Дощ барабанив по даху так наполегливо, що хотілося вийти і крикнути йому: «Досить!» Але замість цього Андрій крикнув на дружину.
– Знову я винен! – кинув він ложку в раковину. – Завжди я! То сіль не туди поставив, то телевізор голосно!
Олена навіть не обернулася. Стояла спиною, мила посуд. Плечі напружені, як струна.
– Може, тобі взагалі без мене краще буде? – процідила крізь зуби.
Ось воно. Слова, яких він боявся почути вже місяць. А може, і більше.
– Знаєш що…
Андрій схопив куртку. Грюкнув дверима так, що сусіди напевно прокинулися.
На вулиці дощ — як з відра. А він йшов, не розбираючи дороги, і думав: «Кожен день — як по мінному полю».
Коли виходив на пенсію, здавалося — нарешті буде час один для одного. Ага. Тільки виявилося, що вони розучилися розмовляти.
Мовчать за сніданком. Мовчать за вечерею. І це мовчання — гірше за будь-яку сварку.
Ноги самі привели до старої дороги, де раніше їздили дачники. Тепер тут тільки ями та кущі. Дощ стихав, але Андрій вже промок наскрізь.
«Може, і справді їй без мене краще?» — думав він, коли щось майнуло біля узбіччя.
Спочатку здалося — просто сміття. Якийсь пакет. Але пакети не ворушаться. Андрій зупинився. Придивився.
Згорток. Ганчір’яний, промоклий. І він рухається. Ледь помітно, але рухається.
— Що за чортівня.
Підійшов ближче. Нахилився.
І серце забилося несамовито.
Зі складок ганчірки визирав крихітний носик. Чорний, мокрий. Цуценя. Зовсім мале.
— Господи, — Андрій обережно взяв згорток в руки. — Хто ж тебе тут кинув, малий?
Цуценя навіть не пискнуло. Тільки слабо поворухнуло лапкою.
Серце стукало як скажене. Андрій притиснув згорток до грудей і побіг додому. Дощ знову посилився, але тепер це було неважливо.
У передпокої він скинув мокру куртку, пройшов на кухню. Олена сиділа за столом з чашкою чаю. Очі червоні.
— Оленка, — почав він.
Вона підняла погляд. Побачила згорток у його руках.
— Ти що приніс?
— Щеня знайшов. На дорозі. Воно вмирає, Олено.
Олена поставила чашку так різко, що чай розлився на стіл.
— Ось собаки нам тільки не вистачало! — вона підхопилася, ходила по кухні. — Ти ж бачиш, як ми живемо! Самі ледве кінці з кінцями зводимо, а він…
— Олена, та подивись ти на нього! — Андрій обережно розгорнув ганчірку.
Цуценя лежало нерухомо. Шерсть злиплася, тремтить. Оченята ще закриті — зовсім крихітка, тижнів два від народження, не більше.
— Воно ж промерзло наскрізь. Може, вже пізно…
Олена зупинилася. Погляд став м’якшим.
— Гаразд, — зітхнула вона. — Неси у ванну. Теплою водою відігріємо.
Вони схилилися над раковиною, як над новонародженим. Андрій тримав цуценя, а Олена лила тоненький струмінь води. Теплу, але не гарячу.
— Обережно, не захлинувся б, — шепотіла вона.
Крихітна грудка ледь помітно піднімалася і опускалася.
— Живий, — Олена посміхнулася вперше за довгий час. — Боєць маленький.
Закутали його в махровий рушник. Дружина дістала стару картонну коробку, вистелила м’якими ганчірками. Андрій поставив поруч настільну лампу — для тепла.
— Годувати треба, — сказала жінка. — Молока у мене немає, але згущене молоко розведу.
— А чи можна йому?
— А що робити? До ранку все закрито.
Розвела згущене молоко теплою водою. Андрій капав цуценяті в рот з піпетки. Той слабо ворушив язиком, намагався ковтати.
— П’є! — зрадів Андрій. — Дивись, Олена, п’є!
Вперше за останні місяці він посміхався. І Олена це помітила.
До ранку цуценя зміцніло. Попискувало, коли прокидалося. Андрій вставав до нього вночі тричі — годувати, перевіряти.
— Ти як з дитиною возишся, — зауважила Олена за сніданком.
— А що, хіба це погано?
Вона промовчала. Але в очах промайнуло щось тепле.
Вдень поїхали до ветеринара. Лікар оглянув цуценя, похитав головою:
— Переохолодження було серйозне. Пощастило, що знайшли вчасно. Такому маляті багато не треба..
— А тепер що? — занепокоївся Андрій.
— Тепер виходжувати. Годувати кожні дві години. Масаж робити — кровообіг стимулювати. І тепло, обов’язково тепло.
Купили спеціальне молоко для цуценят, вітаміни. Олена читала в інтернеті, як правильно за ним доглядати.
— Слухай, — сказала вона ввечері, — а може, Дружком назвемо? Або Малюком?
Андрій підвів голову від газети. Олена сиділа на підлозі поруч із коробкою, обережно гладила цуценя пальцем.
— Дружок хороший, — погодився він.
Тиждень пролетів непомітно. Дружок відкрив оченята — сірі, з блакитним відтінком. Почав самостійно лакати з блюдечка.
Олена навчилася робити йому масаж, а Андрій носив його на руках — поки лапки слабкі.
— Бачиш, як він на тебе дивиться? — сказала Олена одного ранку. — Прямо закоханий.
Андрій відчув, як щоки горять. Давно він не червонів від компліментів дружини.
— Це ти його виходила, — відповів він. — Без тебе я б не впорався.
— Ми разом, — поправила Олена. — Ми разом його врятували.
Слово «разом» прозвучало якось особливо. Ніби вони вперше за довгий час були по-справжньому разом.
Але в кінці другого тижня Дружок захворів. Просто лежав у коробці, не їв, дуже важко дихав. Андрій метався по квартирі:
— Треба терміново до лікаря! Що з ним?!
— Заспокойся, — Олена поклала руку йому на плече. — Поїдемо зараз.
Ветеринар зробив укол, виписав ліки. Сказав, що це звичайна справа для цуценят — організм слабкий, імунітет не сформувався.
— Критична доба, — попередив. — Якщо переживе ніч — буде жити.
Додому їхали мовчки. Андрій тримав коробку з Дружком на колінах, боявся зайвий раз дихати.
Увечері сиділи поруч з коробкою. Цуценя лежало нерухомо, тільки зрідка відкривало очі.
— А пам’ятаєш, як ми над Дімкою ночами сиділи? — тихо запитала Олена.
Дімка — їхній син. На жать, хлопчик пішов у засвіти у три роки від запалення легенів. Тридцять років минуло, а рана все ще кровоточить.
— Пам’ятаю, — так само тихо відповів Андрій.
Вони дивилися на Дружка, і кожен думав про своє. Про те, як мало потрібно для щастя. І як багато можна втратити за одну ніч.
— Андрій, — Олена взяла його за руку. — Пробач мене. За все. За те, що стала такою колючою.
— Це я винен, — він стиснув її пальці. — Став як ведмідь. Бурчу постійно.
— Ми обоє винні…
Вона не договорила. Але й не потрібно було. Вони розуміли одне одного без зайвих слів. Як колись раніше…
Всю ніч вони по черзі сиділи біля коробки. Годували Дружка ліками, гладили, шепотіли йому щось ласкаве.
Зранку цуценя поворухнулося, відкрило очі. Слабо пискнуло.
— Живий! — Олена заплакала.
Андрій обійняв її. Міцно, як давно вже не обіймав.
Через місяць Дружок зміцнів. Носився по квартирі, гриз Андрієві капці, гавкав на пилосос.
Оченята стали яскраво-блакитними, шерсть — пухнастою і білою, тільки вушка рудуваті.
— Красень наш, — розчулювалася Олена, чухаючи цуценя за вушком. — Прямо принц якийсь.
Андрій сидів у кріслі, спостерігав. У будинку стало по-іншому. Тихіше. Спокійніше.
Вони з Оленою майже не сварилися. Більше розмовляли. Про Дружка, про його звички, про те, який він смішний.
Але головне — вони знову сміялися. Разом.
— Дивись, як він тебе зустрічає! — сказала Олена, коли Андрій повернувся з магазину.
Дружок носився навколо нього колами, підстрибував, намагався лизнути в обличчя.
— Та мене ж всього пів години не було, — засміявся Андрій.
— Для нього пів години — як вічність.
— Знаєш, — сказала Олена, — а якби не та сварка…
— Я б не пішов під дощ, — підхопив Андрій. — І не знайшов би його.
— Виходить, навіть наші сварки були для чогось потрібні?
Андрій підійшов ближче, обійняв дружину.
— Все було потрібно. Щоб зрозуміти — ми один без одного ніхто.
Дружок носився навколо них, радісно гавкав.
А на узбіччі, там, де два місяці тому лежав промоклий згорток, тепер цвіли дикі ромашки.
Маленькі. Білі. Уперті.
