— Познайомтеся, це Олена, — сказав Ілля, і його обличчя просяяло зсередини.
В очах сина відбивалося таке щастя, що моє серце затремтіло. Батькові не потрібні слова, щоб відчути — син закоханий.
Дівчина стояла, трохи висунувши вперед підборіддя — яскрава, з рудим волоссям, неслухняним навіть в акуратній зачісці.
Вона простягнула мені руку — засмаглу, із сильними пальцями. Рука людини, знайомої з роботою.
— Рада нарешті зустрітися, — сказала вона з інтонацією, від якої у мене раптом защеміло всередині. — Ілля стільки розповідав про вас, Микола Іванович.
В її голосі звучали командні нотки. Дивно для першої зустрічі.
Втім, я відразу посміхнувся своїм думкам. У моєму віці легко перетворитися на буркотуна, який скрізь шукає підступ.
— І нам дуже приємно, — Марія торкнулася рукою мого плеча і м’яко посміхнулася гостям. — Проходьте до столу, не стійте на порозі.
Олена оглянула нашу квартиру оцінюючим поглядом.На секунду її очі затрималися на серванті, де стояли кришталеві фужери — наша сімейна реліквія.
Потім вона швидко оглянула книжкові полиці, телевізор, меблі. Щось у цьому погляді нагадало мені оцінювача на аукціоні.
— У вас гарно, — сказала вона нарешті. — Просторо. Не те, що в наших сільських хатах.
Хоча, знаєте, в місті душно. Ви в своїх мурашниках сидите, а у нас простір, повітря!
Моя дружина — Марія — злегка напружилася, але ввічливо кивнула:
— Так, природа — це прекрасно.
За столом Олена трималася, як господиня великого прийому.
Голосно сміялася, жартувала над Іллею, не соромлячись нас. А в якийсь момент вона безцеремонно перервала його розповідь про роботу:
— Ой, Ілля, досить про твої комп’ютери! Нікому не цікаво.
Син знітився і чомусь винувато посміхнувся. Я ніколи не бачив, щоб він так швидко відступав.
Ілля завжди був впертим, з дитинства відстоював свою точку зору. А зараз він немов розчинився поруч із цією галасливою дівчиною.
— А як ви познайомилися? — запитала Марія, вправно змінюючи тему.
— О, це доля! — Олена змахнула руками. — Я приїхала в місто оформляти документи на землю, а він у цій конторі працював. Як побачила — відразу зрозуміла, що він буде моїм.
Ілля збентежено посміхнувся:
— Вона мене з першої зустрічі підкорила.
— Звичайно, підкорила! — Олена погладила його по щоці, як дитину. — Я коли чогось хочу, свого досягаю.
В її голосі прозвучало щось, від чого по моїй спині пробіг неприємний холодок. Немов почув не зізнання в коханні, а заяву про перемогу.
— Ілля, не сиди так, знову сутулишся, — різко скомандувала вона. — Скільки разів казати!
І син слухняно випрямив спину. Дружина кинула на мене стурбований погляд.
Після вечері, коли молоді збиралися йти, Олена раптом обійняла “свекруху” з несподіваною фамільярністю:
— Дякую за вечір, мамочко! Можна я вас так називати? Ми ж тепер сім’я!
І, не чекаючи відповіді, повернулася до мене:
— А у вас яка зарплата, Миколо Івановичу? Хороша? На квартиру вистачає?
Моя дружина застигла з відкритим ротом. Я тільки й зміг, що пробурмотіти:
— Цілком достатньо…
— Це добре, — кивнула Олена з таким виглядом, ніби поставила галочку в невидимому списку. — Дуже добре.
Коли за ними зачинилися двері, ми з дружиною довго мовчали. Нарешті вона тихо промовила:
— Коля, мені здається, чи…
— Давай не робитимемо поспішних висновків, — м’яко перебив я. — Ілля щасливий. А перше враження може бути оманливим.
Але всередині мене зародилося занепокоєння — тихе, але наполегливе, як передчуття наближення грози.
Щось у цій дівчині насторожувало. Чи то владність, з якою вона поводилася з нашим сином, чи то оцінюючий погляд, яким вона окинула нашу квартиру.
— Час покаже, — сказав я більше собі, ніж дружині.
Я не знав тоді, як скоро він покаже і яку високу ціну нам доведеться заплатити за це весілля.
***
Минуло три місяці. Весілля відсвяткували скромно, без зайвого галасу.
Олена здивувала нас, сказавши, що вважає за краще відкласти гроші на «щось більш корисне, ніж банкет».
Марія сприйняла це як добрий знак: може, дівчина не така вже й марнотратна?
У перший же місяць після весілля молодята переїхали в село – в будинок, який дістався Олені від бабусі.
Ілля тепер працював віддалено, приїжджаючи в місто лише пару разів на тиждень.
Ми з дружиною сумували за ним, але раділи його щасливому голосу в телефонній трубці.
В одну з п’ятниць Олена зателефонувала сама.
— Микола Іванович, не хочете до нас на вихідні? Приїжджайте з Марією Петрівною.
Покажемо наше господарство, — в її голосі звучала незвична м’якість. — Автобус о шостій вечора, Ілля зустріне на зупинці.
Я погодився, не роздумуючи. Марія зібрала гостинці, я взяв пляшку. Ми обоє сподівалися, що те враження дійсно виявилося оманливим.
Сільський будинок зустрів нас прохолодою і запахом вогкості. Незважаючи на літо, всередині було незатишно.
— Вибачте за безлад, — кинула Олена, проводячи нас до вітальні, де на столі громіздкилися немиті тарілки. — Ну не музей же! Село, що ви хочете!
Ілля поспішно взявся прибирати зі столу, а моя дружина тактовно запропонувала допомогти з вечерею. Олена тільки махнула рукою:
— Сама впораюся! Ви гості, відпочивайте.
Але через десять хвилин з кухні пролунав її гучний голос:
— Ілля! Допоможи мені з картоплею! Чого розсівся!
Син підхопився, як ошпарений, і зник на кухні. Я помітив, як Маша стиснула губи, але промовчала.
Вечеря пройшла напружено. Олена розповідала про сільські плітки, раз у раз перебиваючи Іллю, коли той намагався вставити слово.
А коли моя дружина спробувала розпитати про його нові проекти, невістка пирхнула:
— Та що там розповідати! Сидить цілими днями, клацає по клавішах. Краще б хлів полагодив!
Після вечері, коли мама допомагала синові мити посуд, Олена відвела мене вбік — на веранду, де стояли пошарпані плетені меблі.
— Сідайте, Миколо Івановичу, — її голос став медовим, а очі хитро зіщурилися. — Я давно хотіла з вами серйозно поговорити.
Я напружився, але слухняно сів навпроти.
— Знаєте, мені здається, ми могли б домовитися про дещо, — почала вона, нахиляючись вперед. — Я ось дивлюся на вас з Марією Петрівною і думаю: ну навіщо вам така велика міська квартира?
— Вибачте? — я не був упевнений, що правильно її зрозумів.
— Ну, вас же всього двоє, — розсудливо продовжила вона. — А там три кімнати, високі стелі, центр міста.
А ми з Іллею молоді, нам би в місті кар’єру будувати, дітей в хорошу школу віддавати…
Я відчув, як щось холодне згортається всередині.
— А давайте ви будете жити в нашому сільському будинку, а ми вашу квартиру заберемо собі, — нахабно заявила Олена.
Вона посміхалася так, ніби пропонувала вигідну угоду. Слова зависли в повітрі. Я дивився на неї і не вірив своїм вухам.
— Що ти сказала? — мій голос став низьким і тихим.
— Ну чого ви так дивуєтеся? — вона безтурботно знизала плечима. — Подумайте самі: вам у вашому віці свіже повітря, природа, город.
Для здоров’я корисно! А нам квартира допоможе на ноги встати. Усі у виграші!
— Ні, — я повільно підвівся, відчуваючи, як тремтять коліна від ледь стримуваного гніву. — Це не обговорюється.
— Але чому? — вона раптом стала наполегливою. — Ілля ж ваш син! Хіба ви не хочете йому допомогти? Всі батьки дарують дітям квартири!
— Послухай мене уважно, — я нахилився до неї, дивлячись прямо в очі. — Ми з Марією все життя працювали за цю квартиру.
Ми не збираємося її нікому віддавати. Ні зараз, ні потім.
— Жадібні? — її обличчя раптом спотворилося. — А я думала, ви сина любите…
Я не встиг відповісти. Двері веранди відчинилися, і на порозі з’явилася дружина. По її обличчю я зрозумів — вона все чула.
— Що це за розмови такі? — голос дружини тремтів від обурення. — Що за нахабство? Ми для тебе хто — бездомні? Старі, яких можна в село заслати?
Олена підхопилася, миттєво перейшовши в наступ:
— Та що ви так розлютилися?! Я для всіх кращого хочу! Просто ідея! А ви відразу в крик!
— Яка ще ідея? — вигукнула Марія. — Забрати нашу квартиру — це ідея?
На шум вийшов Ілля. Він розгублено переводив погляд з батьків на дружину.
— Що сталося?
— Твоя дружина запропонувала нам переїхати в цей сарай, щоб ви могли забрати нашу квартиру, — вимовила Марія. — Ось що сталося!
Обличчя Іллі витягнулося від подиву.
— Олена, ти що, справді це запропонувала?
— А що такого? — вона схрестила руки на грудях. — Я про наше майбутнє думаю! У твоїх батьків квартира наполовину пустує, а ми тут мучимося.
— Мучитеся? — перепитала Марія. — У власному будинку?
— Тому що інших варіантів не було! — огризнулася Олена. — А ви могли б допомогти, але жадібні!
Я бачив, як Ілля болісно блідне. Цей конфлікт розривав його на частини.
— Олена, так не можна, — нарешті вимовив він. — Ти не повинна була…
— А ти повинен був давно поговорити з ними! — вона різко повернулася до нього. — Скільки можна тулитися в селі? Я хочу нормального життя! Я хочу в місто!
— Ось у чому справа, — повільно промовив я. — Не в турботі про нас. І не в любові до сина. Ти просто хочеш міську квартиру.
— І що з того? — її обличчя спотворилося. — Всі чогось хочуть! Я маю право!
Моя дружина рішуче попрямувала до сходів:
— Коля, ми їдемо. Прямо зараз. Я не залишуся тут ні на хвилину
Не кажучи ні слова, я пішов за нею. Ми швидко зібрали речі під акомпанемент криків Олени, яка тепер звинувачувала нас у всіх своїх бідах і невдачах.
Ілля метався між дружиною і нами, не знаючи, на чий бік стати.
Коли сумки були зібрані, я взяв сина за лікоть:
— Ходімо вийдемо. Нам потрібно поговорити.
Він покірно побрів за мною у двір. У густих літніх сутінках його обличчя виглядало змарнілим і сумним.
Ми сіли на лавку під старою яблунею. Я не поспішав починати розмову, даючи йому час зібратися з думками. Нарешті, він підвів на мене очі:
— Тату, я не знав, що вона так з вами… Вона ніколи раніше…
— Знав, — м’яко перебив я. — Можливо, не в такому масштабі, але знав. Просто не хотів бачити.
Ілля опустив голову.
— Вона не завжди така. Вона вміє бути іншою. Ласкавою, веселою…
— Ілля, — я поклав руку йому на плече. — Я хочу, щоб ти добре подумав. Про жінку, з якою вирішив пов’язати своє життя.
— Та просто вона така яскрава… Темпераментна, — спробував виправдати її син.
— Ні, — моя рука на його плечі стала важчою. — Це не запальність. Це жадібність. Це неповага.
І це не зміниться з часом. Сьогодні вона хоче нашу квартиру, завтра — щось інше. Вона буде брати, і брати, і брати, поки не забере все.
— Але…
— Ми з матір’ю працювали все життя, — продовжив я, — не для того, щоб забезпечити чиїсь амбіції.
А для того, щоб бути спокійними в старості. Ця квартира — наш захист. Наша фортеця. І тобі скоро доведеться будувати свою.
По його обличчю я бачив, що мої слова знаходять відгук. Можливо, вперше за довгий час він дивився на ситуацію ясним поглядом.
— Не приймай поспішних рішень, — сказав я. — Просто поспостерігай за нею в найближчі дні.
За тим, як вона говорить про нас. Про інших людей. Послухай, з якою інтонацією вона вимовляє слово «моє».
Ілля сидів, глибоко замислившись, коли з будинку долинув гучний голос Олени:
— Ілля! Де ти там застряг? Іди сюди!
Він здригнувся і подивився на мене з якимось новим виразом в очах.
— Тату, мені справді потрібно подумати, — сказав він тихо.
— Знаєш, синку, — сказав я тихо, дивлячись на темне небо, — справжнє кохання, як хороше джерело, — дає сили жити.
А те, що його тільки імітує, висмоктує душу по краплі. Просто прислухайся до себе — що ти відчуваєш, коли вона поруч?
Ми міцно обійнялися. Його плечі здригнулися. Десь у цей момент мій хлопчик знову став тим Ілюшею, якого я вчив їздити на велосипеді.
Біля хвіртки нас чекала його мати, поставивши сумки на землю. Вона окликнула сина:
— Ми завжди будемо твоєю родиною, Ілля. Що б не сталося.
З Оленою ми не попрощалися.
Марія дивилася у вікно на яблуневі сади, що пропливали повз, і витирала сльози, думаючи, що я не помічаю.
— Як думаєш, Коля, він зрозуміє? — її голос був ледь чутний.
— Вже розумів. Не може не зрозуміти. У ньому наша кров.
Ілля повернувся через два тижні. Просто подзвонив у двері одного вечора — з потертим рюкзаком, гітарою і поглядом дорослої людини. Він пішов від горя — дружини.
