— Донечко, у нас заблокували картки! — мама схлипувала в трубку так, ніби у них вкрали останнє.
Я стояла біля плити, помішувала кашу для бабусі і відчувала, як всередині щось наче починає скручуватися. Не від жалю — від втоми.
— Мамо, як заблокували? Ви щось купували не там, де треба?
— Та ні! Просто ліміт закінчився, розумієш? Нам тепер нічим розплатитися за продукти. Тато вже два дні нічого по-справжньому нормального не їв.
Я вимкнула конфорку. Каша булькнула востаннє і затихла.
— Мамо, я ж минулого тижня переказувала вам гроші.
Пауза. Довга, незручна.
— Ну там… комунальні, продукти… Ти ж знаєш, яке зараз все дороге.
Я знала. Знала, що комунальні у них не більше, ніж у мене з бабусею. Знала, що тато отримує не менше за мене.
І мама теж працює. Але щомісяця — один і той самий дзвінок. Один і той самий голос з надривом.
— Добре. Скільки потрібно?
— Ну… якщо можеш… хоча б трохи.
Трохи — це завжди майже половина моєї зарплати.
— Перекажу сьогодні.
— Дякую, донечко. Ти у нас така…
Я поклала слухавку, не дослухавши. Бабуся вийшла з кімнати, подивилася на мене довгим розуміючим поглядом.
— Знову?
Я кивнула.
— Не давай більше.
— Як не давай? Вона ж мама.
Бабуся зітхнула, підійшла до плити.
— Мама, яка тебе висмоктує — це не мама. Це п’явка в красивій обгортці.
Через тиждень я вирішила заїхати до них. Без дзвінка. Хотіла подивитися, чи справді у них така скрута.
Двері відчинила мама. На ній була нова сукня — до колін, з вишивкою на комірі. З тих, що шиють на замовлення. Думаю, дорога.
— Ой, донечко! Заходь, заходь!
Я пройшла на кухню і завмерла. Стіл був накритий так, ніби чекали на гостей.
Сир нарізаний, ковбаса копчена, червона риба, тістечка в коробці з кондитерської. Тато сидів за столом і гортав телефон. Новий. Одна з останніх моделей самсунга.
— Мамо, а це що таке?
Вона засуєтилася, почала накладати мені в тарілку.
— Ну ми ж не кожен день так… Татові премію дали, ось і вирішили себе побалувати.
Я подивилася на батька.
— Тату, тобі премію дали?
Він не підняв голови.
— Невелику.
— І ти мені минулого тижня казала, що тато два дні не їв нормально?
Мама почервоніла.
— Ну… тоді ще премії не було.
— Премію дають в кінці місяця. А дзвонила ти мені трохи менше тижня тому.
Вона відвернулася, почала щось перекладати на столі.
— Донечко, ну не починай, будь ласка. Ми і так ледве кінці з кінцями зводячи.
Я подивилася на сукню, на стіл, на телефон в руках у батька.
— Зрозуміло. Мені час.
— Ти що, образилася? — мама схопила мене за руку. — Що ти як маленька?
Я вивільнила руку.
— Я не образилася. Я просто дещо для себе зрозуміла.
Наступного дня мама знову зателефонувала. Голос був жорстким, без сліз.
— Тато сказав, що ти вчора поїхала зла.
— Не зла. Просто побачила, на що йдуть мої гроші.
— На що, на що! На життя йдуть! Ти думаєш, ми тут свята влаштовуємо кожен день?
— Думаю, що ви просто брешете.
Вона замовкла. Потім голос став ще холоднішим.
— Значить, допомагати більше не будеш?
— Не буду.
— Ти забула, хто тебе виростив? Хто в інститут відправив? Ми на собі економили, щоб у тебе все було!
— Не забула. Дякую вам за це. Але тепер мені потрібно жити самій.
— Самій?! — вона зло посміялася. — З бабою своєю в однокімнатці? Це ти називаєш життям?
— Називаю. Там хоча б ніхто не бреше.
Вона кинула слухавку. Я сиділа на кухні і дивилася на згаслий екран. Руки не тремтіли. Всередині було порожньо — але не боляче.
Бабуся вийшла з кімнати, мовчки поставила переді мною склянку води.
— Все правильно зробила. Не сумнівайся.
Два тижні мама не виходила на зв’язок. Я чекала — і боялася, і сподівалася.
Боялася, що вона знову почне тиснути. Сподівалася, що зрозуміє. Потім подзвонив тато.
— Можна під’їхати? Потрібно поговорити.
Він приїхав через пів години. Сів навпроти, довго мовчав. Потім поклав на стіл конверт.
— Це від мами.
Я відкрила. Всередині гроші. Не всі, що я віддала за пів року. Але хоча б частину.
— Вона два тижні працювала на підробітках, — тато говорив тихо. — У вихідні в магазині стояла. Сказала, що повинна повернути.
Я дивилася на купюри і не розуміла, що відчуваю.
— Тату, мені не потрібні були гроші. Мені потрібно було, щоб вона перестала замилювати мені очі.
— Вона перестала. Просто їй важко зізнатися вголос. Ти ж знаєш, яка вона горда.
Знала. Тому й не чекала вибачень. Але те, що вона два тижні працювала, щоб повернути борг, — це було важливіше за будь-які слова.
— Як вона?
— Мовчить. Злиться на себе. Каже, що їй соромно.
Я кивнула.
— Передай, що я не тримаю зла. І якщо буде потрібна справжня допомога — я допоможу. Але по-іншому.
Тато встав, зупинився біля дверей.
— Ти виросла. Шкода, що я так пізно це помітив.
Минув місяць. Мама так і не подзвонила, але тато іноді писав — коротко, без подробиць.
Що справляються. Що мама влаштувалася на другу роботу, консультує в магазині по суботах. Що скоротили витрати і більше не замовляє собі модне вбрання.
Я не відчувала тієї тяжкості, що раніше. Не прокидалася вночі з думкою, чи вистачить грошей до зарплати.
Ми з бабусею навіть відклали трохи — на її ліки і на те, щоб нарешті купити нормальний обігрівач замість старого, який тріщав і пах паленим.
Одного вечора я поверталася з роботи і побачила маму біля під’їзду. Вона стояла з пакетом у руках, дивилася вбік.
Коли помітила мене, здригнулася, але не відвернулася.
— Привіт.
— Привіт, мамо.
Ми стояли мовчки. Вітер тріпав її волосся — вона перестала його фарбувати, мабуть, теж економила. Виглядала старшою. І якоюсь простішою.
— Це бабусі. — Вона простягнула пакет. — Там варення і овочі. З дачі від Свєтки привезла.
Я взяла. Важкий пакет.
— Дякую.
Вона кивнула, розвернулася. Потім зупинилася, не обертаючись.
— Я не вмію просити вибачення. Ніколи не вміла. Але те, що ти тоді сказала… я зрозуміла. Не відразу. Але зрозуміла.
Я зробила крок вперед, легко обійняла її. Вона не відповіла на обійми, але й не відсторонилася. Стояла, як дерев’яна, але я відчувала, як у неї тремтять плечі.
Коли вона пішла, я піднялася додому. Бабуся сиділа біля вікна, дивилася в темряву.
— Це від мами. — Я поставила пакет на стіл.
Бабуся глянула, посміхнулася.
— Значить, дійшло.
— Дійшло.
Я сіла поруч. За вікном горіли ліхтарі, хтось поспішав у своїх справах, хтось повертався додому.
Місто жило своїм життям — байдужим, галасливим, чужим. Але тут, у цій маленькій кухні, поруч із бабусею, я відчувала себе на своєму місці.
Більше не було провини за те, що я відмовила. Не було страху, що я погана дочка. Не було відчуття, що я комусь щось винна просто тому, що мене народили.
Вперше за довгий час я дихала спокійно. Бабуся взяла мою руку, стиснула своїми тонкими пальцями.
— Молодець. Найважче — це навчитися говорити «ні» тим, хто привчив тебе говорити тільки «так».
Я кивнула. Ми сиділи в тиші, і ця тиша була не порожньою. Вона була наповнена чимось важливим — розумінням, що я маю право на своє життя.
Що любов — це не жертва до самознищення. Що допомагати можна, тільки коли у тебе є сили. А якщо їх немає — ти не зобов’язана рвати себе на частини.
На телефон прийшло повідомлення від тата: «Дякую тобі. Мама сьогодні вперше за місяць видихнула і посміхнулася».
Я посміхнулася у відповідь. Не написала нічого — просто посміхнулася. І цього було достатньо.
