— Марія Андріївна, вам дзвонять, — медсестра заглядає в кабінет, обережно визираючи з-за дверей. — Якась жінка, каже — терміново, сімейне питання.
Марія насилу відривається від історії хвороби. Вже другу годину сидить з цією папкою!
За вікном — давно стемніло, у відділенні панує гнітюча тиша. Вона бере трубку:
— Слухаю.
— Марія? Це… Світлана, дружина брата твого чоловіка, — голос на тому кінці тремтить, ніби чіпляється за останні сили. — Вибач, що пізно… просто більше нікому…
У Марії серце завмирає. Світлана… Дружина Ігоря, молодшого брата Віктора. З нею вони не розмовляли вже більше трьох років, з того самого моменту, як Марія розлучилася з Віктором.
Родина чоловіка тоді встала стіною: мовляв, сама винна, шлюб не вберегла.
— Що сталося? — обережно цікавиться Марія.
— Ігор… Він у реанімації. Інфаркт. Лікарі… — Світлана ридає. — Кажуть, може не вижити.
Марія заплющує очі. Ігор… Добрий, м’який Ігор. Єдиний з родини Віктора, хто тоді, після розлучення, не відвернувся від неї. Навіть потайки дзвонив — питав про справи.
— Свєта… мені дуже шкода. Але навіщо ти мені зараз дзвониш?
— Він… він просить тебе. Весь час — «Покличте Машу, покличте Машу…» Я не знаю, навіщо, чесно!
Але… Маша, приїжджай. Я благаю. Може, це його останнє прохання…
Всередині все стискається. Марія кидає погляд на годинник: майже одинадцята вечора. До їхнього міста — дві години їзди, не менше.
— Я виїжджаю, — каже раптом чужим для себе голосом. — У якій він лікарні?
Дорога — як випробування. У салоні машини панує дзвінка тиша, а в голові крутиться рій гострих, тривожних думок.
Чому Ігор кличе саме її? Що такого могло статися, щоб перед самим кінцем людина покликала колишню невістку, а не рідних?
У голові спливає їхня остання зустріч: випадкова — в супермаркеті. Ігор тоді виглядав втомленим, блідим. Говорив щось про роботу, що нервів не вистачає…
А Марія, пригадується, навіть не вникала — просто вимовила пару стандарних фраз.
— Треба було звернути увагу, — лає себе тепер. — Сорок два роки, нерви, робота… всі ознаки перед очима…
У лікарні все як і раніше. Суєта і запахи антисептиків. У коридорі її зустрічає Світлана: очі запалені, обличчя сіре від втоми.
— Дякую, що приїхала, — хапає Марію за руки. — Він у свідомості, але слабкий. Лікар казав — ще можна зайти на кілька хвилин, не більше.
У реанімації пахне ліками і страхом. Ігор… Він лежить, обплутаний дротами апаратів. Обличчя сіре, губи синюваті, але очі — живі, шукаючі.
— Маша… — шепоче ледь чутно. — Ти все-таки приїхала…
— Звичайно, Ігорю, я тут, — тихо відповідає вона, сідає поруч. Бере його холодну долоню в свої руки.
— Мені… тобі треба сказати… — з трудом вимовляє він. — Про Віктора…
Марія напружується. Віктор. Колишній чоловік. Щось всередині міцніє, готується до невідомого.
— Тоді… коли ви розлучалися… — Ігорю важко, він робить паузу, ковтаючи повітря із зусиллям. — Він приходив до мене… хмільний… плакав…
— Ігор, давай не зараз…
— Треба зараз, Машо! — його голос трохи міцнішає. — Він говорив… що сам винен. Що ти хотіла дітей, а він… він боявся…
У Марії перехоплює подих. Діти. Їх давній біль. П’ять років шлюбу, а Віктор все — «потім», робота, квартира, гроші — не час, не сьогодні…
— Він боявся… стати як наш батько, — слабо стискає її пальці Ігор. — Наш батько зловживав і піднімав на нас руку. Вітя думав, що і сам стане таким…
Слова обрушуються, як камені. Марія згадує свекра: похмурий чоловік, майже не спілкувався.
Його не стало, коли Ігор ще був підлітком. Але що пив та ображав дітей — ніколи б не подумала. Віктор і словом не обмовився…
— Він любить тебе, Маша. По-справжньому. Просто не міг побороти тоді свій страх — зламати тобі життя і дитині… — Ігор ледь дихає. — Пробач його…
— Чому… чому він мені нічого не сказав? — Марія плаче, не намагаючись стриматися.
— Тому що… соромно було. Чоловіки не вміють про страхи говорити… А потім було пізно. Ти пішла…
— Ігор, навіщо ти… зараз?..
— Тому що… — він знову дивиться їй прямо в очі. — Вітя досі один. Працює і постійно мовчить. Іноді випиває… не як батько, ні. Просто… тому що один…
Марія мовчить — і не тому, що не хоче відповідати. Просто не знає, що сказати.
Адже три роки вона повторювала собі: Віктор був егоїстом. Завжди думав тільки про себе… А тут — раптом все не так.
— Я… скоро залишу вас, Маша, — шепоче Ігор ледь чутно, голос стає слабшим з кожним словом. — І мені так боляче… що ви обоє нещасні… через дурість…
— Чого ти хочеш від мене? — Марія сама не впізнає свій голос — порожній, втомлений.
— Поговори з ним… Не щоб повернутися. Просто… зрозумійте нарешті одне одного. Вибачтеся, чи що…
Ігор закриває очі. Його рука в долонях Марії — крижана, чужа. Вона сидить, не в силах навіть встати.
Апарати рівномірно пищать, до палати заходить черговий лікар, кидає сповнений співчутливої тривоги погляд.
— Як він? — запитує Марія, дивлячись на екрани.
— Стабільно. Схоже, криза минула. Але стан дуже важкий, — лікар поправляє крапельницю, перевіряє показники. — Ви родичка?
— Була… колись, — тихо відповідає Марія і виходить, обережно прикривши за собою двері.
У коридорі Світлана напівсонна дрімає на незручному пластиковому стільці.
— Як він?
— Лікар каже — стабільно, — Марія акуратно сідає поруч, відчуваючи все ту ж чергову важкість всередині. — Світлано, можна запитати?.. Віктор… правда, п’є?
Світлана зітхає:
— Та ні. Не п’є… Але, знаєш, став якимось сумним. Все робота і робота: додому — тільки поїсти і спати. Ні з ким особливо не розмовляє. З нами бачився пару разів на рік.
— А жінка у нього є?.. — Марія ніби запитує не про колишнього чоловіка, а про якогось далекого знайомого.
— Ні, нікого. Ігор розповідав, ніби брат намагався ходити на побачення, але не виходить. Все… про тебе думає.
Марія мовчить. Десь всередині немов хруснув крижаний панцир: три довгих роки образи, три роки впевненості — вона була права, він — ні…
— Мені час, — підводиться і видихає. — Свєта… передай Ігорю, коли прокинеться, — нехай знає: я все зрозуміла.
Вдома її зустрічає власна, яка стала аж надто тихою квартира. Марія наливає собі чаю і довго сидить, обійнявши чашку, як талісман.
Згадується чомусь не сварки з Віктором, а все хороше: як зустрічав її після чергувань, як влаштовував суботні сніданки, як мріяли про будинок за містом…
І як потім все це летіло в прірву — через розмови про дітей, через мовчання, роздратування, холод.
«От би тоді знати про його страхи… — думає Марія. — Просто поговорити відверто! А ми ж — кричали, звинувачували…»
Вранці вона набирає знайомий номер. Довгі гудки — і раптом такий рідний, трохи хрипкий голос:
— Алло?
— Вітя? Це Маша.
Тягуча, стиснута пауза.
— Маша? Що… сталося?
— Ігор у лікарні. У нього інфаркт. Але… він вибереться, — Марія поспішає розвіяти напругу, чує, як Віктор важко зітхає в трубку. — Вітя, нам треба поговорити.
Зустрічаються в кафе — чомусь обоє вибрали «нейтральну територію», ніби вперше зустрілися. Віктор виглядає… старшим, чи що: на скронях сивина, під очима втомлені тіні.
— Як ти? — обережно запитує Марія, не зовсім розуміючи, з чого взагалі почати.
— Нормально, — він знизує плечима, на мить опускаючи очі. — Працюю. А ти?
— Теж працюю… Вітя… Ігор мені розповів… про вашого батька.
Обличчя Віктора застигає, змінюється за одну секунду.
— Не треба… — втомлено, майже приречено, вимовляє він.
— Треба, — Марія м’яко, але дуже рішуче перебиває. — Чому ти мовчав? Ми були чоловіком і дружиною…
— А що б це змінило? — його голос глухий, трохи надтріснутий. — Ти хотіла дітей. А я… не міг тобі цього дати. Яка різниця — через егоїзм чи через страх?
— Величезна різниця, Вітя… — Марія вперше за довгі роки говорить трохи голосніше, ніж зазвичай. — Зі страхами можна працювати. До психолога піти, разом спробувати щось придумати… З егоїзмом — навряд чи…
Віктор мовчить. Крутить чашку, ніби шукає відповіді на дні кави.
— Я думав… само пройде. З часом все вляжеться, я впораюся. А час минав, ти все більше тиснула, я — все більше віддалявся… Все це закінчилося тим, що я тебе втратив.
— Ми обоє втратили одне одного, — тихо зізнається Марія, ховаючи очі. — Я теж винна. Більше намагалася тебе переробити, ніж зрозуміти…
— Пробач мене, Машо. За все.
— І ти мене пробач.
Вони сидять у кафе, а між ними — не тільки стіл і чашки з остиглою кавою, а ціла прірва з років, болю, прикрих помилок і невисловлених слів.
І раптом образа зникла, і злості зараз вже немає. Наче запахло свіжістю в повітрі і настала пора тиші.
— А що тепер? — нарешті запитує Віктор, трохи розгублено, ніби розучився думати про майбутнє.
— Не знаю, — чесно відповідає Марія, не намагаючись прикидатися сильнішою чи мудрішою, ніж є. — Напевно, нічого.
Занадто багато води витекло… Але тепер я розумію, що ми обоє не винні. Просто… не вміли розмовляти.
— А якщо… спробувати навчитися? — голос Віктора звучить невпевнено, з надією дорослої дитини.
Марія дивиться йому прямо в очі — в ті самі, в які колись закохалася відразу і безповоротно. Стільки всього змінилося, а ці очі все одно залишилися добрими. Тільки втомилися.
— Не знаю, Вітя… Можливо. Але — не заради того, щоб повернути минуле. Просто… щоб вже не було так боляче.
Він киває. Повільно, але так, ніби все розуміє.
— Я тебе почув, Маша.
Минає тиждень. Ігоря виписують з лікарні: він сидить вдома в кріслі, поки що блідий, трохи невпевнений у власних силах, але — живий, справжній.
Марія приходить провідати, привозить цілий пакет потрібних ліків, тих самих, що в їхньому місті вдень з вогнем не знайдеш.
— Дякую, — тихо каже Ігор, втомлено посміхаючись. — І не тільки за ліки…
— За що ще?
— За те, що поговорила з Вітькою. Світланка розповіла, що ви зустрічалися…
— Та просто поговорили. Не думай нічого…
— Я нічого і не думаю, — весело посміхається Ігор. — Просто бачу, що вам обом стало легше. Адже правда?
Це — правда. Марія більше не прокидається вночі з образою і злістю на Віктора. А Віктор, як розповіла Світлана, нарешті записався до психолога.
Каже, хоче розібратися зі своїми страхами. Вперше за стільки років — чесно і відкрито.
«Краще пізно, ніж ніколи», — думає Марія. І більше не чекає. Не дзвонить. Не будує ілюзій — і не ображається.
Але головне: замість важкої порожнечі тепер — тепла ясність. Образа зникла. І це, мабуть, найважливіше.
Іноді Марія згадує слова Ігоря: «Чоловіки не вміють говорити про страхи».
І раптом ловить себе на думці: а жінки, може, не вміють чекати і слухати? Не вміють бути поруч, коли людина нарешті наважується відкритися?
Напевно, ні. Адже цьому теж треба вчитися.
Добре, що в житті є люди на кшталт Ігоря — такі, хто навіть на межі світів думає не про себе, а про те, як допомогти іншим знайти дорогу один до одного. Хоча б для того, щоб пробачити.
