– Донечко, нам треба поговорити.
– Про що? – Таня здивовано подивилася на матір.
– Я б хотіла тебе де з ким познайомити.
Таня закотила очі.
– Я не хочу ні з ким знайомитися, мамо.
– Сонечко, для мене це дуже важливо. Будь ласка.
– Гаразд, але я нічого не можу тобі обіцяти. Я люблю тільки тата.
– Тато є тато, і його ніхто ніколи не зможе замінити. Я тобі багато разів казала, що тато ось тут, – мама поклала руку на груди, – у наших серцях. Мені теж його не вистачає. Але він би хотів, щоб ми жили далі.
У Тані защеміло в очах, так було завжди, коли вона згадувала про свого улюбленого татка.
Він пішов у засвіти, коли Тетянці було десять років. Мама тоді цілих пів року майже не виходила з кладовища. Все наводила затишок на могилці, іноді довго сиділа і розмовляла з дерев’яним хрестом.
Потім бабуся і подруга, тітка Женя, провели розмову за закритими дверима. Мама заспокоїлася і їхнє життя пішло своїм плином.
Те, що у мами хтось з’явився, Таня помітила кілька місяців тому. Змінилася поведінка, мама поспішала на роботу, а після іноді затримувалася. Але ненадовго, бо не могла залишити доньку саму.
Вечорами у них була традиція базікати перед сном. Ділитися денними новинами. Таня дуже любила ці хвилини удвох.
Хоча на той момент їй здавалося, що вона вже доросла, все-таки тринадцять років. Ого-го!
– Мамо, а ти приведеш цього…
– Миколу, – підказала мати.
– Так, Миколу. Він буде жити з нами?
– Ні, він пропонує переїхати до нього. У нього великий будинок. Місця всім вистачить.
– Я не хочу нікуди переїжджати.
– Давай вирішувати проблеми по мірі їх надходження?
– Ок.
– Ну, що за «ок»?
– Це так кажуть, типу «так».
– «Типу»?
– Мамо, ну досить, – посміхнулася Таня. – Я знаю, ти спеціально мене смішиш.
***
– Привіт, Тетянко, – Микола простягнув свою велику долоню, в якій Таніна рука потонула.
– Привіт. А як мені вас називати?
– А як би ти хотіла?
– Ну, дядько Коля, звучить так собі. Напевно, просто Колею.
– Домовилися.
Микола запросив їх до свого будинку. Він був на околиці селища і межував з лісом.
– Таня, а ти собак любиш?
– Дуже, – вона не просто їх любила, вона мріяла про собаку, але мама казала, що в квартирі їй не місце. – Ну йди тоді покажу.
Поки що я закрив Пірата, але думаю він до тебе швидко звикне, і ви обов’язково подружитеся.
– Чому Пірат?
– А ти подивися, яка у нього морда! Піратська, тільки пов’язки на око не вистачає.
Таня засміялася. І справді собака був схожий на розбійника.
– Ти поки подивися тут, що до чого, а я піду м’ясо переверну.
– Добре.
Микола пішов до Олени, а Таня залишилася біля вольєра.
– Привіт, Пірат. Давай дружити? – пес весело замахав хвостом. – Напевно, ми тут надовго з мамою.
Олена різала салат і наспівувала.
– Кохана моя, – обійняв її Микола, – мені здається, що я сподобався твоїй донечці. А ми так переживали.
– Так, я думаю, що їй все сподобалося, особливо собака.
У ту секунду Олена вперше за довгий час була по-справжньому щаслива. Її подруги часто скаржилися на своїх дітей у підлітковому періоді.
З Тетянкою ж ніяких проблем не було. Вона була спокійною і стриманою, і дуже розсудливою.
На ніч вони вирішили залишитися у Миколи. Олена зайшла в кімнату, яку Микола виділив Тані.
– Донечко, поговоримо?
– Так, мамо, заходь. Так гарно тут. Ти подивися, Коля все підготував до нашого приїзду.
Дивись, – дочка швидко розгорнула пакет, – халат такий пухнастий, капці, і навіть букет квітів у вазі біля дзеркала.
– Так, він дуже хвилювався, питав, що б тобі такого купити.
– Мамо, та не треба було.
– Скажи, донечко, він тобі сподобався?
– Мамо, головне, щоб він тобі подобався. Але він, правда, хороший. І знаєш, мені сподобався будинок, а ще Пірат.
– Звичайно, я так і знала, даремно ти його під столом підгодовувала, тепер розбалується.
– Нічого, не розбалується.
– Гаразд, сонечко, лягай відпочивати. День був довгий.
Вранці, коли Таня спустилася до столу, Миколи не було.
– Мамо, а де Коля?
– Він на риболовлю пішов.
– Я б теж пішла. Пам’ятаєш, тато часто нас брав із собою…
– Звичайно пам’ятаю.
***
Олена з донькою нарешті переїхали до будинку Миколи. Їй подобався вітчим, він часто балував їх подарунками та смаколиками. Завжди давав мудру пораду і допомагав з уроками.
У вихідні вони ходили разом на риболовлю або просто бродили по лісу. Одного дня Таня повернулася зі школи раніше і побачила маму заплаканою.
– Мамо, що сталося? Коляяя!!
– Ні, ні, донечко, все добре.
Микола забіг до будинку і не міг віддихатися.
– Тетяно, що сталося, що ти так кричиш? Оленко, що за сльози?
– Сідайте, будь ласка.
Таня і Микола не зводили здивованих очей з Олени. Вона простягнула листок чоловікові.
– Нічого не розумію. Пухлина? – Олена кивнула.
– Мамо, мамочко, – Таня не могла і не хотіла в це вірити…
За пів року хвороби Олена стала тінню. Основне лікування було призначено на вересень, але вона не дочекалася… Організм дав збій.
Коли похорон минув, на кухні сиділа бабуся (мати Олени) і Микола.
– Наталя Іванівна, якщо Тетянкс захоче, то може залишитися у мене. Адже у неї тут школа, друзі. А їхати до вас в інше місто…
– Миколо, давай запитаємо дівчинку.
– Будь ласка, я не переживу, якщо ви її заберете.
Таня стояла за дверима і все чула.
– Бабусю, я згодна. Я залишуся з Колею.
Наступні кілька місяців вони не жили, а існували. Вітчим приходив з роботи, допомагав Тані з уроками, попутно займався готуванням. На дівчинці було прибирання і прання.
– Таня, а чого ти зовсім не ходиш гуляти?
– Не хочу. Всі дивно на мене дивляться, що я у тебе залишилася жити, і сміються. Їм не зрозуміти.
Я всього лише хотіла дружити, як і раніше. Навіть найкращі подружки від мене відвернулися.
Миколі було шкода дівчинку. Він намагався проводити з нею якомога більше часу.
Перший новий рік без мами, вони самі накрили на стіл, пили смачну газовану воду і вперше за довгий час сміялися. Таня відчувала, що вона вдома.
– Таня, Тетянко, йди дивись швидше, хто до нас прибився.
На ганку сиділи кошенята.
– А Пірат їх не образить?
– Ти що, він любить котиків, є у нього така дивина.
Так дівчинка стала доглядати ще й за кошенятами.
***
Вона вступила до інституту легко. Микола і бабуся супроводжували її на вступні іспити і потім, коли вона поїхала дізнаватися оцінки, завжди були поруч.
Таня переїхала до міста, але кожні вихідні намагалася вибратися до Миколи.
На її весіллі вітчим навіть розплакався. Така вона була красива в цій білій сукні, Оленка була б щаслива за дочку.
Таня помітила, що вітчим дуже схвильований.
– Льоша, ти не проти, якщо я з Колею потанцюю.
– Звичайно.
Таня підійшла до вітчима і запросила його на танець. Ведучий оголосив, що це танець батька і дочки.
Вони закружляли по залі.
– Батька і дочки?
Таня нахилила голову набік.
– Знаєш, так і є, ти ж мій тато.
– Правда?
– Правда.
– Ти ж моя донечка, я так сильно тебе люблю!
Микола завжди і в усьому підтримував Таню. Коли у народився перший син, а потім другий, він приїжджав до родини на допомогу.
Возився з дітьми. Відпускав їх з чоловіком відпочити удвох. Він повністю замінив їй рано втрачених батьків.
Час минав. Діти росли.
Іноді Микола міг просто подзвонити і сказати: «Тетянко, я знаю, ви планували приїхати на вихідні, але я так скучив, можна завтра заскочити?»
І приїжджав, і возився з хлопчиками. А коли вони були у нього в гостях, він водив їх на риболовлю, вчив розпалювати багаття і орієнтуватися в лісі. Хлопчаки його дуже любили.
Спеціально для онуків він часто придумував квести, і вони разом бродили по ділянці, знаходили записки, виконували завдання, а в кінці всіх чекав смачний приз, приготований Танею.
Коли Микола захворів, Таня не відходила від нього ні на хвилину. Тримала за руку і говорила, говорила йому постійно, що все буде добре.
Незважаючи на те, що перед ним сиділа вже доросла сорокарічна жінка, він бачив у ній ту маленьку дівчинку Тетянку, яка валялася в траві з Піратом, танцювала під пісні якихось рок-музикантів і сміялася.
– Дякую тобі, донечко, за все.
– Тату, ну що ти таке кажеш. Яке дякую? Це я тобі повинна дякувати.
– А ти і так мені це повторюєш щодня.
– Ось і ще багато років будеш це слухати.
– Дай бог.
Вночі Миколи не стало…
Всі вже розійшлися, а Тетяна все сиділа на його могилі.
– Дякую тобі, що я ніколи не знала, хто такий вітчим. Ти замінив мені батька і маму, і всіх. Ти завжди був поруч. Дякую. Приходь хоча б у снах, татку, я вже дуже сумую.
