Дорослішати довелося рано — у дванадцять років, шість місяців і три дні. Не в той день, коли мама пішла у засвіти, а раніше…
Її поклали в лікарню, і батько сказав, що Яна тепер за старшу. Що вона повинна відвести братів у дитячий садок, забрати їх, приготувати обід і взагалі робити те, чим зазвичай займалася мама.
Яна, яка завжди беззаперечно слухалася батьків, так і зробила.
Наступного дня у братів не виявилося чистих колготок. Так вона навчилася прати. Хліб і молоко вона і раніше купувала, а тепер навчилася й інше: яйця, сосиски, макарони і картоплю, треба ж щось їсти.
Батько приходив пізно, відразу лягав спати, а вранці їхав ще до того, як Яна з хлопчиками прокидалися.
Поки мама була жива, вихідні він проводив у лікарні, а коли її не стало, взявся їздити на риболовлю.
Чистити і смажити рибу Яні теж довелося навчитися самій, правда, спочатку трохи допомагала тітка Оля.
Тітка Оля була найкращою маминою подругою. Коли маму поклали в лікарню, вона почала приїжджати вечорами.
Тітка привозила котлети, пиріжки з картоплею та іншу домашню їжу, яку хлопчаки майже не їли, зате сама Яна наминала за обидві щоки, не забуваючи залишати для батька.
– Як я буду за нею сумувати, – сказала одного разу тітка Оля, і Яна помітила, що очі у неї вологі.
«Плаче, чи що, – подумала Яна. – Дивна вона якась».
Коли мами не стало, Яна здогадалася, що тітка Оля знала про це заздалегідь, це їм з братами нічого не сказали.
Яна взагалі думала, що мама знову при надії, вона часто їздила в лікарню, коли чекала на хлопчиків.
– Тобі, напевно, так сумно, — говорила тітка Оля, коли приїжджала вже після похорону.
Яна її не розуміла. Їй не було сумно, було як завжди. Вона нічого не відчувала. Але про всяк випадок кивала.
Насправді їй подобалося, коли приїжджала тітка Оля: хлопчики тоді менше вередували, тато знову сміявся, а вдома ніби ставало світліше.
Але одного разу, коли тітка Оля привезла Яні в подарунок світильник у вигляді майстра Йоди, а тато намагався його підключити, і в квартирі вибило світло, тітка Оля і тато посварилися…
Яна так і не зрозуміла, що сталося: тато велів усім залишатися на своїх місцях і пішов дивитися лічильник у під’їзді. Тітка Оля пішла з ним.
Світло запалилося, тато і тітка Оля повернулися, але більше один з одним не розмовляли. Ні того вечора, ні потім.
Вона взагалі перестала до них приїжджати, а коли Яна подзвонила і запитала, коли та приїде, тітка Оля відповіла:
– Напевно, ніколи. Вибач, мила, але так буде краще.
Яна багато чому навчилася за ці роки: зашивати шкарпетки, клеїти і ліпити вироби, купувати нове взуття, платити за квартиру, навіть велосипед лагодити.
Тато начебто був, а начебто його і не було: після похорону він немов і сам зник, залишилася лише зовнішня оболонка.
Яна взагалі не була впевнена, чи знає він, в якому класі вчаться його діти. Принаймні, коли вона якось згадала про вступ, він цілком щиро здивувався.
– А коли тобі вступати?
– Цього року, тату! Ти що, зовсім забув?
– Забув, — зізнався він.
Що їй робити з вступом, Яна не знала. Як переможницю олімпіади, її брали до університету її мрії – університет економіки та права.
Про нього Яна дізналася від Володьки, який рік тому вступив туди за конкурсом.
З Володькою вони зустрічалися, поки він не поїхав, але напередодні від’їзду Яна сама йому сказала, що звільняє від зобов’язань — там дівчата цікаві, столичні, не те що вона, провінціалка проста.
Він трохи пручався, але в підсумку погодився. Правда, на канікулах все одно кликав її гуляти і навіть тримав за руку.
– У тебе є хтось? — боязко запитала вона.
Володя знизав плечима.
– Та ні, начебто.
Це вселяло в Яну надію. Вона і в олімпіаді цій тому брала участь, сподівалася, що виграє. І виграла в обласному етапі. Заради нього виграла. І тепер вже неважливо, як вона здасть НМТ, все одно візьмуть.
Але тільки зараз Яна зрозуміла: а як вона поїде? На кого хлопчиків залишить? От якби тато одружився…
Але жінок поруч з ним Яна не бачила, хоча була б не проти — подумаєш, мачуха, зате вдома ще одна господиня буде. Тоді Яна матиме право поїхати.
Можна і так, звичайно, поїхати, але треба обговорити це з татом. Але як не намагалася поговорити про це з ним, не виходило.
День народження випав на неділю, і Яна спекла торт — не для себе, а щоб хлопчиків порадувати. Тато здивовано дивився на свічки.
– Що, правда вісімнадцять, чи що?
– Правда.
– Зовсім доросла.
– Я вже давно доросла, тату. Ти знаєш, я ось що хотіла запитати…
І тут пролунав дзвінок. Яна схопила телефон, сподіваючись, що це Володя, але номер був невідомий.
– З днем народження, моя дівчинко! — почула вона ласкавий жіночий голос і на мить навіть подумала, що це мама.
– Дякую, — невпевнено промовила вона.
– Не впізнала? Це ж я, тітка Оля.
Яна покликала її приїхати, але та відмовилася. Мабуть, дуже сильно посварилася тоді з батьком.
– Давай краще в кафе посидимо.
Татові Яна не стала про це говорити, збрехала, що це подружка.
Тітка Оля подарувала їй ланцюжок з підвіскою, красивий, у Яни в житті таких прикрас не було.
Вони проговорили цілу годину: тітка Оля розпитувала про тата, хлопчаків, про Янині плани на вступ.
– Та ти що, в Київ? Твоя мама завжди мріяла там жити.
А Яна цього й не знала…
– Я ще не вирішила, поїду чи ні, – із сумнівом вимовила Яна. – А як ваші справи?
– Та нічого нового… Так, робота одна.
– А діти?
– Дітей у мене так і немає, – розсміялася тітка Оля. – Тепер уже й пізно, напевно.
Яні подобалося з нею розмовляти, вперше за довгий час її по-справжньому слухали. Вона показала тітці Олі фотографії хлопчиків, та здивувалася, як вони виросли.
– Приїжджайте до нас в гості як-небудь.
– Я подумаю…
Чомусь Яні здалося, що це «подумаю» означає «ні». Потім вони ще кілька разів зустрічалися — завжди в кафе, як Яна і здогадувалася, до них вона не приїхала.
Вони обговорювали все на світі, Яна їй навіть про Володьку розповіла.
– Ой, як чудово! — зраділа тітка Оля. — Хороший хлопчик?
– Так, хороший…
Якби не тітка Оля, Яна б не змогла вибрати сукню на випускний — всі вони були такі схожі і такі дорогі!
– На ціну не дивись, — сказала тітка Оля. — Зараз виберемо найкраще!
Сукня і справді була чудова. Але коли Яна дізналася, скільки вона коштує, злякалася.
– Ой, тітонько Оля, дуже дорого!
– Не дорожче за гроші. Носи на здоров’я.
– Гаразд. Але тільки якщо ви на випускний прийдете.
Тітка Оля завагалася.
– Я не знаю…
– Ви через тата, так? Чому ви посварилися?
– Та ми не сварилися, все гаразд. Прийду.
І вона прийшла. З татом вони тільки привіталися, і Яна злякалася, що даремно вона її покликала: тепер буде незручно весь вечір.
Але трохи пізніше, коли дорослі випили по келиху ігристого після урочистої частини, у тата почервоніли вуха, а у тітки Олі заблищали очі, і Яна побачила, що вони про щось розмовляють.
А потім, пізніше, навіть пішли танцювати під якусь старовинну пісню: зараз стало модно вмикати музику з 90-х. Яна дивилася на них і посміхалася: як було б добре, якби вони не сварилися!
– І куди ти все-таки вирішила вступати? – запитала її тітка Оля наступного тижня.
– Залишуся тут, — відповіла Яна, відводячи очі. — Мені буде складно там вчитися, я ж навіть НМТ не найкращим чином склала.
– А як же твій Володька?
– Він не мій! У нього інша дівчина, я бачила, він у ФБ викладав.
Володя і справді виклав фотографію з симпатичною брюнеткою.
– Ну і добре, ти нового собі знайдеш! Яна, ну ти що? Що тобі тут робити? Твоя мама нізащо б цього не допустила!
Яна все ще дивилася вбік і мовчала.
– Ти думаєш, вони без тебе не впораються? — здогадалася тітка Оля. — Янка, треба жити своїм життям. Ніхто тобі потім спасибі не скаже.
– Та я не тому…
– Не бреши! Лікті потім будеш кусати, згадай мої слова! Роби, як серце велить, і нікого не слухай.
Про ці її слова Яна думала весь вечір. І сказала татові.
– Тату… А що, якщо я в Київ поїду вчитися?
– В Київ? Це ти з чого надумала? А… Це Ольга тобі мізки промила, так?
За тітку Олю стало прикро, і Яна сказала:
– Та до чого тут тітка Оля! Я сама хочу. І взагалі, досить все на мене вішати! Ти у мене дитинство забрав, я хлопчакам замість мами і тата була.
Що ти так на мене дивишся? Робота та риболовля, а як же ми? Про нас ти взагалі думав коли-небудь?
Хлопчаки злякано замовкли. Тато пронизував її поглядом. Яна сама злякалася своїх слів. І тут пролунав дзвінок. У двері.
– Я відкрию, – хором сказали хлопчаки і втекли.
Яна стояла навпроти батька і мовчала. Вона чекала, що він почне лаятися, але він раптом весь стиснувся, немов зменшився на зріст.
Хлопчаки радісно загуділи, а через кілька секунд у кімнаті з’явилася тітка Оля. У батька почервоніли вуха, хоча він і не пив ігристого.
– Це ти Янку в Київ їхати намовила? – накинувся батько на тітку Олю.
– А ти її вирішив все життя при собі служницею тримати? – розлютилася вона. – Катя б нізащо тобі цього не пробачила!
– Не треба мені говорити про Катю! Заладила вона: Катя і Катя… Про живих треба думати, а не про тих, хто вже пішов!
– Я і думаю про живих. Це ти не думаєш!
– Так? А хто мені тоді сказав: “заради її пам’яті не варто, так нечесно, що люди скажуть…”
Батько знітився і замовк, зустрівшись очима з Яною. Вона ніяк не могла зрозуміти: про що він говорить?
– Подумаєш, сказала! А ти міг би зателефонувати мені хоч раз! Переконати мене, чи що. А ти відразу в кущі!
– Я в кущі? Та я тобі лист написав, а ти не відповіла!
Злість тітки Олі відразу випарувалася, немов повітря з лопнутої кульки. Вона опустилася на диван і тихо запитала:
– Який лист?
Тільки тут до Яни щось почало доходити.
– Хлопчики, – сказала вона. – Пішли в магазин, до чаю треба щось купити. А то у нас солоденькогт нічого й немає.
Вони трохи посперечалися, але в підсумку погодилися, коли Яна пообіцяла їм купити морозива.
Теплий літній вітер приємно обдував розпалене обличчя. Хлопчаки щось базікали, Яна легко крокувала по тротуару. На душі чомусь було весело.
– Ходімо до дальнього магазину, – запропонувала вона. – Так хочеться прогулятися в цей прекрасний вечір!
А про себе подумала: “Їм є про що поговорити…”
