— Приїжджай додому. — У голосі чоловіка чулося щось дивне. — Вони поїхали.
— Хто поїхав?
— Саша з Дашею. — Михайло помовчав. — Я їх виставив.
Дружина відклала стилус:
— У якому сенсі — виставив?…
… Катерина втретє перемальовувала хвіст дракончика. Чи то рука сьогодні не слухалася, чи то натхнення кудись поділося, але пухнастий хвіст з пензликом вперто виходив більше схожим на мітлу для пилу.
А це була остання ілюстрація в серії, видавництво чекало макет вже післязавтра.
З кухні потягнуло пряним ароматом. Михайло готував свій фірмовий плов — єдину страву, яка у нього виходила краще, ніж у дружини.
Квартирою плив дражливий запах обсмаженої цибулі та моркви, від якого шлунок зрадницьки забурчав.
— Кать, у тебе там як? — пролунав голос чоловіка. — Скоро звільнишся?
— Ще хвилин двадцять, — відгукнулася вона, вкотре стираючи невдалі штрихи. — Цей хвіст мене з розуму зведе.
— Який хвіст? — У дверях з’явився Михайло з дерев’яною лопаткою в руці.
На його білій футболці розпливлася жовтувата пляма від куркуми.
— Та ось, дивись. — Катерина розвернула монітор. — Повинен бути грайливий і завзятий, а виходить якийсь… швабра виходить.
Михайло схилився над столом, мружачи короткозорий погляд:
— На мою думку, нормальний хвіст. Он який веселий.
— Веселий? — Катерина пирхнула.
— А що? І смішний. Діти будуть у захваті.
Від його спокійної впевненості Катерині стало легше. Може, вона дійсно занадто прискіплива?
Зрештою, це ж дитяча книжка, а не альбом з анатомії.
Дзвінок телефону змусив їх обох здригнутися. На екрані висвітилося «Наталія Петрівна».
— О Боже, — пробурмотіла Катерина. — Твоя мама.
Михайло скривився:
— Візьми, га? Я тут з пловом…
— Ага, як завжди. — Катерина зітхнула і натиснула зелену кнопку. — Алло? Привіт, мамо.
— Катруся! — пролунав бадьорий голос свекрухи. — А я все дзвоню-дзвоню, ніяк не додзвонюся!
— Правда? — Катерина машинально глянула на список дзвінків. Ніяких пропущених. — Дивно, у мене все гаразд із зв’язком…
— Так? Ну, може, це у мене щось… — У трубці зависла багатозначна пауза. — А Міша вдома?
— Вдома, плов готує.
— Плов? — У голосі свекрухи прорізалося несхвалення. — На ніч дивлячись? І часто ви так пізно вечеряєте?
Катерина прикрила очі і подумки дорахувала до п’яти:
— Мамо, у нас тільки восьма вечора. Нормальний час для вечері. Ви щось хотіли?
— Так, люба, хотіла… — Наталія Петрівна знизила голос до драматичного шепоту. — Тут така справа… Дашенька до Києва збирається.
Катерина запитально поглянула на чоловіка. Той все ще стояв у дверях, роблячи страшні очі і благально притискаючи руки до грудей.
— Дашенька — це… — почала вона.
— Так-так, Сашина дружина! — підхопила свекруха. — Їй там по магазинах треба, каже, у вас вибір кращий.
Вона на вихідні хоче приїхати. Я подумала — може, пустете її на пару днів? А то готелі такі дорогі…
Михайло, який якимось дивом почув розмову, рішуче закрутив головою.
Катерина відвернулася — його протестуюча фізіономія могла спровокувати недоречний сміх.
— Мамо, давайте я з Мішею пораджуся і передзвоню?
— Ой, а чого тут радитися? — У голосі Наталії Петрівни зазвучали ображені нотки. — Невістка рідна їде, невже місця шкодуєте?
— Та не в цьому справа…
— А в чому? — миттєво насторожилася свекруха. — Щось сталося? Ви посварилися?
— Ні-ні, що ви! — поспішно заперечила Катерина. — Просто… — Вона запнулася, підшукуючи причину для відмови, і не знайшла жодної переконливої. — Гаразд, нехай приїжджає. Коли вона планує?
— У п’ятницю ввечері, — зраділа Наталія Петрівна. — Ой, дякую, Катрусю! Я їй відразу подзвоню, порадую…
Закінчивши розмову, Катерина повернулася до чоловіка:
— Ну і що ти так руками махав?
— А ти не здогадуєшся? — Михайло плюхнувся на диван. — Дашка — це ж стихійне лихо. Пам’ятаєш, як вона на твій день народження приїжджала?
— Пам’ятаю, — посміхнулася Катерина. — На мою думку, нічого страшного. Подумаєш, трохи балакуча…
— Трохи? — Михайло аж підскочив. — Та вона без угаву базікає! І вічно їй щось треба: то туди звести, то це показати. А тепер ще й по магазинах тягатися…
— Міша, це всього на два дні.
— Точно на два? — з підозрою уточнив він.
— Ну так, мама ж сказала — на вихідні.
Михайло нахмурився:
— А чого вона одна їде? Сашко що, не міг з нею?
— Я не знаю, може робота. Твоя мама сказала: «Вона на вихідні хоче приїхати».
— А у нас, значить, не робота? — Він раптом принюхався і підскочив: — Чорт! Плов!
З кухні потягнуло горілим. Катерина скривилася:
— Ну ось, досперелися…
До п’ятниці вони все-таки підготувалися: прибрали квартиру, застелили диван у вітальні свіжою білизною, навіть купили новий килимок у ванну — старий зовсім зносився.
Катерина наповнила холодильник продуктами — хто знає, що любить їсти невістка?
Дзвінок у двері пролунав близько дев’ятої вечора. Катерина якраз домивала посуд після вечері.
— Міша, відчини! — крикнула вона, витираючи руки. — Це, напевно, Даша…
З передпокою долинули голоси — відразу кілька. Катерина завмерла. Що за?..
— Катька! — прогримів басовитий голос. — Зустрічай гостей!
У кухню ввалився високий широкоплечий чоловік — вилитий Михайло, тільки більший і з бородою.
За ним семенила мініатюрна блондинка з величезною сумкою напереваги.
— Сашко? — ахнула Катерина. — А ти… ви…
— А ми з Дашунею вирішили — чого їй одній мотатися? — радісно прогудів Олександр, стискаючи невістку в обіймах. — Я відпустку взяв, погуляємо по столиці! Правда, класно?
Катерина через його плече побачила застиглого в дверях чоловіка. Обличчя Михайла виражало цілу гаму почуттів: від здивування до паніки.
— Чудово… — пробурмотіла вона. — Тільки дуже… несподівано.
— А ми любимо сюрпризи! — защебетала Даша, чмокаючи її в щоку. — Ой, у вас так затишно! І пахне смачно…
— Це печеня, — механічно відповіла Катерина. — Будете вечеряти?
— А то! — Олександр уже скидав куртку. — Дорога довга, зголодніли як вовки. Чуєш, брате, у тебе кілька пляшок хмільного не знайдеться?
Михайло, який все ще зберігав мовчання, кивнув і побрів до холодильника.
— Катенька, а душ у вас працює? — Дар’я діловито оглядалася. — А то я з дороги…
— Звичайно, — схаменулася Катерина. — Зараз покажу…
Тільки через годину, коли гості нарешті влаштувалися у вітальні — Дар’я під душем, Олександр з пляшечкою біля телевізора, — їм з Михайлом вдалося викроїти хвилинку.
— І довго вони пробудуть? — пошепки запитала Катерина, завантажуючи посудомийку.
— Не знаю, — так само тихо відповів чоловік. — Сашко щось про відпустку бурмотів…
— Яку відпустку? Мама ж сказала — на вихідні!
Михайло розвів руками:
— Може, плани змінилися? Вранці з’ясуємо.
Вранці з’ясувалося багато цікавого. Наприклад, що Олександр взяв двотижневу відпустку.
І що Даша склала докладний список магазинів, які потрібно відвідати.
І що в їхні плани входить відвідування всіх головних визначних пам’яток, «якщо вже приїхали».
— Ви ж нас покатаєте? — воркувала Даша за сніданком. — А то на метро так незручно…
— Е-е… — промурмотів Михайло. — Взагалі-то у нас робота…
— У якому сенсі? — щиро здивувався Олександр. — Брате, ну ти що? Я ж у відпустці! Коли ще побачимося?
— Саша, ми не у відпустці, — м’яко зауважила Катерина. — У мене терміни горять, у Міші квартальний звіт…
— Та годі вам! — відмахнувся Олександр. — Може, відпроситеся на пару днів?
Катерина переглянулася з чоловіком. В очах Михайла читалися розпач і злість.
— Ну, хоча б вечорами покатаєте? — втрутилася Дар’я. — А то що ми, даремно приїхали?
— Вечорами… можна, — невпевнено промовив Михайло.
— Ось і славно! — просяяла жінка. — Катя, а ти такі смачні котлетки робиш! Навчиш?
Катерина щось промурмотіла у відповідь.
Всередині у неї все переверталося від недоброго передчуття. Але ж не виганяти рідню…
Минув тиждень. З’ясувалося, що Дар’я не вміє — або не хоче — готувати. І мити посуд теж.
Зате прекрасно вміє командувати, що саме повинна приготувати Катерина.
Олександр цілими днями валявся на дивані з банками пінного, вимагаючи то омлет, то смажену картоплю.
Вечорами Михайло покірно возив їх по місту — то в один торговий центр, то в інший.
Катерина з останніх сил намагалася поєднати роботу з приготуванням їжі на чотирьох.
Термін здачі ілюстрацій горів синім полум’ям, а кінця-краю цим гостям не було видно.
У той нещасливий вихідний вона прокинулася від дзвону посуду на кухні. Годинник показував шосту — до будильника залишалася ціла година.
— Катя! — пролунав голос Дар’ї. — У вас яйця скінчилися! І хліба немає!
Катерина зі стогоном втупилася в подушку. Потім рішуче встала, одяглася і вийшла в коридор.
У передпокої натрапила на сонного, пом’ятого Михайла.
— Я на роботу, — сказала вона напівголосно. — Спробую там попрацювати, вдома не виходить.
— А обід? — Він виглядав абсолютно нещасним.
— Сам розберешся. — Вона поспішно чмокнула його в щоку. — Все, я побігла.
Уже в дверях обернулася:
— І знаєш… виріши щось із цим, добре? Так більше не може тривати.
Михайло кивнув. У його очах з’явився якийсь новий, рішучий вираз.
— Увечері поговоримо, — сказав він.
У видавництві панувала тиша. Катерина влаштувалася за порожнім столом. Дістала планшет, розклала ескізи. Дракончик з хвостом-мітлою глузливо витріщався з екрану.
«Ну що, дострибалася? — подумки пробурмотіла вона, беручись за стилус. — Втекла з дому, як дівчинка. А вони там… Ні. Не думати. Працювати».
Лінії лягали рівно, точно. Без домашньої метушні рука слухалася набагато краще.
Катерина так захопилася, що не помітила, як до кабінету заглянув черговий редактор.
— О, які люди! — Віра Андріївна просяяла. — З самого ранку і при повному параді. Щось сталося?
— Та так… — Катерина невизначено знизала плечима. — Вдома не виходить працювати. Гості.
— А-а… — Редакторка розуміюче кивнула. — Ну, влаштовуйся. Каву будеш?
Від запропонованої кави Катерина відмовилася — ще не вистачало відволікатися на світські бесіди.
Час спливав як вода, а драконів хвіст все ніяк не хотів виглядати достатньо казковим.
Нехай вдома Дар’я помучиться в пошуках свіжих яєць і білого хліба. Може, здогадається, де магазин.
До обіду впоралася з половиною ілюстрацій. Шлунок зрадницьки забурчав, нагадуючи про пропущений сніданок.
У їдальню йти не хотілося — там напевно повно народу, почнуться розпитування.
Катерина дістала з сумки яблуко, надкусила. Їсти не хотілося зовсім.
Дзвінок від Михайла застав її за доопрацюванням останнього розвороту.
— Кать, ти де?
— У видавництві, де ж іще. — Вона намагалася, щоб голос звучав рівно. — Щось сталося?
— Приїжджай додому. — У його голосі чулося щось дивне. — Вони поїхали.
— Хто поїхав?
— Саша з Дашею. — Михайло помовчав. — Я їх виставив.
Катерина відклала стилус:
— У якому сенсі — виставив?
— У прямому. Зібрав речі, викликав таксі, купив квитки. Все, приїжджай, вдома розповім.
У метро Катерина не могла знайти собі місця. Що там сталося? Як відреагувала Даша? А Саша? Господи, що тепер буде…
Квартира зустріла її незвичною тишею. Ні запаху готування, ні бубніння телевізора, ні щебету Дар’ї.
Михайла вона знайшла на кухні — сидів над чашкою остиглого чаю.
— Розповідай.
Він підвів голову:
— А що розповідати? Дістали.
— Міша…
— Гаразд. — Він з силою потер обличчя долонями. — Після твого від’їзду Дашка знову почала — яйця, хліб, те й се.
А Сашка розвалився на дивані і давай командувати — принеси, подай. Ну я і… психанув.
— І що ти їм сказав?
— Правду. Що вони знахабніли. Що ми не готель. Що…
Телефонний дзвінок обірвав його на півслові. На екрані висвітилося «Наталія Петрівна».
— Не бери, — швидко сказав Михайло.
Але Катерина вже натиснула «відповісти».
— Як ти могла! — пролунав обурений голос свекрухи. — Рідних людей, можна сказати, на вулицю виставити! Я думала, ти порядна дівчина, а ти…
Михайло за два кроки опинився поруч, вихопив трубку:
— Мамо, це я їх вигнав. Я! Тому що не можна так — з’явитися без попередження, сісти на шию і звісити ніжки. Так, вони рідні. Але це не привід…
Катерина дивилася, як чоловік ходить по кухні, жестикулюючи вільною рукою.
Таким вона його ще не бачила — рішучим, жорстким, непохитним.
— Катя тут взагалі ні при чому. Вона, між іншим, тиждень їх обслуговувала — готувала, прибирала, прала. А вони…
Що? Ні, мамо. Не треба нас мирити. Самі розберемося.
Він натиснув «відбій» і втомлено притулився до стіни:
— Уф. Виговоривмя.
— Дякую. — Катерина підійшла, притулилася чолом до його плеча. — Ти молодець.
— Правда? — У його голосі прорізалася невпевненість. — А може, я занадто… різко?
— В самий раз. — Вона підняла голову, заглянула йому в очі. — Знаєш, я тут подумала… Може, це й на краще? Ну, що все так вийшло.
Михайло посміхнувся — вперше за цей божевільний день:
— Може. Тільки давай більше нікого надовго не пускати, гаразд? Я якось… не готовий поки що.
— Домовилися. — Катерина потягнулася до чайника. — Будеш чай?
За вікном догорав день. У кухні пахло кавою і яблучним пирогом — найпростішим, з листкового тіста.
Вони сиділи поруч і мовчали. Говорити не було потреби — і так все зрозуміло.
