Батьки, як зазвичай влітку, оселилися на дачі, тож розбиратися з несподіваними гостями мені довелося самотужки.
Трійцю відвідувачів очолювала повна жінка в тісній сукні з темними півколами в області пахв.
— Женька, ніяк тітку рідну не впізнала? Аня я! Раніше ми майже щодня бачилися, тільки після переїзду… — вона зневажливо махнула рукою. — Понесло ж твоїх батьків у велике місто.
Тут же одні психи. Хвилину тому стара пристала, Степана якогось шукає… Але так зараз якраз дуже вдало вийшло.
Юленька збирається вступати до цього вашого… та ти знаєш! Що все дивишся як не рідна?
Ну, дядю Сергія пам’ятаєш хоч? А Юленьку? Ви на весіллі дядька твого так славно грали разом!
Від надлишку інформації у мене закрутилася голова, але ситуація хоч трохи прояснилася.
Тітку Аня — теж мені рідна, сьома вода на киселі! — я пам’ятала дуже смутно, але був хтось такий у нашому житті до переїзду років п’ятнадцять тому.
Непримітний чоловічок у картатій сорочці, що тупцював за спинами жінок, був, очевидно, згаданим дядьком Сергієм, але я не впізнавала його впритул.
А ось при вигляді повної дівчини з ластовинням на щоках і носі щось почало згадуватися. Але сама б у житті не впізнала подругу дитячих ігор. Що тут сказати?
— Ну, проходьте… — відступила я вбік, пропускаючи гостей, і повторила для чоловічка, що затримався позаду.
— Проходьте, проходьте.
Троюрідна сестра і тітка внесли в квартиру, кожна за одну ручку, величезну картату сумку.
— Кухня де? — вимогливо запитала тітка Аня і оголосила:
— Зараз гостинці розпакуємо. Та вхідні двері швидше зачини, димом у під’їзді вашому тхне.
— У сусідів двома поверхами вище в кухні була пожежа, — пробурмотіла я і зітхнула.
Зараз доведеться зображати радість і вдячність за привезені тіткою мішуру і соління-варення, а потім ще невідомо скільки вдавати з себе привітну господиню.
Почала прикидати, чи зручно зателефонувати сусідці батьків по дачі — свого телефону у них там не було, а мобільний не ловив — попросити маму приїхати, але швидко передумала.
Тато один на дачі не залишиться, повернуться, займуть спальню, і когось із гостей доведеться підселити в мою кімнату. Не потрібно мені такого щастя, дякую, розберуся сама.
Задумалася, як делікатніше вивідати, чи надовго сімейство планує затриматися, коли помітила, що дядько Сергій все ще мнеться в передпокої.
— Та ви не соромтеся, проходьте, — і, оскільки вигляд чоловічка здався мені втомленим, додала, — приляжте, якщо хочете, на дивані у вітальні. Потім я вам в спальні постелю.
Дядько Сергій пробурмотів щось нерозбірливе, але, схоже, доброзичливе і повільно пошкандибав до вітальні.
— Женька, де ти пропала? — пролунав з кухні вимогливий голос.
Щось шаруділо, дзвеніло, і я, підкорившись долі, зобразила привітну посмішку і пішла до тітки і сестри.
Довелося розхвалювати непотрібний пилозбірник з кераміки, намагаючись не видати, що я не маю уявлення, що ця штука взагалі із себе представляє.
Радіти абрикосовому варенню, яке у нас ніхто ніколи не їв, і шукати місце в шафі для немалого мішка з горіхами, на які у мене алергія.
Потім ми пили чай під невгамовну балаканину тітки Ані, яка явно вирішила ввести мене в курс справ знайомих, сусідів і родичів, яких я чи то ніколи не знала, чи то успішно забула.
Потім мені прозоро натякнули, що голод — не тітка, і, поки я на швидку руку варила овочевий суп і гречку, розігріваючи в мікрохвильовці покупні котлети, жінки по черзі прийняли душ і переодяглися з дороги.
Хотіла покликати до столу і дядька Сергія, але, заглянувши у вітальню, побачила, що чоловік мирно сопе на дивані і вирішила не будити бідолаху.
Не проста це справа, бути чоловіком надмірно жвавої тітки Ані. Накривши дядька ковдрою, я повернулася на кухню.
Неймовірно, але тітка якось примудрялася безперервно базікати і одночасно швидко поглинати чималу порцію вечері.
Тільки коли тітка Аня відлучилася в туалет, мені вдалося поспілкуватись із сестрою:
— На кого збираєшся вчитися?
— Здається, на вчителя, точно не знаю, мама подавала документи.
Дівчина опустила очі, і я ледь не поперхнулася гречкою. Тут повернулася тітка Аня.
— Про що шепочемося, дівчата? — зареготала вона і продовжила обрушувати на мою голову безліч нудних, докладних, непотрібних і дуже гучних фактів і чуток.
Вечір тягнувся нереально довго, і я вже не могла дочекатися, коли ж жінки нарешті зберуться йти спати. Врешті-решт, я не витримала і натякнула:
— Ой, як пізно! Я ще й ліжко не застелила.
— Дитячий час, — відмахнулася тітка, але веліла: — Юленька, допоможи Жені.
Сестра послухалася мовчки і байдуже. Поведінка родини викликала у мене суміш жаху — не дай Бог мені таку маму! — і захоплення — ось така тітка, круто вона своїх приструнила!
Наступні дні минули, на щастя, не так виснажливо, як очікувалося. Тітка Аня і Юля вставали рано, ми снідали і розбігалися по своїх справах.
Я — на роботу, родички займалися вступом Юлі, але, судячи з розповідей і зростаючої кількості пакунків, не обходили увагою і магазини з базарами.
Дядько Сергій в цій метушні не брав участі. Він спав, коли ми йшли, на диванчику у вітальні. Коли ми поверталися, чоловіка не було видно, тож ніщо не заважало гостям провести пару годин перед телевізором.
Швидше за все, дядя займався своїми справами або дрімав за зачиненими дверима спальні. На мої спроби заговорити він відповідав тихо, коротко і абсолютно незрозуміло.
За столом я його жодного разу не бачила, навіть не знаю, коли він їв. Одного разу я обережно запитала тітку:
— А з дядьком Сергієм все гаразд?
— Та що йому станеться?! — бадьоро відгукнулася тітка Аня і постукала три рази по поверхні журнального столика.
Я тільки подумки знизала плечима: сімейка, звичайно, ще та, але це не мій головний біль.
Найчастіше, посилаючись на роботу, я йшла до себе, де, забуваючи про час, зависала на улюблених сайтах.
Настав день від’їзду. Я запропонувала допомогу, але, виявляється, тітка Аня встигла домовитися з одним із сусідів і він довезе їх до вокзалу.
— А вдома нас Сергій зустріне. Ох, скучила, — поділилася тітка, — порадуємо тата новинами, так, Юленька?
Сестра байдуже кивнула. А в моїй голові почало повільно набухати дивне питання…
Ми вже вийшли з квартири і зупинилися перед під’їздом в очікуванні машини, коли я зважилася запитати:
— Вас зустріне дядько Сергій?
— Ну так, — кивнула тітка Аня, — привіти передам від тебе обов’язково.
— А хто… — тут я згадала, що третього гостя з нами не було, — і де… ну, який з вами приїхав?
Тіткс незвично серйозно подивилася на мене і взяла дочку під руку.
— Це з ким? Удвох ми приїхали, я та Юля. Що за жарти, Женя?
Я не знайшла слів і страшенно зраділа машині, що під’їхала. Обійняла на прощання тітку і сестру. Тітка Аня кинула мені останній тривожний погляд, і я залишилася одна на вулиці.
Була думка-надія, що гості зіграли зі мною безглуздий жарт, але додому йти було страшно. Це дуже не схоже на тітку Аню.
— Степана не бачила?
Я ледь не підскочила від переляку і різко обернулася. Видихнула, побачивши, що це всього лише бабуся з п’ятого поверху.
— Як пожежа сталася, так зник мій Стьопа. Не любить сморід і бруд, — поскаржилася старенька.
— Кіт? — уточнила я з ввічливості. Взагалі-то мене більше цікавив дивний гість у моїй квартирі. Можливо, я збожеволіла?
— Домовик наш, — відповіла старенька, даючи зрозуміти, що якщо я і з’їхала з глузду, то буду не першою і не єдиною в нашому під’їзді.
Начепивши на обличчя чергову посмішку, я сказала:
— Напевно повернеться.
Вже увійшла в будинок, коли мене осінило, і я кинулася назад за терміново необхідною консультацією в питаннях міфологічного.
Подробиці опущу, вони звучать як анамнез психічно хворого. Скажу тільки, що Стьопа, не попрощавшись, повернувся до бабусі, залишивши на моєму дивані пом’ятий плед.
А я з тих пір набула дивної для оточуючих звички, впускаючи в квартиру гостей, запитувати:
— Скільки вас?
