— Довго збираєшся ревіти? — Іван застебнув дорогу валізу і подивився на мене. Зневажливо, зверхньо.
Я сиділа на краю ліжка і намагалася не схлипувати. Не при ньому. Тільки не при ньому.
— Ларисо, ну правда, — він роздратовано знизав плечима, — ти як маленька. Ніхто не пішов з життя. Просто у нас з тобою не склалося.
Не склалося. За п’ять років шлюбу. Він пішов до молодої колеги, а у мене залишилися тільки орендована квартира, перерва в кар’єрі тривалістю п’ять років і повне відчуття власної марності.
— Гроші на оренду я заплатив до кінця місяця, — Іван раптом став підкреслено діловим. — Потім вирішуй сама, що робити.
— А що мені робити? — я подивилася йому в очі. — Куди йти?
Він скривився:
— До матусі їдь в своє рідне містечко, куди ж іще? Або думаєш, тебе, домогосподарку в тридцять п’ять, з діркою в резюме, хтось на роботу візьме? У Києві? Серйозно, Ларисо?
Я мовчала. А що тут скажеш? Він був правий, напевно.
— Або ось що, — пожвавився він, — подзвони Машці, ти з нею дружила в університеті.
Вона ніби в кадровому агентстві працює. Може, тебе хоч прибиральницею кудись влаштує.
Іван пішов того ж вечора. Залишив ключі, сказав, що речі забере потім, і пішов.
А я ще годину сиділа в заціпенінні, прокручуючи в голові питання: і що тепер?
— Нам потрібна людина з досвідом роботи в продажах, — дівчина в строгому костюмі дивилася в моє резюме без жодного інтересу. — У вас перерва в кар’єрі… п’ять років. Чим ви займалися цей час?
— Була домогосподаркою, — я промовила це майже пошепки.
— Зрозуміло, — вона відклала аркуш убік. — Ми вам зателефонуємо.
Мені ніхто не дзвонив. Ні після першої співбесіди, ні після десятої.
Кінець місяця наближався, гроші танули, а разом з ними і надія.
— Ларисо, ти чого ніс повісила? — сусідка Ніна наздогнала мене біля під’їзду. — Що сталося?
Не пам’ятаю, чому я розплакалася прямо там, на лавочці. Напевно, просто не залишилося сил триматися. Ніна слухала мовчки, тільки іноді кивала.
— У тебе вища освіта, англійська чудова, а ти розкисла через якогось придурка, — підсумувала вона, коли я виплакалася. — Знаєш що? Ходімо до мене.
У Ніни в квартирі пахло корицею і ваніллю. Вона заварила чай і дістала печиво.
— Слухай, а ти вмієш щось робити? Ну, крім ридань, — вона хитро примружилася. — Шити, в’язати, готувати?
Я задумалася. До заміжжя я захоплювалася створенням біжутерії. Плела з бісеру, використовувала натуральні камені.
Мені навіть замовляли вироби знайомі. А потім Іван назвав це «дитячими дрібничками» і «несерйозним заняттям», і я поступово закинула.
— Я колись робила прикраси…
— Прикраси? — Ніна пожвавішала. — Покажеш?
Вдома я знайшла стару скриньку, заховану в найдальшому кутку шафи. Намиста, сережки, браслети — те, що колись приносило радість.
— Ого! — Ніна крутила в руках сережки з яшми. — Слухай, та це ж чудово! У мене магазин товарів для рукоділля, ти не знала?
Може, спробуємо твої штуки там виставити? А заодно мені помічниця потрібна. Графік вільний, оплата, правда, так собі. Але для початку…
Це був рятувальний круг. Я вхопилася за нього з усіх сил.
Маленький магазинчик Ніни в торговому центрі на околиці столиці став моїм другим домом.
Вранці я стояла за прилавком, а вечорами робила прикраси. На мій подив, вони почали продаватися.
— А ти думала! — Ніна задоволено мружилася. — Ці твої сережки з яшмою — розлетілися в перший же день. Давай ще такі.
Я робила. Згадувала старі навички, вчилася новим. Дивилася майстер-класи в інтернеті, експериментувала з матеріалами.
Через три місяці у мене було достатньо грошей, щоб зняти кімнату в комуналці недалеко від магазину.
Ще через два, постійні клієнти приходили вже не за пряжею і бісером, а за «роботами Лариси».
— Тобі потрібно відкривати свою справу, — сказала якось Ніна. — У тебе справжній талант.
— Та ти що, — я відмахнулася. — Для цього потрібні гроші, досвід…
— А я, думаєш, з досвідом починала? — пирхнула Ніна. — Після розлучення я взагалі підлоги мити ходила.
А потім ризикнула. Страшно було? Ще й як! Але я подумала: зараз або ніколи.
Її слова не виходили у мене з голови. Через тиждень я подала документи на оформлення ПП.
Мій перший магазинчик був крихітним — всього шість квадратних метрів у тому ж торговому центрі, де працювала Ніна. Але це був МІЙ простір. Я назвала його просто — «Прикраси».
Тепер я не тільки робила прикраси, але й освоїла роботу зі шкірою. Мої гаманці, ремені та сумочки розкуповувалися не гірше за біжутерію.
Слава про мене потихеньку розходилася. Хтось приходив за рекомендацією, хтось знаходив через інстаграм, який я завела за порадою Ніни.
Через два роки я переїхала в приміщення побільше, найняла помічницю.
А ще через рік відкрила другий магазин — вже в торговому центрі в спальному районі.
У день, коли мені виповнилося тридцять вісім, я підписала договір оренди на приміщення в центрі Києва. Третій магазин — просторий, світлий, з окремою майстернею.
На своє день народження увечері я зібрала друзів і співробітників в ресторані неподалік.
— За тебе, — Ніна підняла келих. — За те, що довела — все можливо.
І саме в цей момент я побачила його. Іван стояв біля входу, невпевнено переступаючи з ноги на ногу.
Трохи постарілий, з іншою зачіскою, але все такий же підтягнутий і випещений.
— Мені потрібно відійти, — сказала я подрузі і попрямувала до виходу.
— Привіт, — Іван спробував посміхнутися. — Ти чудово виглядаєш.
— Дякую, — я схрестила руки на грудях. — Що тобі потрібно?
— Я… я хотів привітати тебе. З днем народження. І з успіхом. Я бачив статтю про тебе в мережі. Вражає.
Я мовчала, розглядаючи його. Дорогий костюм був йому трохи завеликий, немов він схуд. В очах — втома.
— Ти одна зараз? — він перейшов до справи.
— А це має значення?
— Для мене — так, — Іван зробив крок ближче. — Ларисо, я зробив помилку. Величезну помилку. Ми з Оленою розлучилися. Вона… забрала майже все.
Я відчувала, як всередині піднімається хвиля гіркого задоволення.
— Мені шкода, — сказала я, хоча насправді не відчувала ні краплі жалю.
— Я подумав… може, ми могли б спробувати знову? — його голос затремтів. — Ларо, я був неправий.
Дуже неправий. Не цінував те, що мав. Зате тепер бачу, яка ти… приголомшлива.
Три роки тому ці слова змусили б моє серце битися швидше. Але зараз…
— Знаєш, що я бачу? — запитала я спокійно. — Я бачу людину, яка повертається, тільки коли їй погано. Яка вважає, що я все ще на неї чекаю.
— Лариса, справа не в цьому, — Іван похитав головою. — Я справді тільки зараз зрозумів, яка ти… сильна.
— Я завжди була такою, — перебила я його. — Просто ні ти, ні я про це не здогадувалися.
Я помовчала і додала:
— А тепер, вибач, на мене чекають гості.
— Ларисо, — його голос прозвучав відчайдушно, — мені дуже потрібна допомога. Чесно кажучи, я на нулі. Зовсім. Але я поверну, обіцяю.
Я зупинилася. У цей момент я могла вчинити по-різному. Принизити його. Або просто піти. Але я вибрала інше.
— Мій офіс на вулиці Грушевського, — я обернулася і подивилася йому в очі. — Приходь завтра об одинадцятій.
Наступного дня Іван сидів у моєму світлому просторому кабінеті і нервово крутив у руках чашку з кавою.
— Я можу дати тобі роботу, — сказала я, гортаючи якісь папери. — Нам якраз потрібен менеджер у новий магазин. Графік з десятої до сьомої, оклад для початку сімнадцять тисяч.
Іван завмер з чашкою на півдорозі до рота.
— Роботу? — перепитав він. — Але я думав…
— Що я просто дам тобі грошей? — я підняла на нього очі. — Це не допоможе.
Тобі потрібно стати на ноги. Довести самому собі, що ти можеш. Почати з початку.
Він поставив чашку і повільно сказав:
— Я… ніколи не працював у магазині. У продажах.
— Я теж, — знизала я плечима. — До певного моменту.
Ми дивилися один на одного через стіл. Він — розгублений, з зруйнованими надіями на легке порятунок. Я — спокійна, впевнена в собі і своїх рішеннях.
— Знаєш, я, мабуть, піду, — Іван підвівся. — Дякую за каву, але… це не моє.
— Як скажеш, — я кивнула. — Але якщо передумаєш — пропозиція в силі.
Коли за ним зачинилися двері, я підійшла до вікна. Сонце заливало київські вулиці. Люди поспішали у своїх справах.
А я думала про те, як цікаво влаштоване життя. Іноді нас викидає на берег — побитих, промоклих, нещасних.
Але саме там ми раптом знаходимо скарби, про які навіть не підозрювали.
Іван не повернувся. Ні наступного дня, ні через тиждень. І я була рада. Тому що це означало, що я закрила той розділ життя.
Залишила в минулому людину, яка не вірила в мене. Яка була впевнена, що я не впораюся без неї.
Та людина помилилася.
