такий? – в голосі дочки пролунала зацікавленість.
– Звідки я знаю? Кажу ж, з дитбудинку. Зустріла його на сходовому майданчику. Він щось буркнув і пройшов повз, навіть не зупинився поговорити із сусідами.
– Як же ти дізналася, що з він дитбудинку? Ах так, у тебе ж скрізь знайомі! Треба і мені з ним познайомитися.
– Ой, доню, такого зятя мені точно не треба! – категорично вимовила мати.
***
Дочка поїла, помила посуд і пішла до своєї кімнати, а Катерина Іванівна продовжувала думати про неї.
Останнім часом у неї всі думки були тільки про дочку. Сама всю молодість прожила одна, тому і бажала дочці щасливого життя.
Працювала сама, начальником в одному з цехів їхнього заводу.
Заробляла як для жінки досить непогано, п’ятнадцять тисяч завжди виходило. Навіть відкладати потроху примудрялася.
І звичайно, хотіла, щоб у дочки наречений був і красень, і забезпечений. Придане потихеньку збирала.
Побачивши єдиний раз нового сусіда, відразу вирішила, що такий зять їй не підходить.
***
Познайомитися з сусідом у Яни довго не виходило, але все ж випадок трапився.
– Мамо, у нас під раковиною сильно крапає.
– Знаю вже. Я там ганчірку поклала. Все одно, ніхто не прийде ремонтувати в суботу, під ніч.
– Там вже не ганчірку треба. Я відерце поставлю.
– Як же ми до понеділка, їжу готувати будемо, посуд мити. Треба когось із чоловіків покликати, – жінка замислилася. – Кого б?
– Я знаю, – дочка хитро посміхнулася і прямо в капцях вибігла з квартири.
У під’їзді поправила волосся і постукала в сусідню квартиру.
Двері відчинив хлопець, далеко не симпатичний, з подивом оглянув її.
– Привіт! – впевнено вимовила Яна. – Я твоя сусідка.
– Привіт!
– У нас на кухні під раковиною тече. Слюсарі зараз не працюють. Може, ти подивишся?
– Ну, пішли!
Хлопець зачинив свої двері і сміливо зайшов до сусідньої квартири.
Катерина Іванівна суворим поглядом оглянула його, потім так само суворо дочку, немов запитуючи:
«Ти навіщо його привела?»
– Мамо, зараз…, – запнулася, згадавши, що не знає, як його звати. – Спробує, полагодити.
Хлопець відкрив дверцята під раковиною, під суворим поглядом Катерини Іванівни прибрав посуд, який там стояв, і наказав їй:
– Дайте ганчірку!
Та хмикнула і подала ганчірку. Хлопець розстелив її, поставив на неї відро і знову наказав:
– Відійдіть! Видовище буде не з приємних.
Щось там відкрутив. Склав у відро і поніс у ванну кімнату. Там все промив, бруд злив у туалет. Встановив все назад.
– Все, нормально!
– Скільки я тобі винна? – запитала господиня.
– Дякую, нічого не треба! – і попрямував до виходу.
– Тебе як хоч звати, сусіде? – кинулася до нього дівчина.
– Юра!
– Мене – Яна. Може, повечеряєш з нами?
– Ні. Дякую? – і вийшов з квартири.
– От таке тобі спасибі! – вимовила дівчина вслід.
– Який гордий, – знову хмикнула Катерина Іванівна, коли хлопець вийшов. – Гроші не взяв, вечеряти не залишився.
– Мамо, він допомогти прийшов, а ти навіть спасибі йому не сказала, тільки хмикала.
– Я ж пропонувала йому гроші, – мати розвела руками. – Ну, не лежить у мене душа до нього.
– Нормальний хлопець, – чомусь посміхнулася дочка.
Господиня зайшла на кухню, ще раз все перевірила і здивовано похитала головою:
– Адже, правда, все добре зробив.
Наступного ранку Катерина Іванівна спекла пиріжки. Поснідали. Господиня поклала залишки на тарілку:
– Яно, поки теплі, віднеси йому! – і кивнула в бік сусідньої квартири.
Дочка глянула в дзеркало, розчесалася, взяла тарілку і вийшла з квартири.
Постукала в сусідні двері. Він виглянув, весь брудний і відразу ж виправдовуючись сказав:
– Я роблю ремонт.
– Мама, тобі пиріжки передала, – простягнула тарілку.
– Дякую! – він втягнув носом аромат і посміхнувся. – Проходь! Тільки у мене сильний безлад.
У кімнаті був, дійсно, безлад, на кухні ще терпимо. Він відразу увімкнув електрочайник.
Кивнув на табуретку і почав розповідати:
– Мені ця квартира від держави дісталася. Рік в гуртожитку жив, а потім дали. Безлад тут був.
– Я знаю. Тут бабуся Рая жила. Вона якось швидко захворіла і через місяць пішла з життя. Останній тиждень зовсім з ліжка не вставала, а родичів у неї не було.
Вода закипіла швидко. Хлопець налив у дві чашки, додав заварки:
– Пий! Цукру у мене немає.
– Бери пиріжки! – і запитала. – А ти працюєш?
– Так, на механічному заводі токарем. Платять добре. Ось тільки часу зовсім немає вільного. Навіть квартиру відремонтувати не можу.
– Так ти всього три дні, як переїхав.
– Хочеться швидше.
– Ти сам ремонтуєш?
– Так, – відповів з нотками гордості в голосі.
– Де навчився?
– Ми в дитячому будинку самі все робили. Мені подобалося працювати, і в житті стало в нагоді, – і запитав. – А ти вчишся?
– Так, в медичному коледжі. Другий курс закінчую.
– Тобі вісімнадцять?
– Скоро виповниться. А тобі?
– Дев’ятнадцять. Ти з батьками живеш?
– З мамою. Батька у мене немає.
– А маму, як звати?
– Катерина Іванівна.
Вони задавали один одному питання, немов передчуваючи, що їхні стосунки не тільки триватимуть, але й розвиватимуться.
Розмовляючи, хлопець не забував поглинати пиріжки і не помітив, як залишився останній.
Винувато глянув на дівчину:
– Я все з’їв.
– Доїдай. Ми з мамою вже снідали, – підвелася вона з-за столу. – Піду, а то мама почне нервувати.
– Дякую, Яна! І мамі своїй подяку передай!
***
– Ти що так довго? – відразу запитала мати.
– Мамо, посиділи, поговорили. Він ремонт у квартирі сам робить.
– Він працює?
– Так, на механічному заводі токарем.
Мати зітхнула, і незрозуміло було, як розцінювати це зітхання.
***
Весь тиждень сусід не показувався. Вечорами були чутні звуки ремонту. А через тиждень у неділю пролунав стукіт у двері.
Яна кинулася в передпокій. Глянувши у вічко, відчинила двері. Зайшов сусід, посміхнувшись, кивнув головою:
– Привіт!
– Привіт! – дівчина посміхнулася у відповідь.
– Я ремонт закінчив. Хочеш подивитися? – відчувалося, що йому хотілося поділитися з кимось радістю.
– Хочу.
– Щось сталося? – з кухні вийшла господиня.
– Добрий день, Катерино Іванівно! – знову кивнув головою хлопець.
– Мамо, Юра зробив ремонт у своїй квартирі. Піду, подивлюся.
Зайшли в квартиру до хлопця. Ремонт, звичайно, недорогий. Стеля – побілена, на стінах – шпалери. На підлозі – дешевий лінолеум.
На кухні, у ванній кімнаті – теж все по-простому. На вікнах жалюзі. З меблів тільки ліжко і стіл на кухні.
Але очі хлопця сяяли. Адже тепер це його дім, куди він буде приходити після роботи.
Колись приведе сюди кохану дівчину, яка потім стане його дружиною. І зараз ця дівчина набувала реальних рис.
Ось тільки мама цієї дівчини до нього дуже холодно ставиться.
– Нормально! – вигукнула Яна. – Ніколи б не повірила, що мій ровесник здатний на таке.
Пролунав стукіт у двері, які відразу відчинилися, і увійшла мама дівчини і сказала з жіночою цікавістю:
– Теж хочу подивитися. Можна?
– Заходьте! Заходьте! – запросив господар.
Катерина Іванівна пройшла, ретельно все оглянула і раптом сказала:
– Ну, що, Юра, новосілля треба відзначити.
– А у мене тільки чай і ковбаса, – розгублено сказав хлопець. – Я зараз в магазин збігаю ігристе куплю і до чаю щось.
– Гаразд, – почала командувати Катерина Іванівна. – Зараз щось приготую на стіл. Ти збігай до магазину, а Яна нехай починає накривати.
***
Яна накривала на стіл, а в голову закрадалися цікаві думки:
«Адже Юра такий хороший хлопець. Як він мені подобається! Ось так би завжди чекати його з роботи, готувати йому вечерю.
Діти б у нас народилися. Не зараз, звичайно, а коли я коледж закінчу. Цікаво, як він до мене ставиться.
Але радістю поділитися він прийшов до мене. Значить, я йому небайдужа. Треба, мамі якось все пояснити…»
***
Юра розплатився на касі за продукти і попрямував додому, мріючи про майбутнє:
«Наче у мене є сім’я! Яна, яка хороша дівчина! Як вона мені подобається.
Цікаво. Якщо я скажу їй про це, що вона відповість. У дитбудинку всі косо дивляться. Ні, Яна не така.
Ось мама у неї сувора. Та й то нормальна вона, просто хоче своїй дочці щастя.
Останнім часом тільки й мріяв, що у мене буде дружина, діти. Досить мріяти, треба діяти.
Сказати про це Яні і… знайти спільну мову з Катериною Іванівною…»
***
Катерина Іванівна на швидку руку готувала обід, намагаючись, щоб він виглядав святковим і, звичайно ж, думала про подальшу долю, свою і дочки:
«Адже хлопець він непоганий, хоч і з дитбудинку. І гроші заробляє, і руки з потрібного місця ростуть.
Не така вже моя Яна красуня, щоб про принца мріяти, а за Юрою вона буде, як за кам’яною стіною, і я завжди поруч буду.
У дочки он як оченята блищать, коли вона на нього дивиться. За нього заміж вийде, напевно.
А я буду онуків няньчити. Треба з дочкою серйозно поговорити на цю тему…
Кожен з них вирішив домагатися своєї мети, ще не підозрюючи, що мета у них одна і та ж.
