— Думали всією юрбою придушите! І мати, і сестра, і твій брат сюди прийшли! Але квартиру я не віддам, хоч ви з ноги двері виб’єте! — крикнула я…
…Світлана обережно переставляла єдину красиву вазу на підвіконні орендованої однокімнатної квартири.
Навіть у цьому тісному просторі дівчина намагалася створити затишок — розвішувала недорогі картинки, купувала живі квіти, розкладала на диван яскраві подушки.
Рік спільного життя з Андрієм проходив у постійній економії, але Світлана вірила, що це тимчасові труднощі.
— Знову квіти купуєш? — зауважив Андрій, заходячи в кімнату. — Грошей і так не вистачає.
— Хочеться хоч трохи краси в будинку, — м’яко відповіла Світлана. — Тюльпани коштували недорого.
Андрій знизав плечима, звично увімкнув телевізор. Для чоловіка знімати квартиру було звичною справою — все життя сім’я Валентини Сергіївни кочувала з місця на місце.
То у далеких родичів жили, то кімнату десь знімали, то до знайомих на час прилаштовувалися.
Такий спосіб життя сформував в Андрія філософію тимчасовості — ніде не затримуватися надовго, не прив’язуватися до місця.
Світлана ж виросла в стабільній родині, де квартира була фортецею, місцем спокою і порядку.
Батьки дівчини все життя прожили в одній квартирі, передавали сімейні традиції, берегли кожну річ.
Тому орендоване житло пригнічувало Світлану — хотілося коренів, постійності, свого куточка.
У вихідні до молодої сім’ї заїжджала родина Андрія.
Валентина Сергіївна з’являлася з сумками продуктів, сестра Ірина приводила дітей, брат Олег заглядав поговорити.
Тісна однокімнатна квартира перетворювалася на прохідний двір.
— Світланко, ну що ти за господиня така? — говорила Валентина Сергіївна, оглядаючи убогу обстановку. — Чоловіка забезпечити навіть красивою квартирою не в змозі!
— Мамо, досить, — мляво протестував Андрій.
— А що досить? — підхоплювала Ірина. — Жінка повинна створювати затишок у своїй квартирі, заробляти і мотивувати чоловіка. А орендоване житло обживати немає сенсу.
Світлана мовчала, відчуваючи, як щоки горять від сорому і образи.
Виходило, що саме дівчина винна в тому, що вони живуть в орендованій квартирі. Ніби Андрій тут ні при чому, хоча заробляв набагато більше за дружину.
— Та годі вам, — заступався чоловік, але без особливого ентузіазму. — Поживемо поки так, потім щось придумаємо.
— Що придумаємо? — обурювалася свекруха. — Андрійку, тобі вже тридцять, пора про житло думати серйозно. А то так і будете по кутках мотатися. А якщо діти?
Олег кивав на підтримку матері:
— Точно, брате. Потрібно щось вирішувати. А то якось незручно, в гостях у чужих людей сидимо.
Світлана хотіла заперечити, що квартира їхня сімейна, поки за неї платять.
Але рідня Андрія сприймала орендоване житло саме як чуже, тимчасовий притулок, де нема чого облаштовуватися всерйоз.
Незважаючи на тиск родичів, Світлана не здавалася. Дівчина продовжувала облагороджувати маленький простір.
Вона купувала гарний посуд у дешевих магазинах, шила штори із залишків тканини, готувала цікаві страви з простих продуктів.
Хотілося довести собі і оточуючим, що і в орендованій однокімнатці можна створити справжній дім.
— Дивись, як я полиці переставила, — показувала Світлана чоловікові свої старання. — Тепер книги красиво стоять, і місце звільнилося.
— Добре, — розсіяно відповідав Андрій. — Тільки навіщо так стараєшся? Все одно ненадовго тут.
Ці слова боляче кололи. Виходило, що чоловік теж не сприймає їхнє житло серйозно, ставиться до нього як до тимчасової зупинки на життєвому шляху.
Несподівано ситуація кардинально змінилася. Дідусь Світлани, який останні роки хворів і лежав у лікарні, пішов у засвіти.
Літній чоловік залишив онучці у спадок трикімнатну квартиру в центрі міста — простору, світлу, з високими стелями і великими вікнами.
— Вітаю, кохана! — обіймав Андрій дружину, коли вони вийшли з нотаріальної контори з документами. — Тепер у нас буде справжній дім!
Світлана раділа і сумувала одночасно.
Раділа, що нарешті з’явилося власне житло, де можна облаштуватися всерйоз.
Сумувала, що дідуся більше немає, що за щастя довелося заплатити втратою близької людини.
— У нас буде дитяча кімната, вітальня, окрема спальня, — мрійливо говорив Андрій по дорозі додому. — Уявляєш, як це чудово?
Мама зможе приїжджати, залишатися на ніч. Ірка з дітьми буде часто гостювати.
Світлана напружилася, почувши ці слова. Чомусь чоловік відразу почав планувати розміщення своєї рідні в новій квартирі.
Ніби спадщина дружини автоматично стала спільним сімейним надбанням.
— Андрій, це ж моя квартира, — обережно зауважила Світлана. — Спадщина оформлена на мене.
— Ну так, формально на тебе, — легко погодився чоловік. — Але ми ж сім’я. Я твій чоловік, значить, і моя теж.
Слова звучали логічно, але щось у тоні Андрія насторожувало.
Немов чоловік уже подумки розподілив кімнати між своїми родичами, не запитавши думки дружини.
Переїзд до нової квартири став справжнім святом. Світлана із захопленням обставляла просторі кімнати, купувала меблі, які раніше не помістилися б в однокімнатній квартирі.
Нарешті можна було розвернутися, створити саме такий будинок, про який мріяла.
Але радість затьмарювалася реакцією родичів чоловіка.
Валентина Сергіївна, Ірина та Олег сприйняли новину про квартиру як особисту удачу.
Родичі відразу почали будувати плани, як використати це багатство.
— Ну нарешті нашій родині пощастило! — вигукнула свекруха, оглядаючи квартиру. — Андрійку, тепер і мені є де жити спокійно. А то в комуналці зовсім дістали сусіди.
— Мамо, ти що, серйозно сюди переїжджати збираєшся? — здивувався Андрій.
— А що тут дивного? — знизала плечима Валентина Сергіївна. — Квартира велика, місця всім вистачить. Я в маленькій кімнаті влаштуюся, заважати не буду.
Світлана стояла поруч, слухаючи цю розмову з наростаючим жахом.
Виходить, свекруха вже вирішила переїхати в квартиру, навіть не спитавши дозволу у господині.
— Мені теж не завадить іноді тут зупинятися, — втрутилася в розмову Ірина. — З дітьми в гостях зручніше буде, ніж додому тягнутися через все місто.
— А я взагалі хочу прописатися, — заявив Олег. — Офіційно. Все-таки сім’я, повинні один одного підтримувати.
Андрій мовчав, не заперечуючи проти планів родичів.
Світлана чекала, що чоловік скаже щось на захист їхнього сімейного простору. Але слів підтримки не послідувало.
— Слухайте, може, не будемо поспішати? — нарешті зважилася втрутитися Світлана. — Квартира мені у спадок дісталася, хотілося б спочатку самим обжитися.
— Жадібна, чи що? — нахмурилася Валентина Сергіївна. — Андрій твій чоловік, значить, і нам місце знайдеться. Сім’я повинна триматися разом.
— Свєта, мама права, — несподівано підтримав її Андрій. — Місця всім вистачить. Не треба бути скнарою.
Ці слова були як ніж у серце. Чоловік, який повинен захищати інтереси дружини, став на бік рідні. А бажання зберегти особистий простір назвав жадібністю.
Перші місяці життя в новій квартирі перетворилися для Світлани на кошмар.
Родичі чоловіка з’являлися щодня, поводилися як вдома, залишали речі, немов уже переїхали.
Валентина Сергіївна приносила свої ліки, залишала в шафі одяг. Ірина залишала дитячі іграшки, коляску, самокат. Олег приніс комп’ютер, поставив у вітальні, грав до пізньої ночі.
— Свєта, а де мої таблетки? — запитувала свекруха, порпаючись у комоді спальні.
— Які таблетки? — розгублено відповідала Світлана.
— Ну ті, що вчора на тумбочку поклала. Від тиску.
Виходило, що Валентина Сергіївна вже вважає спальню молодої сім’ї своєю територією, розкладає особисті речі де заманеться.
— Тітонько Світлано, а можна мультик увімкнути? — просили діти Ірини, хапаючись за пульт.
— Ми з мамою збиралися новини подивитися, — м’яко заперечувала Світлана.
— Та годі, які новини, — відмахувалася Ірина. — Нехай дітлахи мультики дивляться. Не шкода ж телевізор.
Олег без дозволу користувався інтернетом, підключав до Wi-Fi свої пристрої, грав в онлайн-ігри, завантажуючи мережу.
На зауваження відповідав з подивом:
— А що такого? Інтернет не зникне від того, що я ним користуюся.
Світлана відчувала, як втрачає контроль над власним будинком.
Кожна кімната поступово заповнювалася чужими речами, кожен куточок ставав громадським простором.
— Андрію, поговори з родичами, — просила дружина. — Не можна ж так, ніби у них немає свого будинку.
— А що не так? — дивувався чоловік. — Все нормально. Місця багато, всім вистачає.
— Мені не вистачає! — обурювалася Світлана. — Це мій будинок, я хочу тут відпочивати, а не постійно приймати гостей.
— Яка ти стала, — похитав головою Андрій. — Квартиру отримала і відразу характер зіпсувався.
Такі розмови закінчувалися сварками. Андрій звинувачував дружину в егоїзмі, Світлана намагалася пояснити потребу в особистому просторі. Розуміння досягти не вдавалося.
Терпіння Світлани добігало кінця, коли рідня почала обговорювати прописку.
Валентина Сергіївна принесла довідки з поліклініки, Олег — документи з роботи. Планували офіційно зареєструватися в квартирі.
— Навіщо прописка? — запитала Світлана.
— Як навіщо? — здивувалася свекруха. — Так зручніше. І до поліклініки ходити близько буде, і з роботи недалеко.
— Але це ж моя квартира…
— Андрія теж, — перебив Олег. — Він чоловік, має право тут жити. А ми його сім’я.
Логіка родичів була залізною: Андрій — чоловік, значить, має права на квартиру дружини.
Родина Андрія — його сім’я, значить, теж може претендувати на житлову площу. А Світлана повинна з усім погоджуватися і не скупитися.
Вирішальний момент настав сонячного жовтневого ранку. Світлана збиралася на роботу, коли в двері подзвонили.
На порозі стояли Валентина Сергіївна, Ірина з дітьми та Олег. У всіх в руках були величезні сумки, валізи, пакети з речами.
— Приїхали! — радісно оголосила свекруха. — Вирішили нарешті переїжджати до вас. Місця багато, будемо жити дружно.
Світлана остовпіла від жаху. Родичі чоловіка серйозно планували оселитися в квартирі, причому без попередження, поставили перед фактом.
— Мамо, а я в велику кімнату речі поставлю, — розпоряджалася Ірина, тягнучи дитячу коляску в передпокій. — Дітям місця більше потрібно.
— А мені комп’ютерний стіл де поставити? — запитував Олег, тягнучи системний блок.
— Агов, зачекайте, — спробувала зупинити вторгнення Світлана. — Ми ж не домовлялися про переїзд!
— А що домовлятися? — знизала плечима Валентина Сергіївна. — Сім’я переїжджає до сім’ї. Все логічно.
Андрій стояв у дверях і мовчав. Чоловік спостерігав за тим, що відбувається, з нейтральним обличчям, ніби це його не стосувалося.
У цій мовчанці Світлана прочитала зраду. Андрій заздалегідь знав про плани родичів і не попередив дружину.
Родичі діловито розселялися по квартирі, обговорюючи, хто де буде спати, як розподілять обов’язки.
Діти носилися по кімнатах, розкидаючи іграшки. Ірина діставала з сумок дитячий одяг, розвішувала в шафах.
У Світлани почали тремтіти руки, серце калатало так голосно, що здавалося, чутно всім у квартирі.
Те, що відбувалося, було схоже на захоплення території.
Родина чоловіка методично окупувала кожен куточок, перетворюючи особистий простір на комуналку.
— Досить! — крикнула Світлана, не витримавши. — Негайно припиніть!
Запала тиша. Всі з подивом повернулися до господині квартири.
— Що припинити? — запитала Валентина Сергіївна.
— Розселятися тут без дозволу! — голос Світлани тремтів від обурення. — Це моя квартира, моя спадщина!
— Свєта, заспокойся, — спробував втихомирити дружину Андрій.
— Не заспокоюся! — Світлана підбігла до сумок родичів, почала виносити їх у коридор. — Збирайте речі і йдіть!
— Ти що робиш? — обурилася Ірина. — З глузду з’їхала?
Але Світлана вже не чула заперечень. Дівчина виносила валізи, сумки, дитячі іграшки на сходовий майданчик.
У цьому процесі було щось терапевтичне — нарешті можна було фізично позбутися нав’язаної присутності.
— Світлано, зупинись! — вимагав Андрій.
— Думали всією юрбою придушите! І мати, і сестра, і твій брат сюди прийшли!
Але квартиру я не віддам, хоч ви з ніг двері виб’єте! — викрикнула Світлана, кидаючи останню сумку до ліфта.
Слова прозвучали як бойовий клич. У них булт накопичені за місяці образа, втома від постійного тиску, рішучість захистити особистий простір.
— Як ти смієш! — почервоніла Валентина Сергіївна. — Ми сім’я Андрія! Маємо право жити з ним поряд!
— У своїх квартирах і живіть! — не здавалася Світлана. — А це мій дім!
— Андрійку, ти чого мовчиш? — звернулася свекруха до сина. — Поясни дружині, як потрібно поводитися з родиною!
Андрій розгублено переминався з ноги на ногу.
— Свєта, давай поговоримо спокійно, — попросив чоловік.
— Нема про що говорити, — відрізала Світлана. — Або підтримуєш мене, або йди до мами.
— Ти ставиш ультиматум? — не повірив Андрій.
— Ставлю. І знаєш що? Розлучення теж можливе, якщо ти обереш їхній бік.
Ці слова прозвучали як вирок. Світлана сама здивувалася твердості власного голосу.
Місяці тиску і принижень виробили в дівчині сталевий стрижень.
Родина Андрія спробувала продовжити суперечку, але Світлана була непохитна.
Дівчина стояла в дверях квартири, фізично перегороджуючи шлях непроханим гостям. Андрій м’явся, не знаючи, на чий бік стати.
— Андрій, вирішуй, — вимагала дружина. — Або залишаєшся зі мною, або йдеш з ними.
Чоловік подивився на матір, на сестру, на брата, потім на дружину. В очах Андрія читалася розгубленість і образа.
— Тоді йду, — тихо сказав чоловік.
— Правильно, синку, — схвалила Валентина Сергіївна. — Немає чого з такою егоїсткою жити.
Родина зібрала речі і гордо пішла. Андрій пішов останнім, не обертаючись. Двері зачинилися, залишивши Світлану в абсолютній тиші.
Дівчина повільно пройшла по спорожнілих кімнатах. Квартира здавалася величезною після того, як з неї зникли чужі голоси, чужі речі, чужа присутність.
Світлана підійшла до вікна вітальні, подивилася на вечірнє місто.
Вперше за довгі місяці можна було спокійно подумати про майбутнє.
Не потрібно було планувати, як розмістити натовп родичів, чим їх годувати, як догоджати всім відразу.
Тепер це був саме її будинок — тихий, затишний, що належав тільки господині.
Світлана заварила чай, сіла в улюблене крісло з книгою. За вікном запалювалися вогні міста, в квартирі панувала благословенна тиша.
Можливо, шлюб не вдасться зберегти. Можливо, Андрій так і не зрозуміє, що дружина має право на особистий простір.
Але краще бути самотньою у власному будинку, ніж губитися в натовпі чужих людей.
Телефон мовчав. Ні чоловіка, ні його рідних не було чути. Світлана розуміла, що мости спалені, назад дороги немає.
І це не лякало, а навпаки, приносило полегшення. Квартира, залишена дідусем, стала не тільки спадщиною, а й символом незалежності.
Тут можна було почати нове життя — без нахабства, без тиску, без необхідності догоджати всім підряд.
