– Дивись, яка у нього родимка, – вмовляла медсестра. – У вигляді сердечка – відразу видно, що він принесе тобі величезну любов!
Про те, що Юля збирається залишити дитину в пологовому будинку, знали всі, але все одно сподівалися, що вона передумає.
Їй було вісімнадцять, жити їй було ніде з цією дитиною, і, найголовніше, – Юля ненавиділа його батька.
Це сталося на дні народження в гуртожитку у Каті. З Катею вони подружилися з першого дня навчання, і Юля часто проводила час у подруги.
Вдома завжди було шумно через друзів батька і крики дідуся, який був прикутий до ліжка і тільки й міг, що лаяти свого непутящого сина.
Вчитися в такій обстановці було неможливо, і Юля вважала за краще виконувати завдання в гуртожитку.
Там теж було не дуже тихо, але все одно краще.
Того дня у Каті був день народження, і пили всі не менше, ніж у Юлі вдома. Вона одна не пила – ненавиділа такі напої через батька.
Дідусь казав, що татова любовь до пляшки звела маму в могилу, і, напевно, мав рацію.
– Ти чого тут сумуєш?
Найприкріше, що хлопець був симпатичний і подобався Юлі. Вона поглядала на нього зі свого кутка, хоч їй і не подобалося, що він п’є.
У нього були красиві карі очі і ямочка на щоці. Вони пішли на балкон подихати свіжим повітрям, потім він потягнув її на темну кухню, де почав цілувати.
Юля намагалася чинити опір, але він був сильніший…
– Сердечко на сердечку, – воркувала медсестра. – Ти тільки подивися!
Юля не хотіла дивитися на цю родимку. Але все одно подивилася, і тепер вона іноді снилася їй.
Хлопчик з карими очима і ямочкою на щоці дивився на неї з осудом, а потім задирав футболку, показував родимку і говорив: «Сердечко болить».
Чомусь Юля вирішила, що у її сина була вада серця. Може, його вже взагалі немає на світі – вона навіть не намагалася дізнатися.
Але влаштувалася волонтером у дитячу лікарню, де і зустріла Рената.
Ренат був кардіохірургом. Він врятував багато життів. І подарував життя їхній спільній дочці Аліні.
Юля народила її в двадцять три, і це були зовсім інші пологи: дівчинку довго не несли в палату, і від неспокою Юля просто божеволіла.
А коли принесли, вона не відпускала її з рук навіть уві сні.
– Маленька моя! – повторювала вона. – Така хороша…
У садку Аліна подружилася з дівчинкою на ім’я Христина. На вигляд китаянкою, але мама у дівчинки була абсолютно європейського вигляду.
– Ти розумієш, – розповіла вона потім Юлі. – Ми коли її побачили, відразу зрозуміли: ну, вилита я! Не смійся!
Придивися: вона посміхається, як я, і брови хмурить, як я. Це дивно, але вона така схожа на мене!
Ми з Павликом п’ять років намагалися завести дітей, але у нас ніяк не виходило. І ось ми взяли хлопчика – вилитий Павлик!
Більше не збиралися брати. А коли приїхали за ним, побачили Христину… І теж забрали.
Там було стільки проблем: нам не хотіли її віддавати, мовляв, це складно – відразу двох прийомних дітей. Але ми перемогли.
Правда, намучилися з нею. Ось Юра ніби й не прийомний зовсім – відразу став своїм, але він і старший. А з Христиною було складно, але ми ні про що не шкодуємо.
Вони часто проводили час вчотирьох – поки дівчатка гралися, Юля з Оленою базікали і пили каву.
Іноді Аліна залишалася в гостях у Христини, іноді навпаки – Олена привозила Христину з ночівлею.
Це сталося на дні народження Аліни, коли їй виповнювалося п’ять років. Ренат зголосився відвезти Олену з дівчинкою додому, оскільки машина у Олени зламалася.
Вже всі гості роз’їхалися, а Ренат так і не повернувся. Юля дзвонила йому, але трубку він не брав. Дзвонила Олені – теж тиша.
У чаті дитячого садка вона відшукала номер чоловіка Олени.
Так вийшло, що Павлика вона ніколи не бачила, тільки чула про нього, але знайомі вони не були. Юля набрала його номер і представилася
– Здрастуйте, це Юля, мама Аліни. Олена з Христиною ще не повернулися? Ренат поїхав їх відвозити і зник…
Чомусь Павло довго не відповідав. А потім промовив якимось хрипким, немов зі сну, голосом:
– Вони потрапили в аварію. Мені щойно зателефонували…
Юля заціпеніла. Здається, вона щось запитувала, але потім не пам’ятала ні своїх питань, ні його відповідей.
Все було як уві сні. У страшному сні, від якого прокидаєшся серед ночі з серцем, що калатає від жаху.
Ренат загинув на місці… Олена і Христина по дорозі до лікарні…
Юля думала, що Павло повинен зненавидіти її – ні, вона не була винна, але її чоловік заснув за кермом після добового чергування, через що Павло втратив дружину і дочку.
Але Павло дзвонив їй, намагаючись підтримати і розділити спільне горе.
І Юля поїхала попрощатися з Оленою – не могла не поїхати. І, коли побачила його, остовпіла.
Перед нею був він. Хлопець з карими очима і ямочкою на щоці. Її затрясло.
– Привіт, – тихо сказав він. – Я відразу впізнав тебе, коли побачив на фотографії.
Юля не бачила його фотографій. Юля не могла подумати, що він – це він.
– Не став брати Юру сюди, – сказав він. – Як ти думаєш, правильно? Мама каже, що треба дати йому попрощатися, але я боюся, що це буде занадто…
– А скільки йому?
Юля знала, але забула, скільки років їхньому синові.
– Десять.
– Вже великий. Треба було взяти.
– Мене в десять взяли до бабусі. Я потім багато років не міг позбутися панічних атак. І пити почав через це…
Юля, ти пробач мене – я потім шукав тебе, хотів вибачитися, але не знайшов. Я захмілілий був, хоча це мене не виправдовує…
Юля мотнула головою. Вона не могла говорити про це. Не хотіла.
Вона думала, що на цьому їхнє спілкування припиниться. Не те, що Юля тримала на нього образу: вона сама тоді з ним пішла, а він дійсно був захмілілий.
Ні, Юля його не виправдовувала, але зараз все це її мало хвилювало.
Зараз, коли вона втратила коханого чоловіка, всі її минулі прикрощі здавалися безглуздими.
І саме тому їй було навіть шкода його, адже Павло втратив не тільки кохану жінку, а й дочку.
Він дзвонив їй. Вночі, коли не міг заснути, вдень, коли не знав, що робити з Юрою: хлопчик замкнувся і майже не розмовляв з ним.
– Даремно ти не дав йому попрощатися з ними. До психолога звертався?
– Так. Але Юра відмовляється спілкуватися з будь-ким. Тільки з моєю мамою, але їй довелося поїхати, повернутися додому – у батька діабет, його не можна одного надовго залишати.
– Хочеш, я з ним поговорю, – невпевнено запропонувала Юля.
Вона не знала, навіщо це робить. Напевно, в пам’ять про Олену, яка була хорошою матір’ю і хорошою подругою.
Юля так і не придумала, про що буде говорити з хлопчиком. Павло залишив їх удвох, і Юля спочатку мовчала.
Потім запитала про школу, про корабель, який стояв на полиці у хлопчика. Сіла ближче, обережно взяла його за руку.
Він раптом схлипнув, подивився на неї ясними очима, повними сліз, і притиснувся до неї.
Юля гладила його по світлій маківці, а він шепотів, що хоче до мами.
– Я теж досі сумую за своєю мамою, – зізналася Юля. – Я була трохи старша за тебе, мені було тринадцять.
Досі пам’ятаю її голос, хоча, якщо довго не дивитися на фотографію, забуваю, як вона виглядала.
Пам’ятаю тільки її довге волосся. Воно було гладким і дуже м’яким.
Павло зізнався, що вранці у Юри часто мокре ліжко. А після розмови з Юлею на ранок воно було сухим.
– Можеш іноді приходити до нас в гості? – запитав Павло. – Вибач, що я тебе про таке прошу, але ти так легко знайшла до нього підхід.
Юля не змогла відмовити. А коли поїхала наступного разу, взяла з собою Аліну.
Це було якесь натхнення – дочка не замкнулася в собі, як Юра, але весь час питала про Христину, сумувала за нею, плакала.
Юля подумала, що це буде корисно для обох. Напевно, хлопчик сумував не тільки за мамою, бо дві години будував з Аліною замок і пригощав її своїми цукерками.
Після цього Аліна сама почала проситися в гості до Юри, і Юлі нічого не залишалося робити, як підтримувати цю дивну дружбу.
Вони з Павлом пили на кухні чай і розмовляли, діти гралися. Юля обіймала хлопчика, відчуваючи, як він поступово відтає.
Одного разу він зізнався їй пошепки:
– Це я в усьому винен.
– Чому? – здивувалася Юля.
– Я ненавидів Христину. Думав, що вони її люблять більше.
Хлопчик так гірко розплакався, що серце у Юлі розривалося від болю.
– Ти ні в чому не винен, – твердо сказала вона. – Всі ми іноді відчуваємо неприємні почуття, це нормально. Це був нещасний випадок. Ніхто не винен.
Коли Павло запросив поїхати разом з ними до моря, де жила його мама, Юля спочатку відмовилася.
Все частіше вона відчувала незручність у присутності Павла.
Ловила на собі його погляди, від яких червоніла, відчувала, як він весь час намагається ніби випадково доторкнутися до неї.
Може, їй це все тільки здавалося. А, може, і ні.
– Аліні буде корисно побути біля моря, там вже повним ходом літо, – вмовляв Павло. – Мама буде рада вас побачити.
На той час діти так подружилися, що це здавалося дивним.
Хлопчик, напевно, намагався таким чином загладити провину перед сестрою, Аліна ж просто тужила за Христиною.
Тільки заради Аліни Юля і погодилася в результаті. Минув майже рік, і вона досі прокидалася вночі в сльозах, ніяк не могла змиритися зі своєю втратою.
Але, дивним чином, намагаючись допомогти Юрі, вона немов допомагала одночасно і собі.
У перший же день вони пішли на море. Було тепло і так сонячно, що вона відразу почала мазати дочку сонцезахисним кремом.
– А мене? – ревниво запитав Юра.
– І тебе, – м’яко погодилася Юля.
Її рука на мить завмерла. Родинка у вигляді сердечка.
Вона не вірила своїм очам. Подивилася на родимку, потім на обличчя хлопчика. Знову на родимку.
– Що? – здивувався він.
– Нічого, – вичавила посмішку Юля і пораділа, що вона в темних окулярах. – Давай я тебе намажу.
Вона лежала під сонцем, прикусивши солоні губи. Хотілося кричати. Або сміятися.
Павло обережно посунув руку, легенько торкнувшись її руки.
Чи розповість вона йому коли-небудь про це? Юля не знала. Вона зараз нічого не знала.
«Він принесе тобі величезне кохання», – говорила медсестра. Чому Юля раніше цього не помічала?
Напевно, тому, що очі у нього були блакитні, як у неї. А ось ямочка на щоці, як у Павла…
