– Ти жартуєш? – здивувався Микита, – як таке може бути? Тобі ж всього двадцять один рік! І чому ти раніше нічого не говорила?!
Алла пригорнулася до чоловіка, віддано подивилася в очі:
– Я боялася, що ти розлюбиш мене і передумаєш одружуватися…
– А тепер? На що ти розраховуєш тепер?!…
… Вони познайомилися випадково. Алла сильно затарилася в магазині, вийшла на вулицю з двома величезними пакетами, а там – ожеледь.
Дівчина послизнулася на сходах і, напевно, впала б, якби чиїсь сильні руки не підхопили її буквально в польоті.
– Обережніше, – почула вона оксамитовий чоловічий голос поруч із собою, – тримайтеся за мене…
Відчувши, що твердо стоїть на ногах, Алла підняла очі на свого рятівника:
– Дуже вам вдячна…
– Чому ви так навантажилися? – з посмішкою запитав незнайомець, – та ще й в таку погоду?
– Чекаю батьків у гості, – просто відповіла Алла, – їдуть перевірити, як я в місті живу. Ось і…
– Зрозуміло. І далеко вам все це тягнути? Може, вас підвезти?
– Та що ви. Незручно. Ви і так мені допомогли. Я сама дійду. Потихеньку. Он мій будинок – зовсім поруч.
Алла, обережно ступаючи, пішла у вказаному напрямку, а чоловік пішов своєю дорогою.
Весь день він намагався зосередитися на роботі, але марно: в пам’яті постійно спливала прекрасна незнайомка. Саме так він називав її у своїх баченнях.
“Яке миле створіння, – думав він, – відкритий погляд, мінімум косметики, здається, навіть губної помади не було. І рум’янець…
Такий ніжний, ледь помітний… І голос… Слово струмочок… Ні, я повинен її знайти. Вона сказала, що живе зовсім поруч…”
Микита не був дамським угодником, скоріше навпаки: ставився до прекрасної статі дуже насторожено, весь час чекав підступу.
Причиною тому була нещаслива перша любов, яка закінчилася банальною зрадою.
З п’ятого класу Микита був закоханий в однокласницю, яка, провівши його в армію і пообіцявши чекати, через пів року вийшла заміж за сина якогось бізнесмена.
Коли Микита повернувся, вона, анітрохи не соромлячись, видала:
– Микита, ну не переживай ти так. Якщо тебе заспокоїть, знай, що я досі тебе кохаю. Однак, кохати і виходити заміж – це різні речі.
Ну, що ти можеш мені запропонувати? Життя на зйомній квартирі або, ще краще – в гуртожитку? З вічно порожнім гаманцем?
Ні вже. Я хочу жити нормально. Сподіваюся, ти мене розумієш…
Микита все зрозумів. Страждав довго. Навіть почав випивати. Але потім взяв себе в руки, влаштувався на роботу, вступив заочно до університету.
І ось тепер, він – тридцятирічний, самотній, цілком успішний чоловік, замислився про дівчину, яку бачив лише раз у житті. Та й то – мигцем.
А все тому, що на серці потепліло. Він стільки років цього чекав. І ось тепер – йокнуло. А він навіть імені її не дізнався…
Два тижні Микита маячив у тому самому супермаркеті. Чекав на прекрасну незнайомку. І вона з’явилася.
Увечері після роботи Алла зайшла купити щось на вечерю… Дуже розгубилася, коли якийсь чоловік буквально кинувся їй під ноги зі словами:
– Нарешті я вас знайшов!
Впізнавши свого рятівника, посміхнулася:
– А навіщо ви мене шукали?
– Ми забули познайомитися! Я – Микита, а ви?
– Мене звати Алла, – дівчина з цікавістю дивилася на схвильованого чоловіка, – і що далі, Микита?
– Далі? А далі нас чекає чудова вечеря в ресторані! Ви згодні?
– Не знаю, так несподівано…
– Погоджуйтеся, Алла! – вмовляв чоловік, – мені так багато потрібно вам сказати…
Він розповів їй про себе все. Про перше кохання, про роки самотності, про те, наскільки радий, що зустрів її і вважає це подарунком долі.
Алла уважно слухала. Цей чоловік, такий зворушливий і трохи наївний, все більше їй подобався.
Вони почали зустрічатися практично кожен день. І чим більше зустрічалися, тим сильніше прив’язувалися один до одного.
Їм було добре разом, незважаючи на те, що Алла виявилася дівчиною дуже сором’язливою, до себе Микиту не підпускала.
Спочатку чоловіка це здивувало, а потім привело в справжній захват. Тепер він був абсолютно впевнений, що Алла призначена йому долею і чекала тільки його!
Він познайомив Аллу зі своєю мамою. Алла відвезла Микиту до своїх батьків у село.
Там Микиті все дуже сподобалося. Простий спосіб життя, прості стосунки. Гостинний господар.
Саме там, у присутності батьків, Микита зробив Аллі пропозицію.
На реєстрації були найближчі: так захотіла Алла. Сказала, що не хоче великого торжества, але мріє про справжню весільну подорож.
Микита погодився. Купив путівки. Від’їзд планувався через місяць після весілля.
І ось уже другий тиждень молодята жили разом. Микита не міг повірити своєму щастю. Кожен день після роботи летів додому як на крилах.
В один із прекрасних сімейних вечорів Микиті здалося, що Алла чимось стурбована.
– Що з тобою, кохана? – турботливо запитав він, – ти здорова? У тебе все гаразд?
– Нам потрібно поговорити, – тихо відповіла молода дружина.
– Говори, я тебе уважно слухаю.
– Не знаю, як ти до цього поставишся, – почала Алла, насилу підбираючи слова.
– Нормально поставлюся, – Микита бачив, що дружина сильно хвилюється, і спробував її заспокоїти, – щоб не сталося. Ти ж знаєш, як я тебе кохаю.
– Я розумію, що повинна була сказати раніше… Але не змогла…
– Алла, не муч мене, – Микита вже почав напружуватися, – ти мене розлюбила?
– Ні, звичайно. Тільки… Вибач… У мене є діти… Двоє…
– Що? Ти жартуєш? – здивувався Микита, – як таке може бути?
– Я не жартую…
– Але тобі ж всього двадцять один рік! Коли ти встигла? І чому раніше нічого не говорила?!
Алла пригорнулася до чоловіка, віддано заглянула в очі:
– Я боялася, що ти розлюбиш мене і передумаєш одружуватися.
– А тепер? На що ти розраховуєш тепер?!
– Не знаю. Сподіваюся, ти зрозумієш мене і пробачиш…
– Пробачу?! Я?! – Микита все ще не вірив у те, що почув.
– Розумієш, у мене, як і у тебе, була в житті сумна історія. Ми дуже кохали одне одного. Дізнавшись, що я при надії, він кинув мене. Злякався. Мені ж тоді було всього сімнадцять.
Коли народився син, він одумався, вибачення попросив. Я пробачила. Ми почали жити разом. Ще через рік народилася дочка.
А він, поки я виношувала дитину, іншу собі завів. Аришці було шість місяців, коли він знову мене кинув. Тепер вже з двома дітьми…
– І де ж тепер твої діти? Якийсь кошмар… Я ж був у вас у селі… Твої батьки нічого не сказали. Теж приховали, виходить…
– Діти поки живуть у родичів. Своїх дітей у них немає, от і запропонували, щоб я малюків у них залишила.
– А батьки, що ж? – не вгамовувався Микита, – невже не шкода онуків?
– Вони їх регулярно відвідують, але до себе брати відмовляються. Кажуть, що не впораються.
– Зрозуміло. Сімейка – та ще…
– Навіщо ти так? Я не хотіла, щоб так вийшло. Зверни увагу, я ж не нав’язувалася тобі. Ти сам мене знайшов.
– Та вже…, – промовив Микита, – і невинність ти круто розіграла… Я навіть повірив у твою цнотливість…
– Я просто боялася сильно до тебе прив’язатися. Думала: раптом у нас нічого не вийде…
– А у нас вийшло?
– Звичайно! Ми ж кохаємо одне одного!
– І ти можеш це говорити після такої жахливої брехні? Ти могла розповісти мені все це разів сто до весілля! Але ні! Ти говориш про це зараз, коли ми вже одружені!
– А що змінилося? Це було єдине, що я приховувала. Тепер ти мій чоловік і я більше не хочу тебе обманювати.
А ось чи зумієш ти прийняти те, що я сказала, залежить від твоєї любові.
– Тобто, якщо погоджуся виховувати твоїх дітей, значить – люблю. А, якщо відмовлюся – значить ні?
– Якщо відмовишся, вони залишаться у моїх родичів. Ось і все. Якщо хочеш, я навіть не буду з ними зустрічатися.
– Іншими словами, ти готова відмовитися від власних дітей заради мене?
– Готова.
– Але це ж жахливо! Невже ти не розумієш?!
– Просто я дуже сильно кохаю тебе…
Микита більше не міг цього слухати. Він схопив куртку і вибіг з квартири.
Довго ходив вулицями, намагаючись ні про що не думати. Намагався заспокоїтися.
Потім вирішив зайти до матері. Йому просто необхідно було з кимось поговорити.
– Не знаю, що й сказати, синку, – задумливо промовила мати, вислухавши Микиту, – тут ти сам повинен вирішувати.
– Що вирішувати, мамо? Адже я заздалегідь все знаю: якщо погоджуся – мені буде погано, якщо відмовлюся – позбавлю дітей матері і всі вони будуть нещасні.
– Тоді не поспішай нічого робити. Подумай. Хоча… Не уявляю, як ти будеш жити з людиною, здатною на таке…
– Я теж не уявляю.
– То, може, краще вам розлучитися?
– Я люблю її, мамо.
– Тоді не знаю…
Микита залишився з дружиною. Запропонував забрати дітей, але Алла відмовилася:
– Не хочу вішати на тебе такий тягар, – сказала вона абсолютно спокійно, – нехай живуть у родичів, а ми будемо їх відвідувати.
– В якій якості? – втомлено запитав Микита, – вони, напевно, твою тітку вже мамою називають.
– І нехай. Їм там добре, я впевнена. А це найголовніше.
– Дивись сама, – кинув у відповідь Микита і більше не повертався до цієї теми.
До дітей вони з’їздили кілька разів. Спостерігаючи, як дружина возиться з ними, Микита мимоволі думав:
– Цікаво, що буде, коли у нас з’явиться дитина? Раптом, зі мною щось трапиться? І що тоді? Вона і його сюди відвезе?
Через рік Микита подав на розлучення. Не зміг так жити…
Та й кохання кудись випарувалося…
