— Знову посуд не помитий! — пролунав голос Сергія з кухні. — Олена, ти взагалі хоч щось робиш протягом дня?
Олена здригнулася, відклавши телефон. Вона щойно присіла після того, як вклала спати їхнього дворічного сина Мішу.
До цього весь день промайнув як одна мить: прання, готування, прибирання, нескінченні ігри з примхливим малюком.
— Я просто ще не встигла, — тихо відповіла вона, заходячи на кухню. — Міша сьогодні весь день не злазив з рук, зуби ріжуться, вередує…
— Постійно у тебе відмовки знаходяться! — перебив її Сергій. — Я на роботі горбачуся з ранку до вечора, а приходжу додому — тут хаос! Ти ж вдома сидиш, часу вагон!
Олена відчула, що розмова знову починає йти по колу. Скільки разів вона намагалася пояснити чоловікові, що декрет — це не відпустка.
Що вона встає по п’ять разів за ніч до дитини, що весь день на ногах, що навіть в туалет сходити — і то проблема, коли малюк вимагає постійної уваги.
— Сергію, я справді намагаюся все встигати…
— Намагаєшся? — він презирливо посміхнувся. — Ось моя мама чотирьох виростила і будинок завжди був в ідеальному порядку!
А у тебе одна дитина, і ти не справляєшся. Може, ти просто занадто лінива?
Ці слова боляче вдарили в саме серце. Олена пригадала, як все було. Інакше.
Як Сергій носив її на руках, коли вона була при надії. Як обіцяв, що вони будуть виховувати дитину разом, що він буде допомагати. Але з народженням Міші все змінилося чи просто забулося.
Сергій отримав підвищення на роботі і став затримуватися допізна. А вдома перетворювався на суворого наглядача, який тільки критикував і вимагав.
Жодного разу не запропонував допомогти з дитиною, жодного разу не встав до сина вночі.
— Знаєш що? — раптом сказав він, дістаючи з холодильника пляшку мінералки. — Якщо тобі так важко справлятися з домом, може, варто навчитися у кого-небудь?
Он, дружина Дімки з сусіднього під’їзду — і працює, і будинок у неї блищить, і діти доглянуті. А ти тільки ниєш!
Олена мовчки почала мити посуд. Сльози котилися по щоках, але вона намагалася не схлипувати, щоб не дратувати чоловіка ще більше.
«Коли все пішло не так? — думала вона, механічно намилюючи тарілки. — Ми ж кохали один одного.
Він дарував мені квіти просто так, ми гуляли вечорами, тримаючись за руки, мріяли про майбутнє…»
Наступного дня Олена зателефонувала мамі, сподіваючись на підтримку.
— Мамо, я більше не можу. Сергій зовсім не допомагає, тільки лається…
— Ну що ти, донечко, — зітхнула мати. — Всі чоловіки такі. Потерпи, ось Мішенька підросте, легше стане. Та й куди ти одна з дитиною? Терпи, це жіноча доля.
— Але чому я повинна терпіти приниження? Я ж теж людина!
— Не вигадуй, які приниження? Чоловік працює, гроші приносить, не п’є, не б’є. Чого ще треба?
Сама винна, напевно, розпустилася. Слідкуй за собою краще, чоловіка не пиляй, і все налагодиться.
Після цієї розмови Олена відчула себе ще більш самотньою. Ніхто не розумів, як їй важко.
Ніхто не бачив, що вона втрачає себе в цьому нескінченному колі обов’язків і претензій.
Минуло ще кілька місяців. Міші виповнилося три роки, і Олена змогла влаштувати його в дитячий садок.
Вона знайшла роботу — не найвисокооплачуванішу, але зі зручним графіком. Думала, що тепер Сергій буде ставитися до неї з більшою повагою.
Але вийшло навпаки.
— Навіщо ти взагалі пішла на цю роботу? — бурчав він. — Копійки приносиш, а вдома тепер взагалі бардак! Вчора прийшов — вечері немає!
— Я ж попереджала, що затримаюся. Просила тебе забрати Мішу з садочка і погодувати. У холодильнику була їжа, потрібно було тільки розігріти.
— Це не мої обов’язки! — спалахнув Сергій. — Я цілий день працюю! А ти знайшла собі розвагу і тепер від родини ухиляєшся!
— Розвагу? — Олена не витримала. — Я працюю, щоб у нашого сина був одяг та іграшки! Бо ти востаннє купував йому щось пів року тому!
— Не смій підвищувати на мене голос! Живеш у моїй квартирі, на всьому готовому, ще й права качаєш!
Ця фраза стала останньою краплею. Олена раптом чітко усвідомила: вона більше не кохає цю людину.
Той добрий і турботливий Сергій, за якого вона виходила заміж, зник. Або, можливо, його ніколи й не було — була тільки маска, яку він носив під час залицянь.
— Сергію, — сказала вона спокійно, — настав час нам серйозно поговорити.
— Про що ж уе? — він роздратовано відмахнувся.
— Про розлучення.
Сергій завмер з пляшкою води в руці.
— Що? Ти з глузду з’їхала?
— Ні. Я просто втомилася жити з людиною, яка мене не поважає. Яка бачить у мені тільки прислугу.
Ми більше не сім’я, Сергію. Ми просто дві чужі людини під одним дахом.
— Та куди ти подінешся? — посміхнувся він. — З дитиною на орендовану квартиру? На твою копійчану зарплату?
— Подінусь, — твердо відповіла Олена. — Краще жити скромно, але з гідністю, ніж терпіти приниження щодня.
— Це все твої подружки тобі в голову вбили! — почав злитися Сергій. — Або може, хтось з’явився?
— Ніхто мені нічого не вбивав. І нікого у мене немає. Просто я нарешті зрозуміла, що заслуговую нормального ставлення. І якщо ти не можеш мені його дати, то краще нам розлучитися.
Протягом наступного місяця Олена готувалася до переїзду.
Вона знайшла невелику однокімнатну квартиру недалеко від садка, домовилася про підвищення на роботі — її цінували як відповідального співробітника.
Мама, дізнавшись про її рішення, голосила:
— Одумайся! Як же ти одна? Сергій хороший мужик, працьовитий. Всі жінки мріють про такого!
— Мамо, хороший мужик не принижує свою дружину. Не знецінює її працю. Не перетворює її на служницю.
— Ой, придумала теж! Усі так живуть!
— Ні, мамо. Не всі. І я більше так жити не хочу. Я хочу, щоб мій син бачив, що жінка — це не рабиня, а повноцінна людина, гідна поваги.
Сергій до останнього не вірив, що Олена піде. Навіть коли вона збирала речі, він іронізував:
— Ну-ну, пограйся в незалежність. Через тиждень приповзеш назад.
Але Олена не приповзла. Перші місяці були важкими — доводилося в усьому собі відмовляти, щоб звести кінці з кінцями. Але вона відчувала себе вільною.
Ніхто більше не кричав на неї за немиту чашку, ніхто не дорікав за лінь, ніхто не знецінював її зусилля.
Міша швидко звик до нового дому. Сергій забирав його на вихідні, і Олена не перешкоджала їхньому спілкуванню — син не повинен страждати через їхні з батьком стосунки.
Минув рік. Олена отримала ще одне підвищення, записалася на курси підвищення кваліфікації.
Вона знову почала посміхатися, зустрічатися з подругами, ходити в театр — на все те, що раніше вважалося «примхою» і «втратою часу».
Одного разу, забираючи Мішу з садочка, вона зустріла Сергія — він прийшов раніше, ніж зазвичай.
— Привіт, — сказав він якось невпевнено. — Добре виглядаєш.
— Дякую, — спокійно відповіла Олена.
— Слухай… Може, подумаєш ще раз? Ну, щодо нас? Я зрозумів, що був неправий…
Олена подивилася на нього — на людину, яку колись кохала, з якою пов’язувала своє життя. І відчула… нічого немає. Ніякої злості, ніякої образи. Просто порожнеча.
— Ні, Сергію. Що було, те минуло. Я бажаю тобі щастя, правда. Але не зі мною.
Вона взяла Мішу за руку і пішла до виходу. Син радісно щебетав про те, як вони сьогодні ліпили фрукти, і Олена посміхалася, слухаючи його.
Попереду було ціле життя. Її життя. І вона точно знала — все буде добре.
Увечері, поклавши сина спати, Олена вийшла на маленький балкончик своєї квартири. Місто світилося вогнями, десь далеко чулася музика.
Вона подумала про те, як багато жінок зараз, у цю саму хвилину, терплять приниження, вважаючи, що так і повинно бути. Що це їхній хрест, їхня жіноча доля.
«Немає ніякої жіночої долі, — подумала Олена. — Є просто життя. І кожна людина гідна того, щоб прожити його з гідністю».
Вранці на неї чекала робота, новий проект, зустріч з клієнтами. А на вихідних вони з Мішею поїдуть у зоопарк — син давно мріяв побачити жирафа. Потім можна буде зайти в кафе, з’їсти морозива…
Прості радості. Але тепер ніхто не псує їх докорами і претензіями. Ніхто не змушує відчувати себе винною за кожну хвилину відпочинку.
Олена закрила балконні двері і пішла спати. Завтра починався новий день її нового життя. Життя, в якому вона нарешті могла бути собою.
