Федір уникав Віру, боявся зустрітися з нею. Жив практично самітником – робота та материнський будинок і двір. І хоч були вони майже сусідами, але йому довгий час вдавалося уникнути з нею зустрічі. Але одного разу, через рік, довелося їм все ж таки зустрітися на вузькій стежці. Дітися нікуди й не повернеш назад – побачили вони вже одне одного. Віра зблідла, розгубилася. І боялася, і хотіла вона цієї зустрічі.

– Відчини, Віронько, – почула вона, як у темряві ночі знову шкрябає у двері хмільний Федір. – Ну, відчини, прошу тебе!

Говорив тихо, щоб сусіди не почули. Але вона чула. Не спала, знала – сьогодні п’яте число, а значить, він знову прийде. І знову стоятиме тут у надії, що Віра відчинить йому.

Був би Федір тверезим, не прийшов би. Але цей день був особливим. П’ятого числа кожного місяця він незмінно набирався і вночі, як злодій, приходив до її дверей. І Віра кожну таку ніч чекала з жахом і завмиранням серця.

– Пусти, Віронька, пусти, рідна. Ніхто мені більше не потрібен, тебе одну люблю, – дедалі більше розпалюючись, продовжував Федір.

Віра розуміла, що ще кілька хвилин, і хто-небудь із сусідів обов’язково зверне увагу на дивний шум у нічній тиші.

Літні ночі були задушливими, і в багатьох хатах навстіж відчинені не тільки вікна, а й двері.

Сільські жителі не замикалися на ніч, нікого не боялися. Та й кого боятися, коли всі один одного знають, і чужинців тут немає.

– Іди, Федоре. Іди додому, Христом Богом тебе прошу! Не ганьби мене перед людьми і сам не ганьбися, – спробувала крізь двері урезонити його Віра.

– Не піду! Дай тільки в очі твої поглянути та доторкнутися до тебе. Більше нічого мені не треба. П’ять років намагаюся згадати твій запах. З глузду з’їжджаю. Мені б тільки разок вдихнути його. Потім можна далі жити.

Не відчинила Віра і цього разу, хоча рука сама тягнулася до клямки.

Усе було просто – відкрий, і ось він, той, без якого душа вмирала колись у довгих стражданнях. Та й зараз Федір був їй так само дорогий, як і п’ять років тому.

Тільки біль пішов, відхворіла душа, залишивши лише втому і байдужість.

Віра прекрасно розуміла – прояви вона слабкість, і тоді хоч крізь землю провалюйся від сорому і людського осуду.

Не можна відчиняти двері Федору, бо не стримається вона. А це неправильно – шанувати у себе одруженого мужика. Гріх великий. І ніяким коханням його не виправдати.

Тому й зачинялася Віра на глухий засов у той час, коли в усіх будинках вікна й двері були відчинені навстіж. І в будь-який місяць п’ятого числа тримала свої двері зачиненими.

– Мамо, скажи, чи пасує мені весільна сукня? – кружляла по хаті щаслива Вірочка, не стримавшись і вдесяте вже примірявши весільне вбрання.

– Та сукня-то скромна, донечко. Хіба зрівняється вона з твоєю красою і ніжністю? Усе, що зуміла роздобути. Але тобі й справді дуже личить. Як тростиночка ти в мене. Я в твоєму віці більшою була і вищою. Не в мою рідню ти, донечко, пішла. Вилита свекруха, царства їй небесного.

– Мамо, а тобі мій Федя подобається? – укотре запитала вона в матері.

– Головне, щоб він тобі подобався, Вірочка. А мені-то що. Сім’я в нього начебто непогана. Усі спокійні, працьовиті, хуліганів у роду не було. Одне погано, що він у місті працює, та рідко до тебе їздить. Та й тебе ж поступово відвезе від нас, залишимося ми з батьком удвох на старості, – журилася мати.

– Не залишитеся. Не поїду я в місто. Федю сюди перетягну, назад. Нічого там сільським робити, у цих містах, – упевнено відповідала їй Віра.

Із Федором дружили вони ще зі шкільної лави. Дівчина спочатку не сприймала всерйоз сусідського чубатого хлопчини, який незмінно йшов зі школи поруч із нею, несучи портфель Віри.

А потім, поступово, між ними стало народжуватися почуття. Спочатку боязке і невміле, поступово воно переросло у справжнє кохання.

Віра проводила коханого в армію і стала чекати. Ніжні й теплі листи від Федора зігрівали її самотність. Вона знала – повернеться суджений, і зіграють вони весілля.

Але після армії Федір раптом почав збиратися до свого армійського приятеля, який жив в обласному центрі. Той його покликав працювати на завод. Мовляв, заробітки хороші, не те, що в селі. З’їздив Федя туди й залишився.

– Грошей зароблю і повернуся. На весілля і на хату, – заспокоював він Віру. – Я ж усе одно кожен вихідний тут, поруч із тобою.

Не сподобалася ця ідея Вірі, ох, як не сподобалася. Знала вона – місто сповнене спокус. Хоч і вірила Федору, а все ж побоювалася, що втратить коханого.

Все так і вийшло.

В один із його приїздів призначили вони день весілля, подали заяву до сільради на п’яте квітня. Віра літала на крилах щастя, готувалася до майбутнього торжества.

Але ні в найближчий вихідний, ні в наступний, ні в день наміченого одруження Федір так і не з’явився. Батьки його тільки руками розводили. Мовляв, так буває, розлюбив, передумав, справа молода.

– Та він хоч живий там, у місті цьому? Ви що ж такі спокійні-то? – запитала мама Віри в батьків Федора.

– Живий. Сестрі он дзвонив днями. Сказав, поки що приїжджати не буде. Соромно йому.

А через рік повернувся назад у село. Та не один…, а з молодою дружиною і з дитиною.

Батько його на той момент вже не стало, залишивши матір саму. І саме вона перетягнула сина назад. Сказала, що важко в домі без чоловічого плеча. А молодій невістці місце в школі знайшлося, вона дипломованим учителем виявилася. Після декрету відразу й вийшла на роботу.

Федір уникав Віру, боявся зустрітися з нею. Жив практично самітником – робота та материнський будинок і двір. І хоч були вони майже сусідами, але йому довгий час вдавалося уникнути з нею зустрічі.

Але одного разу, через рік, довелося їм все ж таки зустрітися на вузькій стежці. Дітися нікуди й не повернеш назад – побачили вони вже одне одного. Віра зблідла, розгубилася. І боялася, і хотіла вона цієї зустрічі.

Довгими безсонними ночами про неї марила.

А Федір шарахнувся тоді вбік і як боягуз утік, не став нічого говорити і пояснювати, хоча Віра чекала.

І ось зараз, коли душа Віри почала відтавати, як весняна галявина після зими, відходити від зради коханого, він став приходити до неї ночами. П’ятого числа кожного місяця Федір, який добре прийняв на груди, незмінно стояв біля дверей Віриного будинку.

Після зради коханого вона так і була одна. І сукня весільна висіла скорботно в шафі, щоразу нагадуючи про те, що трапилося колись.

Серце стискалося і відпускало. “Доля така”, – думала дівчина.

Батька не стало ще в той важкий і непростий для них усіх рік – серце не витримало образи за улюблену донечку. А півроку тому тихо пішла мама. І тепер Віра була ще більш самотня. І кілька разів уже поривалася відчинити Федору двері в його нічні приходи. Щоб поговорити, дізнатися, чому, за що він із нею так безжально обійшовся. Дивлячись в улюблені очі, поставити запитання, що мучили її стільки років.

Сьогодні Віра витримала, не відкрила. А що буде наступного разу – невідомо. Адже не залізна ж вона. Жива і любити не розучилася ще…

І невідомо, чим би закінчилася ця сільська історія з любовним трикутником, якби не подія, яка сталася буквально наступного дня.

Віра вийшла з дому, прямуючи на роботу, до місцевого відділення пошти. Але не встигла навіть від хвіртки відійти, як її гукнула дружина Федора.

“Боже, тільки не це!” – похолоділо в грудях.

– Не поспішай, красуне.  Зачекай. Спитати чого хотіла, – наближалася вона до розгубленої Віри.

– Та ніколи мені, Людмило. Бачиш же – на роботу спізнююся, – злегка позадкувала від дружини Федора.

– А я надовго тебе не затримаю, – перегородила вона Вірі шлях.

Очі суперниці були злими – їй усе відомо!

– Ну, якщо ненадовго… – зрозуміла Віра, що розмови не уникнути.

– Мій-то до тебе, чи що, ночами бігає? – запитала Людмила, дивлячись просто в очі Вірі.

Віра мовчки відвела погляд убік, не дивилася на співрозмовницю.

– Зрозуміло. Значить, не дарма люди кажуть. Не забув Федька ні тебе, ні кохання ваше, – зі злістю продовжувала вона.

– Це не те, про що ти думаєш. Неправильно кажуть. Не знають люди нічого.

– Та що ж тут думати! Коли мужик до баби ночами шастає! Усе й так ясно і цілком зрозуміло! – уже кричала вона.

– Та не відкриваю я йому. Заспокойся ти! Цирк тут влаштувала. Жодного разу не відкрила.

Віра тепер сміливо дивилася в очі Людмилі, прямо і впевнено.

– Це не я в тебе його викрала, а ти! І нічого тут кричати і посміховисько з мене робити!

Віра раптом відчула злість і силу, що невідомо звідки взялася.

– У сенсі – не відчиняєш? Не пускаєш, чи що? – не повірила Людмила.

– Не пускаю. Жодного разу не пустила. Навіщо мені чужий чоловік, сама поміркуй? Усе минуло й поросло биллям. Минулого назад не повернути.

А я що, без розуму, щоб сім’ю чужу розбивати?

Віра замовкла, серце в грудях калатало так, що стало боляче дихати. За що вона так страждає? Без вини винна, кинута колись коханою людиною. А тепер ще й покрита чорним наклепом…

– Ти знаєш, Людмило, якщо вже зайшла у нас із тобою така розмова, я скажу тобі так – їдьте ви звідси. А якщо ви не поїдете, так це зроблю я. Не жити нам усім разом в одному селі. І тобі тісно зі мною поруч, і мені ваша присутність спокою не дає.

За місяць Віра, не чекаючи нічийого рішення, сама поїхала в місто, продавши свій будиночок приїжджій сім’ї. Ні Федора, ні його дружину вона більше жодного разу в житті не зустріла. Переїхала до міста і жодного разу про це не пошкодувала.

You cannot copy content of this page