— Це не родичі, – каже про батьків невістки Валентина Дмитрівна. – Це якась сарана. Перший рік ми ще якось терпіли, а тепер просто сина поставили до відома.
— Що спілкуватися не хочете? – уточнює подруга.
— Так, попередили, що жодних спільних заходів із батьками невістки. От зʼявиться онук, приїдемо, посидимо, але тільки з молодими. Окремо приїдемо. Я бачити сватів просто не горю бажанням, а чоловік усе поривається їм самим різко все пояснити. Стримую, як можу. Все ж Катя зараз в положенні, зайвий раз нервувати їй ні до чого. Але дуже неприємні люди, – відповідає Валентина Дмитрівна.
Син Валентини Дмитрівни одружився рік і 3 місяці тому. Катя, його дружина, зараз на 7-му місяці. Живуть молоді окремо, у трикімнатній квартирі, купленій синові Валентиною Дмитрівною та її чоловіком.
Так вийшло, що матеріальна забезпеченість сім’ї сина і невістки дуже різна. Проти Каті свекри і не думали заперечувати, вони не жадібні, самі колись були бідні, як миші церковні, починали з нуля. Самі дерлися, старалися. Ну й елемент везіння теж був.
Спочатку пощастило чоловікові Валентини Дмитрівни, влаштувався на хорошу роботу, почав просуватися вгору, зростав у посадах, зарплаті, наживав зв’язки. Коли дружина вийшла на роботу, зумів і її працевлаштувати на непогане місце. Дитина підросла, Валентина Дмитрівна теж вибилася в люди. Плюс, звісно, спадок отримали.
Зараз обоє на керівних посадах, у них трикімнатна квартири, синові купили теж трикімнатну, продали дві невеликі квартири, що залишилися від батьків, побудували заміський будинок. Влітку навіть на роботу їздять звідти, у місті залишаються рідко. Двічі або тричі на рік подружжя літає відпочивати, зуміло дати освіту синові, він встиг навіть стажування за кордоном пройти. І син зараз працює на хорошому місці, щоправда, поки що успіхи в нього скромні, але йому лише 27 років.
Заміський будинок подружжя за 50-ти кілометрів від столиці, у мальовничо розташованому селі. Власне, там син із Катею влітку і познайомився – дівчина відвідувала родичів. Стосунки закінчилися шлюбом.
Батьки невістки живуть теж в області, у сусідньому селі. Сім’я в них не дуже забезпечена. Сваха довго сиділа вдома і не працювала взагалі, у неї троє дітей, Катя – старша. Зараз влаштувалася працювати диспетчером таксі. Працює на телефоні, з дому. Сват працює в сусідньому селищі охоронцем у магазині. Обидва отримують скромні зарплати.
Жодних грошей на весілля й облаштування Валентина Дмитрівна з чоловіком із нових родичів і не питали. Самі оплатили й організували урочистість, наречену одягнув син за свої кошти, у квартирі є все необхідне для життя. Навіть півтора десятка родичів з боку нареченої, які з’явилися на весільному вечорі, проломи в бюджеті сім’ї нареченого не пробили. Тільки їхня поведінка злегка бентежила.
— Гаразд, після весілля багато всього залишилося, і те, що (розповідь спеціально для сайту Цей День) вони почали по пакетах розпихати їжу і солодощі з фруктами задовго до закінчення банкету, я ще можу зрозуміти, – морщиться Валентина Дмитрівна. – Це не найстрашніше, але ось їхні промови… Раз у раз хтось натяками або прямо давали зрозуміти мені й чоловікові, що чекають тепер, що на них поллються різні блага. Починаючи від того, що непогано було б на роботу влаштувати когось у столиці, замовити за когось слівце. Загалом, сарана, іншого слова не підберу.
Влітку нові родичі активно нав’язували своє товариство Валентині Дмитрівні та її чоловікові на дачі. Приїжджають увечері на машині, без дзвінка:
— А нам Катя сказала, що ви тут, ну ми й вирішили, що посидимо по-родинному.
— І справа не в м’ясі чи іншій їжі, яку доводиться діставати, метушитися, розкладати, накривати на стіл, коли просто відпочити хочеться, – вважає Валентина Дмитрівна. – Вони просто нишпорять очима скрізь: “Ой, а що це у вас у коробці стоїть? Стара газонокосарка? А можна ми її собі заберемо, ви ж викинути її зібралися?”
І таке було не раз і не два. Валентина Дмитрівна каже, що родичі немов відчувають, коли варто приїхати. Кілька разів навіть потрапляли на доставку. Наприклад, подружжя замовляло новий диван у вітальню, новий холодильник. І тут же батьки Каті: “А можна ми візьмемо старе? Ви ж усе одно викинете, а нам уже спати нема на чому. А в нас холодильник уже такий старенький, що аж соромно”.
У Валентини Дмитрівни та її чоловіка багато родичів, які живуть скромно. Є й подруга найближча. Грошима вона не бере, а речі чи щось із меблів із задоволенням приймає. І якраз диван мав виїхати саме до неї.
— Але тут же мати невістки, дивиться жалісливо і в очі зазирає, – злиться жінка. – Не відмовиш же – рідня. Особливо перший час. Але ми так зрозуміли, що в них мета всього життя тепер – доїти нас, буржуїв. І ще ці постійні розмови: «Влаштуйте свата на роботу, а то він отримує копійки, ми зовсім бідуємо, ви ж можете». Ми можемо, але не хочемо. Стріляні вже. Та й навіщо нам таке на роботі? Ні чоловікові, ні мені не треба, щоб охоронець, а на більше сват не здатний, вітався вранці: «Валюша, привіт, як справи?».
Останньою краплею, після якої подружжя сказало синові про своє рішення припинити стосунки з родичами його дружини, стала ситуація з пральною машиною у квартирі молодих. Було це на дні народження Каті.
Машинка у квартирі є, але чи то невдала модель була спочатку, чи то брак якийсь, але обмовилася при сватах Валентина Дмитрівна, що треба агрегат міняти. Мовляв, придивимося, купимо, якщо вже буде онук, то й нову машинку візьмемо з сушкою.
— Дивлюся, а сват на балкон пішов, повертається звідти весь розгублений, питає, а де коробка від пральної машинки. Уявляєш? Він її вже зібрався відвозити до (розповідь спеціально для сайту Цей День) себе, раз я про нову машинку заговорила! Ну не нахабство, га?! Відчепити і відвезти, раз ми збираємося нову молодим дарувати. І сваха сидить і не зрозуміє, чому мій чоловік розреготався і сказав батькові невістки, щоб коней притримав.
— А що такого? Ми ж рідня, рідня має триматися разом, – врешті-решт видавила з себе матір Каті. – Ви нову купите, а цю куди? Зараз доставляють усе швидко, а ми їздимо не щодня. Кілька днів без пралки поживуть, зате заважати на ходу не буде нічого. І взагалі, ви якщо щось викидати зберетеся, телефонуйте нам, ми все візьмемо.
— І не знаєш, як на таку простоту реагувати, – усміхається Валентина Дмитрівна. – Їм на думку не спадає навіть, що ми можемо хотіти продати свою стару річ або віддати її комусь іншому. Ще й образилися на нас за те, що машинку відвезти не дали. Загалом, якщо син із Катею живе, це не означає, що ми з її ріднею маємо спілкуватися, підтримувати стосунки. Ми їм взагалі нічого не винні, навіть якщо вони вважають інакше.
Що скажете? Зустрічали таких «простих» людей? А у вас із такою ріднею добрі стосунки?
